Давно це було, але ще й досі страшно згадати гуркіт від вибухів артилерійських снарядів і бомб, залпи гармат, від яких здригалася земля. Новим Стародубом війна прокотилася двічі – у 1941 році, коли Червона армія швидко відступала, а потім, коли німці відходили, запекло відбиваючись.

Все село горіло, високо в небо злітало полум’я і дим, а люди ховалися, де тільки могли – в погребах і окопах. І так аж до світанку. А вранці в село увірвалися танки з червоними зірками на баштах і люди ніби ожили – хто вийшов їх зустрічати з квітами, хто виніс хоч кухлик води солдатам. Вітали визволителів, називали їх синочками. Солдати посміхалися і також вітали людей. Танки все йшли і йшли, а за селом вступили в бій . Бій був кривавий, нерівний, бо німці намагалися не поступитися. Вже майже всі танки горіли разом з танкістами, піхоті також було тяжко і не було їй допомоги.

І знову все розпочалося спочатку: загриміла артилерійська канонада, завили «Катюші», задвиготіла земля від вибухів. Знову пішли вперед танки і фашисти не втрималися, почали тікати, кидаючи і підбиті танки, і солдатів. Для них настав час ро-зплати, прийшов їхній кінець.

Давно це було, ой давно… Тому ті, хто пережив війну, повинні розповідати дітям і онукам, і своїм, і чужим, яка то біда – війна. Нехай вони живуть щасливо, орють і сіють на землі, де колись горіли танки з танкістами, гинули солдати, і не забувають, що вони віддали життя, щоб не було війни.

Мотря Ковтун,
с. Новий Стародуб - смт Петрове

Від редакції.

Неможливо без хвилювання читати ці рядки, написані простою жінкою, яка па-м’ятає страхіття війни і понад усе хоче, щоб молодші покоління цього не зазнали. Та, на жаль, війна знову прийшла на нашу землю. Прийшла, звідки її не чекали. Знову двигтить земля від вибухів, знову гинуть солдати, знову горять танки разом з танкістами. Сусідня держава, яку ми звикли вважати дружньою, з якою значна частина українців тісно пов’язана родинними стосунками, завдала нам підлого удару в спину. Росіяни і наші колишні співвітчизники, які стали зрадниками, проливають кров народу, який ще зовсім недавно називали братнім.

Важко зрозуміти, як могли статися з цілим народом такі метаморфози, як цілий народ могло охопити колективне божевілля? Ну, нехай і не весь народ, але ж дуже велику його частину.

За радянських часів люди жили скромно, ладні були не претендувати на значні статки, але ж завжди казали: «Головне, щоб не було війни!». Чому ж сьогодні в Росії стало таким популярним дурнувате гасло: «Можем повторить!». Чому з кожним роком все помпезнішими стають заходи з відзначення чергової річниці перемоги у війні з Німеччиною? Чому розповсюдилася мода на військову форму, в яку одягають дітей, чому навіть дитячі візочки виготовляють у вигляді танків та інших бойових машин? А як можна розцінити те, що дітей одягають вже навіть не у військову форму, а в смугасті роби в’язнів концтаборів? Хочеться кричати: «Люди, що ви хочете повторити – війну, мільйони смертей, концтабори? Чи ви всерйоз вважаєте, що в разі війни на ра-діоактивний попіл перетворяться лише ненависні вам США, Україна, «Гейропа» і увесь світ, а ви будете процвітати і гордо носити на грудях медалі «За город Вашингтон»?

Свого часу німецький народ пережив період колективного божевілля і заплатив за це страшну ціну. Та німці зробили вірні висновки, подолали це божевілля і збудували процвітаючу країну, яка нині є одним зі світових лідерів. Вони згадують війну, як трагедію, вшановують її жертв. А Росія ще й досі святкує і знову прагне «Повторить».

Коли ж ви навоюєтеся, коли ж ви припините галасувати: «Наши Миги сядут в Риге, наши танки будут в Праге, взяли Крым, возьмём и Рим!», коли ви почнете будувати нормальне суспільство, коли подолаєте божевільну маячню про світове панування?

За мотивами розповіді Мотрі Ковтун виник невеличкий поетичний експромт, який також пропонуємо вашій увазі

Давно це було, навіть страшно згадать,
Як рвались снаряди і все клекотіло.
І наші солдати ішли помирать
За землю свою, хоч їм жити хотілось.

У танках не раз догоряли живцем,
У згарищах чорних поля всі диміли,
І падало горе в долоні лицем,
І люди від болю, здається, німіли.

Та раптом «Катюші» ударили вслід,
І стали солдати до бою завзято.
Втікали фашисти від страху і бід,
Самі ж бо біду принесли в нашу хату.

Розвіяли вітри чорнючі дими,
І встала планета героєм над болем.
І стихли скажені вогняні громи,
І квіткою сонце всміхнулось над полем.

Літа пролетіли, неначе рої,
Та пам’ять вертається знов до обмілин.
Ми будемо вдячні героям своїм,
Що землю свою захистити зуміли.