Тема Великої Вітчизняної війни (чи Другої світової) завжди була однією з найголовніших у матеріалах нашої районки і, звичайно, особливого значення вона набувала в переддень 9 Травня – Дня Перемоги. І, напевне, не так важливо, як з точки зору тієї чи іншої політичної кон’юнктури, називатимуть минулу війну – Велика Вітчизняна чи Друга світова. Головне, що вона мала б в будь-якому здоровому суспільстві сформувати розуміння, що усяка війна - це страшна трагедія, розплата людства за його нерозсудливість, за невміння чи небажання облаштувати життя на нашій, не надто уже й безмежній планеті, таким чином, щоб на ній затишно і комфортно жилося усім, незалежно від раси чи національності, релігії чи ідеологічних переконань, соціального походження чи національних традицій. Та чи стала вона справді уроком, тим гірким досвідом, який мав би змусити людство стати мудрішим, обачнішим, розважливішим?

Сьогодні Велика Вітчизняна стає історією в бага-тьох смислах: відходять у вічність останні її очевидці, безпосередні учасники. Скажімо, в нашому районі, за інформацією, отриманою від голови районної ветеранської організації Олега Гіюка, в живих залишилося лише семеро її солдат. Причому, як безпосередніх учасників бойових дій, так і прирівняних до них за статусом – разом узятих. Уже з початку цього року Петрівщина попрощалася з двома своїми славними героями – Дмитром Лео-нтійовичем Дмитренком та Василем Івановичем Холодом. Невблаганний час не дає нам втішних прогнозів і на найближче десятиліття, хоча й хотілося б, звичайно, кожному з тих, хто ще залишився, побажати довгих років життя при міцному здоров’ї та ясній пам’яті. Та людський вік, на жаль, має межу, і вже скоро про трагічні події 1941-го - 1945-го років ми знатимемо лише з книг, кінофільмів, документальних свідчень та музейних експонатів. І тим дивніше, з точки зору уже віддаленої в роках історії, усвідомлювати, які різні уроки вона залишила по собі в різних частинах колись монолітного (як нам тоді здавалося) радянського су-спільства. Якщо ми не просто пам’ятаємо та усвідомлюємо, яке це лихо – війна, а й маємо сумну нагоду вже й на собі відчути, що значить ховати молодих, талановитих, у повному розквіті сил, найкращих синів та доньок нашої країни, яка це страшна трагедія, коли сиротіють діти, вдовіють жінки, а немолоді вже батьки лишаються часом своєї єдиної надії та опори на старість, то за нашим північно-східним кордоном коїться щось неймовірне – незрозуміле і жахливе. Війна уже ледь не офіційно проголошена однією з так званих національних «скрєп» – морального мотиватора, вигаданого путінськими ідеологами, для того, аби шляхом маніпуляції громадською думкою, з використанням тоталітарних прийомів впливу на людську свідомість, фактично, перетворити свій народ на безмовну слухняну масу, здатну на поклик вождя іти убивати тих, кого ще вчора називали своїми братами, відбирати, чи, як зараз прийнято говорити, – «віджимати» чужі землі, нав’язувати усьому світові своє власне, досить своєрідне світобачення.

Пригадую, колись, у часи нашого дитинства і юності, дуже поширеною була пісня «Хотят ли русские войны?». Здається, її до якихось святкових урочистостей виконував навіть наш шкільний хор. Причому, виконавці, входячи в роль, виразом обличчя намагалися виразно продемонструвати, що Росія (тобто стрижнева республіка СРСР) – це саме уособлення миру і благородства на всій планеті! Тож кому могло лише в голову прийти таке запитання, що рефреном повторювалося в приспіві? Сьогодні вже без сміху згадувати слова тієї пісні не виходить. Щоправда, сміх цей досить гіркий – крізь сльози. Судіть самі – не так давно, здавалося б, наші шляхи з Росією розійшлися. Адже в історичному контексті чверть століття – це справді не дуже великий відрізок часу. Але вже за цей відрізок Росія розв’язала цілу низку війн, зокрема в Чечні, в Молдові (на боці Придністров’я), в Грузії, в Україні, в Сирії. Як стверджують компетентні політичні аналітики – на черзі цілком можливе вторгнення до Лівану, адже там в прибережному шельфі знайдено значні родовища нафти і газу. А де нафта і газ – там обов’язково виявляються «геополитические интересы Росии», бо і нафта, і газ, на переконання кремлівської верхівки – це також одна з найголовніших кремлівських «скрєп», причому, незалежно від їх місця розташування. А хтось сумнівається в тому, що нинішні напружені процеси у політичному житті Вірменії не обійдуться без втручання Росії? Чи що це втручання носитиме підривний, а, можливо, й збройний, насильницький характер, якщо зазначені процеси розвиватимуться не таким чином, як на це сподіваються в Кремлі? І це ще не згадуватимемо чисельних російських військових «радників» в інших «гарячих» точках планети – від Африки до учорашніх радянських середньоазіатських республік – Киргизії та Таджикистану.

Свого часу талановитий радянський композитор Давид Тухманов у своїй пісні «День Победы» використав слова поета Володимира Харитонова, який досить влучно назвав День Перемоги «святом зі сльозами на очах». Відтоді цей емо-ційний і влучний лексичний прийом постійно вживають і в літературі, і в публіцистиці, і під час привітальних тематичних виступів. Неодноразово і ми використовували його в наших публікаціях. Напевне, використовуватимемо й надалі. Однак, сьогодні «сльози на очах» мають уже дещо інший присмак. Адже вони уже не символізують цілковиту перемогу над фашизмом. Сьогоднішній фашизм, який, щоправда, називає себе «антифашизмом», за своєю суттю ще більш витончений та підступний. Але суть його від цього не міняється. Тим небезпечніший він, що отримує неприховану підтримку московської церкви – релігійної общини, що мала, взагалі-то б, навпаки – бути серед найголовніших апологетів миру, добропорядності, любові до бли-жнього. Але чи чув хтось від наближених до Кремля церковних ієрархів хоч якесь слово засудження збройної агресії, убивств тих, кого ще недавно називали братами, в порушення усіх, як релі-гійних, так і суспільноприйнятних в цивілізованому світі канонів співжиття? Натомість молебнями «во славу русского оружия» чи «во здравие» персони, яка всю оцю криваву бійню заколотила – не здивуєш уже нікого. Доходить до того, що освячуються автомати, міномети, інша зброя і навіть ядерні боєголовки! Як мовиться, - приїхали, далі уже нікуди!

Звичайно, уся оця патріотична «ура- істерія» не може не позначитися на психічному здоров’ї рядових росіян. І ми бачимо, як 9 Травня зі святкової дати у них перетворилося у символ – символ національної зверхності, прагнення тримати увесь світ в страху, порушувати будь-які загальновизнані міжнародні закони і правила, якщо це диктується інтересами «русского міра». Як влучно зазначив відомий російський політик і публіцист Леонід Гозман, один з небагатьох уже, хто ще насмілюється відкрито опонувати путінському режиму: «Сьогодні у нас уже щодня 9 Травня». І прояви цього «9 Травня» можна побачити на кожному кроці. Вулиці ро-сійських міст заполонили авто (переважно, до речі, німецького виробництва) з войовничими написами: «На Берлин!», або ще «На Киев!», «На Львов!», «На Лондон» і навіть «На Вашингтон!». Спочатку до 9 Травня, а згодом і до інших більш-менш значущих свят «люблячі» батьки стали одягати своїх маленьких чад у військову форму, перетворюючи дитячі візочки у мінімакети танків, бронетранспортерів і навіть «Буків», одним з яких «доблесні» російські військові збили літак з трьома сотнями пасажирів над українським Донбасом. То в когось ще виникають сьогодні сумніви, «хотят ли русские войны»? І для чого вони вирощують і виховують нове «гарматне м’ясо»?

Безумовно, 9-го травня ми усі також вийдемо на парад. Ми просто зобов’язані низько вклонитися, віддавши данину пам’яті усім тим героям, що захистили нашу землю від коричневої чуми гітлерівського фашизму, а також вшанувати тих небагатьох з них, хто дожив до сьогоднішніх днів. Але більшість із нас вийде на це свято з зовсім іншими думками і помислами, не з такими, які пануватимуть біля підніжжя кремлівських стін. Адже, за великим рахунком, ідеологія гітлерівського фашизму для нас мало чим відрізняється від ідеології путлерівського «рашизму». І коли хтось намагається доводити, що трагедія Другої світової за своїм масштабом неспівмірно перевищує трагедію нинішньої війни на Сході України, хочеться запропонувати, нехай він спробує пояснити це матері, що втратила єдиного сина на Донбасі, чи тим жителям Донбасу, патріотам рідної землі, що змушені були покинути землю своїх предків, житло, роботу, друзів і звичний уклад життя, рятуючи свою родину від жорстокого і нахабного «русского міра». Та й узагалі, здається, ми ще навіть не можемо повною мірою осягнути усю глибину трагедії, коли два, нехай і не «братні», як це часто вживалося, але в будь-якому разі – близькі по крові, по спільній багаторічній історії народи за лічені роки перетворено в непримиренних ворогів, і ворожнеча ця, на жаль, - надовго, можливо, й назавжди.

Отож, 9-го Травня, вшановуючи героїв-визволителів Великої Вітчизняної, ми не маємо права робити це відсторонено від тих, хто гине чи зазнає каліцтва в наші дні, в оці часи і хвилини, так само захищаючи свободу, єдність і незалежність рідної землі. Адже, цілком можливо, що саме в цю мить, коли ми кладемо квіти до підніжжя обеліска, або читаємо оці рядки, снайперський приціл уже наведено в голову чийогось сина, батька, чоловіка, брата… А це значить, що за мить ще одну родину спіткає невтішне горе, яке наступним джерельцем поповнить уже й без того величезний океан людського горя і сліз.

Тож, насамкінець, ще раз повернуся до вже згаданої пісні Тухманова. Якщо бути зовсім точним, то «со слезами на глазах» там зазначалася «радость». Напевне, на момент написання пісні це були справді щирі і влучно висловлені емоції. Сьогодні ж, на жаль, не зважаючи на усю святкову урочистість цієї дати, радість усе частіше витісняється тривожністю і смутком, адже виявляється, що гіркі уроки Другої світової так нікого нічому й не навчили. Звичайно, мабуть, людство ще не втратило останній свій шанс отямитися. Але чи скористається воно ним, чи навпаки – продовжить божевільний шлях до повного самознищення, перетворивши світ, як нахвалявся один з московських телепропагандистів, «в радиоактивный пепел»? Хотілося б відповісти традиційним в таких випадках: «Побачимо». Та в тому то й головна трагедія, що якщо не зупинити рішуче усе оце безумство, то вже ніхто й нічого побачити не зможе.

Володимир Кіфенко