Яскраві постаті Петрівщини

Ревела буря, дождь шумел,
Во мраке молнии блистали,
И беспрерывно гром гремел,
И ветры в дебрях бушевали…

Саме ця пісня і навіває спогади давно минулих днів про талановиту людину, колишнього лікаря Петрівської центральної районної лікарні, хірурга від Бога Владислава Миколайовича Іваницького. Адже вона була його улюбленою піснею, з якою ніколи не розлучався, особливо після успішних складних операцій , що робив з вірою в Христа і у Бога.

Розпочав свою професійну діяльність в Петровому Владислав Миколайович у 1952-му році, після того, як отримав призначення разом зі своєю молодою дружиною – лікарем-терапевтом Надією Андріївною до Центральної районної лікарні.

Майже одночасно з Іваницькими до лікарні, також за призначенням, прибула молода медсестричка Марійка Мірошниченко, чия врода немовби бриніла росинкою на пелюстках розквітлої троянди неповторної юності, а душа горіла великим прагненням і натхненням допомагати людям в біді, на практиці оволодіваючи усіма тонкощами і секретами благородної медичної справи. Тож Владислав Миколайович одразу запримітив сміливу і здібну медсестру та безпомилково призначив її старшою операційною сестрою. Пліч-о-пліч вони й пропрацювали 12 років, зробивши разом сотні різних, зокрема й дуже складних операцій. За цей період Марійка стала шанованою Марією Дмитрівною, яка ніколи не лякалася крові чи вимушеного ризику за операційним столом, завжди уміло і оперативно допомагаючи хірургу. Та й в особистому житті у неї сталася значуща зміна – вона ступила на весільний рушник з бравим парубком Олександром Білашем, за яким тоді в селищі сохло чимало дівочих душ. Але він своє серце і руку віддав саме Марії Дмитрівні.

Працювати тоді було нелегко – доводилося розміщуватися в одному невеликому корпусі, де були палати терапевтичних, хірургічних та післяопераційних хворих. Тоді ще ніхто не міг і мріяти, що колись тут буде збудований просторий чотириповерховий центральний корпус та ще й окреме терапевтичне відділення. Але, як мовиться – «в тісноті, та не в образі». Колектив тоді був особливо дружним, злагодженим, і свого керівника (а ним невдовзі став саме Владислав Миколайович) не боялися, а щиро поважали – як наставника, умілого, чуйного і справедливого управлінця, і навіть як батька. Владислав Миколайович успішно суміщав дві посади – головного лікаря й провідного хірурга. Де б він не з’являвся – завжди затівалися компетентні розмови про медицину, виявлялася турбота про колектив, а також лунали веселі дотепні жарти, адже такою була його натура – оптимістичною, веселою, невгамовною. Здавалося, що коридорами лікарні він не ходив, а наче літав, був надзвичайно охайним, завжди у білосніжному, бездоганно випрасуваному халаті. Був простим у спілкуванні, вродливим і достойним у своїй професійній гідності, енергійним, щирим і доброзичливим. Саме таким і запам’ятали мешканці Петрового свого рятівника. Ніхто не пригадає, щоб він навіть після складного операційного дня приліг по-дрімати: завжди так само охайний, начебто й не було кількагодинної напруженої і нервової роботи, він знову поспішав до своїх підопічних, аби підтримати їх морально, адже вважав, що добре слово лікаря, його впевненість в неминучому одужанні хворого, є не менш важливим компонентом лікувального процесу, ніж сама вдало зроблена операція. Тож невипадково чимало з них, долаючи фізичний біль, щиро посміхалися, слухаючи жартівливі запевнення хірурга, що скоро разом з ним ще будуть горілку пити. Я сама була свідком подібних бесід, коли в тридцятидворічному віці потрапила на операцію по видаленню гландів. Поруч, в палаті для тяжкохворих після складних операцій перебував мій сусіда - Дмитро Назарович Оришака. Після складної резекції шлунку його післяопераційний реабілітаційний період проходив дуже тяжко: відкрилася страшенна блювота, хірург від нього майже не відходив, мені також дозволили бути поруч.

Як же боляче було дивитися на його стогін і страждання, я гладила його сиве волосся, а він тримав мене за руку і постійно просив пити, хоча йому можна було лише змочувати губи. Але, зрештою, з кожним днем недуга відступала, і ось уже Дмитро Назарович, як і інші пацієнти після-операційної палати, почав учитися жити з новим відчуттям, пристосовуючись до нього, як маленькі діти, що обережно вчаться ходити. А ще за кілька днів, коли наставало повне одужання, вдячні пацієнти палко тисли руку хірургові, щиро дякуючи за врятоване життя та відновлене здоров’я. Той же у відповідь лише весело жартував, що інакше й бути не могло, адже він позашлюбний ( ніколи не приховував, що народжений поза шлюбом), а, мовляв, усі позашлюбні дуже удачливі і легкі на руку.

А взагалі, на прикладі Іваницького можна було зрозуміти, що у справжнього хірурга шматок хліба дуже нелегкий. Адже будь-якої миті, чи вдень, чи вночі, могли привезти людину, якій слід було робити термінову операцію, аби врятувати життя. І траплялося таке нерідко. Та, разом з тим, присвятивши себе святій справі порятунку людей, Владислав Миколайович був людиною надзвичайно талановитою різнопланово, дуже любив вокальне мистецтво і, за інших обставин, цілком міг би досягти визнання й на професійній сцені. Просто гідно подиву, як у нього вистачало натхнення, сили волі і часу, щоб знаходити вільну хвилинку й для цього свого захоплення. Усі жителі та гості селища, затамувавши подих, під час святкових концертних програм на сцені районного Будинку культури насолоджувалися його гарним мелодійним голосом, з надзвичайно широким діапазоном. Пригадую, якими оваціями глядачі оцінили їх дует з лікарем-стоматологом Наталкою Никифорівною Кордюковою, разом з якою вони виконали арію Одарки і Карася з опери «Запорожець за Дунаєм». Та й взагалі, за часів Іваницького творче життя колективу районної лікарні бурхливо кипіло, а великий хор, який майже завжди виступав в колоритних українських костюмах, вважався одним з найкращих в області. Душа головного лікаря завжди випромінювала доброту і любов до людей, а його талант хірурга гримів далеко за межами Петрівщини.

Так склалася доля, що Господь не ощасливив подружжя власними дітьми, але вони прихистили, огорнули теплом і ласкою та виховали прийомного синочка, який згодом подарував їм двох онуків. 1963-го року Іваницькі виїхали з Петрового, придбавши собі будинок у містечку Нова Боярка, що під Києвом, де й пропрацювали вже до виходу на пенсію. Дуже шкода було дізнатися, що світла душа Владислава Миколайовича відійшла уже в кращі світи, проте його старенька дружина Надія Андріївна ще й досі часто спілкується по телефону з Марією Дмитрівною Білаш, а також з колегою Наталкою Никифорівною Кордюковою, що мешкає сьогодні з донькою Танею в окупованому Криму. Тож пошли їм, Господи, удачі, здоров’я і благополуччя в родинах.

Раїса Філіпенко, смт Петрове

На знімку: Володимир Миколайович Іваницький з дружиною Надією Андріївною (справа) та старшою медичною сестрою Петрівської ЦРЛ Валентиною Самійлівною Дейнегою (Деркач), з якою Іваницькі приятелювали.