Весна

Весна сьогодні, вже весна,
Теплом сонце лоскоче.
І жайвір в небі голубім
Крилятами тріпоче.

Це соловейко степовий,
Це він весну стрічає.
Це він оспівує її
І серця оживляє.

Це сонце запалило в нім
Ту пісню голосисту.
А він летить, летить, летить…
У височінь сріблисту.

Й співає пісню. І його
Вже пісню чути всюди.
І там, де ліс, і там де степ,
І чують пісню люди.

І я б злетів би, так як він,
І заспівав би людям
Про цю весну, про радість цю.
Хай весело всім буде.

Родина моя

Мне сначала снились: мать, сестренки,
Тихий летний вечер при луне.
А теперь я вижу мое поле,
Каждый вечер вижу я во сне.

И сейчас оно перед глазами,
Золотой, красивый океан,
Я бы, видно, отдал все на свете,
Чтоб обнять его, как девушку, за стан.

Вот оно, колосьями качает,
И шумит уж высохшей листвой.
Я люблю тебя, люблю и знаю,
Что я сын, навеки сын я твой!

Я люблю твой нежный, тихий шепот.
Видно ты с землею говоришь.
Я люблю вдыхать твой запах хлеба,
Когда дышишь ты, когда шумишь.

Я не думал, что так можно сильно
И без края Родину любить.
А теперь я знаю, точно знаю,
Без нее не смог бы я прожить.

Письмо к тебе

Вот пишу я тебе письмо
И не знаю о чем писать.
Я не видел тебя давно,
А так хочется мне увидать.

Увидеть тебя вновь такую,
Увидеть как два года назад,
Увидеть тебя просто такую,
Ненакрашенную, без помад.

Чтобы губы целуя твои,
Мог пить сок их, как сок березы.
Нет, тебе не нужны духи,
Ты сама несешь запах розы.

Еще хочется мне, чтоб под вечер,
Когда песни поют сверчки,
Идти заре восходящей навстречу,
Чувствуя близость руки.

Чувствуя близость тела,
И его мембранную дрожь,
Видеть, как ты зарделась,
Увидав колыбельную рожь.

Хочется сесть с тобой рядом
И под шепот пахнущей ржи,
Говорить… Говорить не надо,
А шептать, шептать о любви.

Просидеть с тобой до утра.
За два года вот так вот – рядом.
Ты мне скажешь: «Домой пора»
И посмотришь ласковым взглядом.

Моїй половинці

Поглянь на небо, яке воно глибоке!
Поглянь на поле, яке воно широке!
І гнуться в хвилі ніжні колоски,
І дихає земля теплом віки.

Ти - Божий дар, з глибокою широкою душею,
Ти - промінь вранішнього сонця над землею,
Ти - квітка степова, ти - сон казковий,
Ти – неба далечінь і обрій чорнобровий.

Ось витвір наш - це наші любі діти.
Це ж нам за внуків і за них радіти,
Це свято осені, неповного врожаю,
Тобі ж врожай збирати до ста літ бажаю.

Іван БОНДАР.
смт. Петрове