Куточок поезії

Набавившись морозом як завжди,
Зима угамувалася нарешті.
Тонесенькою гілкою черешні
Женуть вітри останні холоди.

Отак, беручи березня на кпин,
Тепер вони регочуть без упину,
Рвуть на вербі стареньку сорочину,
Пошиту із туману хтозна ким.

Дрімає сірий ранок на стерні,
Промокле небо нависає важко.
Вночі у вікна билась дика пташка.
Чи, може, це наснилося мені?

* * *

Вечір негоду тче
Просто із мокрих хмар.
Вітер вогнем пече
Глоду холодний жар.

Вже не знайти квіток,
(Боже, яка краса!),
Тільки б води ковток,
Тільки б у небеса.

Тільки б у теплі дні,
Тільки б у синю вись.
Тільки б вернуть мені,
Все, що було колись.

* * *

В далеких, зачарованих світах,
Де гралося веселкою озерце,
Там іволга - дзвінкоголосий птах,
Співала так, що завмирало серце.

Блакить очей, розплетена коса,
Дівочий сміх я пам’ятаю досі.
Перлинами світилася роса
У місячному сяйві, на покосі.

Тепер усе завіяла зима,
Сніги не знають ні кінця, ні краю.
По тих стежках, яких давно нема,
У снах ночами часто я блукаю.

* * *

Ночами у покинуті краї
На крилах снів я часто прилітаю,
В гущавині лісів стежки шукаю,
Десь там сліди згубилися мої.

Із пам’яті ледь спогад ожива,
В минуле йду за ним по бездоріжжю.
Об гострий камінь стопи босі ріжу,
Суницями вкривається трава.

Мені ворожить вкотре на зірках
Стара сова. Їй нічого робити.
І тужить вітер так несамовито
За тими, що співали в терниках.

* * *

Вже листопад згорів дотла
І літечка не наздогнати.
Зима снігами замела
Стежину до моєї хати.

Лимонний місяць цідить сік
На яблуні, морозом скуті.
І вітер струшує з повік
Старої стріхи сни забуті.

Пірнаю в пам’ять аж до дна,
Блукаю нетрями до ранку.
І тьмяно блимає вікно
Крізь літ невидиму фіранку.

* * *

Закинув дощ сріблястий невід
В барвисті, вересневі дні.
Там сині хмари в мокрім небі
І птаха крик у вишині.

І вітер плаче у долині,
Сколовши босі ноги в кров.
І на дуплявій тополині,
Сова літа рахує знов.

І жовтий морок, в шубі з тиші,
Крадеться в нетрях по росі.
І ніч нічого не залишить,
Крім снів, які забудуть всі.

* * *

Крізь степи і віки лине річечка бистра,
Б’ється срібна вода в кам’яні береги.
Одягає веселка намисто барвисте,
І всміхається день молодий навкруги.

Зеленіють лани, їм іще дозрівати,
Пахнуть медом сади, цвіту скрізь намело.
І радіє земля, наче любляча мати,
Прохолодою річки умивши чоло.

Літо містом бреде, сипле зорі гарячі,
Просто в плесо дзвінке теплій ночі з-під вій.
Я до річки іду, на побачення наче,
Під мелодію хвиль пишу музику мрій.

* * *

На кінчику лелечого пера
Вмирає спогад про коротке літо.
Уже птахам до вирію пора,
Та їм, чомусь, не хочеться летіти.

Далекий край і сторона чужа,
Простори не приваблюють високі.
Болить печаль, мов рана від ножа,
І серце переповнює неспокій.

Але зими гойдається міраж,
Від нього не сховаєшся нікуди.
Тож - уперед! За океани аж,
На поклик крові, що бентежить груди.

* * *

Ніч осіння, наче прірва чорна,
(Ти їй заперечувать не смій!),
І перетирають часу жорна
Біль розлук і відчай безнадій.

Спогадів мотається платівка –
Син єдиний – крихітка тепла:
Снайпера ворожого гвинтівка,
Найдорожче в неї відняла.

Молиться до ранку сива мати,
Хоч і знає – не вернуть дитя.
Тільки б недаремні були втрати,
Тільки б знов не впасти в забуття.

Григорій Ліщенюк смт Петрове