На захисті Вітчизни
Свого часу Вадим Петров з Нового Стародуба через любов до тварин потрапив до відомої в нашому районі установи – Новостародубської ВК №49. Не в якості одного з членів місцевого «контингенту», не приведи Боже, ні. Просто він став співробітником установи, освоївши досить рідкісну професію кінолога, без якого виправна колонія не може обійтися. Для цього довелося пройти навчання, придбати цуценя відповідної породи і виховати з нього службового пса. Все це успішно виконав і з 2007 по 2016 рік працював у виправній колонії. Втім, робота кінолога зі своєю собакою не обмежувалася тільки колонією, бо доводилося виконувати завдання і поза її межами. На прохання міліцейських слідчих виконували завдання з виявлення злодіїв-крадіїв, є на їхньому рахунку і затримані в’язні, які здійснили втечу з місць позбавлення волі.
Служба Вадимові подобалася, мав спеціальне звання «прапорщик» і з честю носив погони цього силового відомства. Та після загарбання Росією Криму і агресії проти нашої держави на території Донбасу не міг змиритися з такою підлістю сусідньої країни, палав бажанням стати на захист Батьківщини. Кілька разів робив спроби перейти на службу у Збройні Сили України, аби влитися в ряди її захисників, але керівництво установи не бажало позбутися досвідченого кінолога і чинило всілякі перешкоди. Зрештою, йому вдалося це зробити. Довелося звільнитися з місця служби, хоча, згідно із законодавством, його не мали права звільняти, на час проходження військової служби за контрактом за ним повинно було зберігатися місце роботи і виплачуватися грошове утримання. Та, як звільнений зі служби, втратив право і на місце роботи, і на грошові виплати.
- Мені особисто ці гроші не потрібні, – каже Вадим, – але батькам вони були б не зайвими. Та Бог з ними, з цими грошима, головне, що я таки ж поміняв погони співробітника пенітенціарної служби на погони військового.
Таким чином, 30 березня 2016 року Вадим Вікторович Петров підписав контракт зі Збройними Силами України на термін «до за-кінчення особливого періоду».
Спочатку довелося пройти військову підготовку у навчальному центрі «Десна», в 300-му танковому полку, де освоїв професію механіка-водія танка Т-64. Ця модель танка вважається досить застарілою, але, як каже Вадим, ці бойові машини модернізовані і по бойовій ефективності навіть кращі за танк Т-72.
Після закінчення навчання отримав направлення в 57 окрему мотопіхотну бригаду, причому, не в танковий підрозділ, а в протитанковий дивізіон – на посаду механіка-водія МТЛБ - багатофункціонального тягача, який обслуговує 100-мі-ліметрову гармату «Рапіра».
На фронт потрапив не відразу. Був період навчань і бойового злагодження поблизу населеного пункту Радинськ, що в Херсонській області (полігон на території так званих Олешківських пісків), на полігонах «Широкий Лан» та в Київській області. Виконували бойове завдання по охороні кордону в районі відомого пункту пропуску Чонгар.
Зрештою, таки ж настала черга зайняти позиції на передовій – в Донецькій області. Спочатку прибули в Червоноармійськ, а звідти передислокувалися безпосередньо на передові позиції - в Піски, що поряд з Донецьким аеропортом. Оскільки застосування важкого озброєння на передовій заборонено, то артилеристи воюють, як піхотинці. Та практика показує, що заборона більшою мірою стосується нас, а не сепаратистів, бо вони, за-звичай, обстрілюють наші позиції з усіх видів зброї, включаючи 152-міліметрові гаубиці, «Гради», іншу важку зброю. Іноді, якщо вже обстріли надто інтенсивні, або є небезпека атаки на наші позиції з метою прориву, командування дозволяє давати відсіч. Та таке буває рідко, здебільшого стріляти забороняють. Часто також трапляються випадки неузгодженості в діях різних підрозділів, некомпетентності вищих офіцерів. Був випадок, коли офіцер досить високого рангу, який прийшов у Збройні Сили з системи МНС, через невміння працювати з картою ледве не послав підрозділ на мінне поле, і лише вчасно виявлена помилка дозволила уникнути великих втрат. Тож виникає запитання – хто і чому поставив на відповідальну посаду некомпетентного офіцера?
Наші воїни вважають що все це дуже нагадує зрадницькі тенденції у вищих ешелонах військового командування. Або ж непрофесіоналізм так званих «паркетних» генералів, які особисто жодного разу не нюхали порох, а посади і звання отримували за хабарі та «по блату». На жаль, ще багато таких «полководців» сидить по штабах та в міністерстві оборони.
Є й інші проблеми, зокрема щодо взаємодії зі спостерігачами ОБСЄ. Надто часто після їхніх відвідин, під час яких вони намагаються роздивитися все до найменших деталей у пошуках нібито захованого нами важкого озброєння, починаються вже не хаотичні, а прицільні обстріли наших позицій. Це і не дивно, бо ж Інтернетом гуляє чимало відеодоказів «братання» спостерігачів ОБСЄ з сепаратистами та російськими військовими або і їхніх спільних гульбищ в ресторанах Донецька.
Не раз наші бійці ловили шпигунів та інформаторів, які, перебуваючи на нашій території, передають сепаратистам дані про озброєння, позиції, пересування наших підрозділів.
Воюють на боці «сепарів», здебільшого, найманці з Росії, як правило, кадрові військові, які числяться військовослужбовцями збройних формувань ДНР-ЛНР. Так званих «ополченців», практично, не залишилося, всіх їх вже вибили, ті ж, хто вцілів, втекли подалі від фронту.
На даний час безпосередніх боїв майже немає, хіба що бойові зіткнення з диверсійно-розвідувальними групами ворога. Але обстріли і, на жаль, втрати бувають, практично, щодня. Режиму перемир’я також сепаратисти, здебільшого, не дотримуються, стріляють, хоча з нашого боку режим дотримується дуже жорстко, часто під розписку командира підрозділу, порушення якого тягне кримінальну відповідальність.
Та як би там не було, наші війська потроху, метр за метром, просуваються вперед. Воїни кажуть, що якби був наказ про наступ, то Донецьк взяли б за кілька днів.
Не міг я не запитати у Вадима про побутові умови, медичне обслуговування, харчування, озброєння.
На даний час військові забезпечені всім необхідним, це вже не 2014 рік, коли не було нічого. Харчування нормальне, медичне обслуговування також. А умови, звичайно, не санаторні – бліндажі, окопи…
Має Вадим і бойові відзнаки за фронтову службу – «За незламність духу» і «За мужність і відвагу». Боронитиме Батьківщину, як вже було сказано вище, допоки не закінчиться війна, допоки не переможемо. А перемогти просто зобов’язані, бо це питання буття чи небуття нашої незалежної держави, укра-їнської нації.
На цьому можна було б і завершити розмову, але депутат Петрівської селищної ради і громадський діяч Алла Горністова, яка брала участь в спілкуванні з Вадимом Петровим, наполегливо порадила зазначити, що, на жаль, далеко не всі очільники органів місцевого самоврядування належним чином ставляться до наших земляків – воїнів-контрактників. Їх налічується 75 – хлопців і дівчат, які стали на захист Вітчизни. Зрозуміло, що зараз держава вже має змогу забезпечити військо всім необхідним, виплачувати певні кошти за нелегку і небезпечну службу. Але ж вони потребують і підтримки земляків, повинні знати, що їх поважають і пам’ятають.
- Хіба ж важко двічі на рік подбати про те, щоб на-діслати їм поздоровлення і посилки, залучити громадськість, місцевих підприємців? - запитує Алла Павлівна. - Чому це можуть робити Чечеліївська, Петрівська селищна ради, а Петрівська сільська не може подбати про одного-єдиного воїна, В.Івлєва, який, до того ж, сирота? Не допомагають своїм землякам Новостародубська, Іскрівська, Червонокостянтинівська сільські ради.
Жаль, що доводиться закінчувати матеріал на цій неприємній ноті. Знаю, що свого часу всі місцеві громади активно включилися в рух щодо допомоги воїнам-захисникам. Часи змінилися, наша армія вже не боса-гола і голодна, як у 2014 році, та не варто розхолоджуватися і опускати руки. Бо наші земляки на фронті не гроші заробляють, а боронять нас від путінсько-сепаратистської дикої орди, ризикуючи своїм здоров’ям і життям. Наша увага і допомога для них і сьогодні дуже важливі.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімку: Вадим Петров та Алла Горністова.
