Перший тиждень в строю

Отже скоро виповнюється тиждень відтоді, як я розпочав нести службу в Збройних Силах України. Що ж за цей тиждень трапилось? Не стану довго інтригувати, тож слухайте…

Відправлялися у військові частини ми з Кропивницького, міста, що стало для мене рідним, адже тут минали мої найкращі студентські роки. Виїжджали вночі, у кількості 14 осіб, призваних зі всієї Кіровоградської області. Були в цій групі і веселий Сергій з Новомиргорода, і невеличкого зросту «крутелик» Ігор із сусідньої Олександрії, й гіперактивний (аж занадто) Влад із обласного центру. О 23:59 ми востаннє ступили крок рідною землею і, зайнявши місця у вагоні, попрямували до Києва. Тільки-но всілися, як дехто почав залицятися до молодичок, чиї місця були поруч, споглядаючи їх палким поглядом, а сусіди з Олександрійського району Сергій та Руслан без зайвого клопоту вирішили дати хропака. Мені ж не залишилося іншого вибору, як відкрити виданий в дорогу «сухий пайок» (більше з цікавості, аніж з голоду), але після вечері,зрештою, всі як один поснули. І я також розплющив очі лише тоді, коли потяг уже зупинився біля залізничного вокзалу столиці. На годиннику була 5-та ранку. Невиспані обличчя, втомлений погляд новобранців свідчив, що сон, яким ми перебили дорогу, ні на дещицю не зробив нас бадьорішими.

Супроводжуючи до частини, капітан, знайшов для нас гарне місце, де ми отримали змогу трішки перепочити, випити кави, доїсти сухі пайки та ще трохи подрімати.

О 12.00 нас разом із новобранцями із інших куточків України повантажили на армійські «Урали» та «Камази» і повезли… Дорога була недалекою, але хто одягнувся «по-фраєрськи», мав змогу відчути, що руки та ноги померзли. Щоправда, серед наших кіровоградських козаків таких мерзляків не виявилося.

Завчасно ми всі знали, що потрапимо в навчальний центр, що мав цікаву славу ще з радянських часів – «Десна».

Близько третьої години дня, машини, які нас везли, в’їжджаючи в частину, зупинилися. Ми зрозуміли, що звідси і починається наше армійське життя. Відразу завели всіх до лазні, видали нові речі, форму, переодягли, і ми, підсмикуючи то штани, то бушлат (бо все це ще було не підігнане по фігурі, через що ледь не кожен з нас виглядав дещо неоковирно), попрямували до казарм. П’ятьох наших земляків одразу відділили від загальної групи та перевели до автобату, а нас дев’ятьох, аж надто «суворих» хлопців, відправили у піхоту…

Як живеться в армії

«…Там де піхота не пройде, і бронепоїзд
не промчиться, Юрєц на пузі проповзе,
в Десні він буде довго вчиться!..»

Що вчитись, то вчитись…

Отже потрапив я в піхоту. З початку служби з певним острахом крокував по Чернігівській землі. Більше б хотілося ступити на сусідні полтавські землі, але що поробиш - щастя приходить не завжди там, де на нього чекають. Отож-бо, відправили нас в роту, закріпили в 5-му взводі, і служба пішла – похідним маршем.

До нашої «делегації» в 5 взвод долучили полтавських і (на диво) донецьких хлопців. Чесно скажу, компанія зібралася – не приведи Господи. Спільну мову, я знайшов відразу з полтавчанами, які виявилися говіркими, завжди голодними (після них за столом залишалась тільки сіль, та й та не вся) й напрочуд кумедними та цікавими. Якщо сідаєш в їдальні за стіл до полтавчан, чекай, що живіт буде боліти – але тільки від сміху. Бігає в нас у взводі Ваня – «Пуста Миска». Сам зростом 165 см, але я жодного разу не бачив, щоб він хоч раз не доїв свою порцію а, бувало, доїдав і мою. Є ще в нас «кадр», через якого досить часто ми затримувалися на плацу, відпрацьовуючи чи шліфуючи майстерність стройового кроку. Звати його Сашко. Він, час від часу, так щось влучно підмітить та бовкне, що просто неможливо стриматися від сміху, за що й отримуємо дисциплінарні стягнення у вигляді додаткових годин стройової підготовки.

Ще варто згадати й Санька – мого дійсно справжнього друга, родом із Кобеляцького району. За професією столяр - начитаний, розумний і досвідчений солдат, з яким нас поєднала любов до рідного краю, простота у спілкуванні і, звісно ж, наша українська солов’їна мова. Тому таких друзів потрібно берегти, як зіницю ока.

Про що ще хочу розповісти вам, дорогі земляки, так це про харчування в армії. Вважається, що солдат повинен бути завжди голодним. Скільки б ми не з’їдали в солдатській їдальні їжі чи не ховали під кітель окрайців хліба, але все одно голод майже постійно відчутний. І це не тому, що харчування неякісне чи не на достатньому рівні, а тому що, перебуваючи в постійному русі, чимось увесь час зайняті, солдати миттєво втрачають калорії, й відчуття, що ти вже голодний, інколи настає відразу, щойно виходиш з їдальні, навіть у згадуваного вище Івана з Полтавщини.

Позитив від солдатської їдальні у тому, що там частенько дають пюрешку, бравий кусень ковбаси і смачнющий чай з маслом. Що ж до почутих ще вдома оповідок стосовно певного інгредієнту в чаї (ті, хто служили, зрозуміють що я маю на увазі), ми спочатку в це не вірили, але згодом довелося таки повірити.

Продовжуючи тематику їдальні, варто відзначити й те, що готують їсти нам місцеві кухарі із «Десни», за що ми їм дуже вдячні, адже їжа напрочуд смачна, на відміну від того, що доводилося чути про армійське харчування ще до відправки у армію.

Відслуживши перші 10 днів та вивчивши статутні обов’язки днювальних по роті та обов’язки солдата, ми почали заступати в наряд по роті. Першими, на кого випав жереб з нашого взводу, виявилися Ярослав із Донеччини, Славко з Полтавщини та ваш покірний слуга – Юра із Нового Стародуба. Звісно, вперше трохи лячно було: а гляди не тому даси команду «Струнко» чи прошляпиш момент із прибиранням території! За це могли й з наряду зняти, а оскільки командира і, водночас, чергового по роті підставляти не хотілось, тож доводилось пильнувати кожен куток, і щохвилини бути невідлучно на посту. Дякуючи хлопцям, ми втрьох здали чергування з найменшими зауваженнями та врахували їх, заступаючи в наряд вдруге, втретє і вчетверте.

Вистачало курйозних моментів як на тактичному полі, так і на полігоні. Бувало, хтось лопатку загубить, ми ще й дивувалися: «Як це можливо?! Адже вона увесь час на поясі». А ще трапився випадок, коли під час метання бойової гранати, нехтуючи інструкцією, згідно з якою після кидка потрібно відразу ховатися в укриття (окоп), один аж занадто допитливий «кадр» не захотів ховатися, а вирішив поспостерігати: як то вона рвоне. Добре, що поруч виявився командир роти і за шкабарки такого допитливого «спостерігача» затягнув в укриття. З того часу у нашім взводі за ним закріпився позивний – «Граната». І подібні курйози трапляються майже щодня, а буває – й щогодини, просто часу не вистачить про все розповісти.

На цьому поки що перервусь, бо оголосили шикування на вечерю, а це діло святе.

Місяць служби

Отже відсьогодні минув рівно місяць, як я служу у війську. Підводячи підсумки, сміливо можу сказати, що за цей місяць ми стали витривалішими. Якщо ще тижнів зо два в нас усе боліло, то зараз максимум, що може боліти, це шлунок, від того, що скільки ми б не їли – все одно голодні. Бо ситий солдат, то вже не солдат.

Харчі тут смачні, але домашньої їжі все ж хочеться, особливо запеченої качечки, маминого пюре з консервованими огірочками, ех…не наганятиму апетиту ні собі, ні вам, дорогі читачі.

Частенько згадую своє село, рідну вулицю і хатину: як там вона, як там мої земляки? Чи не забули ще про мене?

Міцні обійми передаю татусю й матусі, всім рідним і близьким, і (ледве не забув!) – чарівним новостародубським молодицям: тисячі, ні – мільйони пристрасних поцілунків, і чекайте…повернуся.

Досить часто армійські будні переривають сни про школу, в якій доля подарувала мені шанс не тільки навчатись а й працювати. Як там колеги-вчителі, учні? Відпочили вже від мене? Залишилось ще зовсім трішки: 11 місяців - і я знову в строю, але вже не у військовому, а в педагогічному. Завдяки своїй педагогічній освіті тут я отримав позивний – «Учитель», що мені досить приємно.

На жаль, час в армії рухається невпинно, тому свою книгозбірню (бібліотеку), схоже, не встигну прочитати. Але щойно виокремиться вільна хвилинка, йду до світлиці, беру газету або книгу в руки і зачитуюсь улюбленою історією та невмирущою поезією.

А ще – полігон, стрільба, біг, наряди, різного роду підготовка. Так що не бійтеся йти до війська! Не так вже тут і страшно, як лякають ті, хто сам ні дня не служив.

Всім ще раз палкий привіт із війська! Люблю, цілую!

В наряді

За вікном морозець ніжно огортав стрункі ялинки. Наступала зима.

Всю цю картину Сашко спостерігав вночі, будучи днювальним по роті. В казармі всі спали і лише час від часу чулося хропіння Миколи з Полтавщини, чи Ігоря – невгомонного вуйка з Івано-Франківщини, який ніяк не міг віднайти «правильну» позицію, щоб заснути. Але на цей шум Сашко мало звертав увагу. Він подумки повертався в село, в якому народився, зустрів юність, а після технікуму повернувся до нього працювати. Робота, яку він обрав, видалася не з легких, адже влаштувався слюсарем. А гарний слюсар, як то кажуть, на вагу золота. До служби в Збройних Силах Олександру неодноразово у вільний від роботи час доводилось виконувати різні замовлення. А організм-то молодий, гарячкуватий, рветься відпочити у вихідний день, погуляти з друзями, познайомитись з чарівними молодичками… Але ні – за працю, за станок і вперед, бо робота чекає. Так минали тижні, місяці, і раптом повістка з військкомату: просимо з’явитися такого-то такого, у ра-йонний військкомат. Олександр, на відміну від своїх друзів - односельчан, не обрав хитру дорогу – переховуватися, виїжджати за кордон чи міняти місце проживання.

- Якщо потрібно у військо, піду! – гордо заявив Сашко при спілкуванні з батьками.

- Та, можливо, якось домовитись, перечекати, га? – запитувала матуся у батька. Нащо батько відповів: «Хай сам вирішує, його вибір – його доля!»

- То й добре. Такечки йдемо, готуйте потихеньку сумку, й не забутьте качечку запекти, бо без неї ніяк, - завзято відповів Сашко.

Хоч й не супроводжували Олександра до військкомату всеньким селом (як це бувало в радянські часи), але найближче оточення – друзі, родичі, близькі до сім’ї люди проводжали щиро, дехто не стримував сліз, адже настає розлука тривалістю у півтора роки.

Олександр стримував сльози вже при прощанні з батьками, біля стін районного військкомату. Міцно обійняв рідну неньку, батька і вирушив в дорогу…

Раптом знову хтось із 5-го взводу захропів, спантеличивши Олександра і перебивши ностальгічні спогади.

- Скоро має прийти перевіряючий? - запитав у чергового по роті Сашко.

- Та десь близько другої ночі, зазвичай, він з’являється, так що доведеться чекати цю скотину. Ти хлопців з наряду по парку не забудь розбудити!

- Добре! – відповів Сашко. Але дав поспати хлопцям ще хоч на 5 хвилин довше, бо сон ( переконаний, що всі, хто служив у армії зі мною погодяться) – тут дуже цінна річ. Та, зрештою, Сашкові не хотілося й підвести земляків- полтавчан, які відпочивали з наряду, тож довелося будити.

Через годину змінили вже й Сашка на посту, й зі щирою, трішки втомленою посмішкою він пішов відпочивати. Привів себе до ладу і тільки-но обійняв подушку – де й подівся. Сон узяв його на крила й переніс у рідне село, де пишно й чарівно куйовдила волосся вербам красуня-Ворскла, мелодійним співом заливалися пташки, гомоніли на городах молодиці, чаруючи своїми посмішками перехожих, і, звісно, земляки, без яких і село не село. Ось Олександр заходить на свою вулицю з прадавньою історією, вже недалечко і рідна хатина, біля якої густо насаджено вишеньок, які сонце обігріває до червоного блиску, ще трішки - і домівка, але… Мила серцю ідилія раптом переривається невблаганним: «РОТА – ПІДЙОМ!», - і Сашко вже одягає форму, взуває берци, застеляє ліжко і біжить на центральний прохід.

- Ну хоч трішки, хоч уві сні побачив рідне село, - втішив сам себе Олександр, і з новими силами поринув у солдатське життя. – Нічого, вже недовго залишилося, якихось 517 днів…

З любов’ю до рідного краю Юрій Кулибаба

На знімку: автор цих рядків у наряді по роті.