Корупція не є новим явищем. Цей феномен зароджувався одночасно з розвитком владних і грошових відносин у суспільстві. Цікаво заглибитися в історичні витоки його утворення.
Визначаючи сутність корупції, окремі енциклопедичні видання тлумачать латинське слово corrumpere як «псування», «розбещування». Деякі сучасні фахівці, зі свого боку, розуміють її як «корозію влади» («...як іржа роз’їдає метал, так корупція руйнує державний апарат і роз’їдає моральні підвалини суспільства»).
З давніх-давен
Про те, що корумповані відносини супроводжували державу споконвіку, свідчать писемні пам’ятки культури, висловлювання відомих мислителів, історичні факти. Одна з перших згадок про корупцію, як негативну форму здійснення державної служби, міститься в найстарішому з відомих людству історичних пам’яток державності — архіві стародавнього Вавилону, що датується другою половиною XIV ст. до н.е. Зокрема, в епоху шумерів і семітів цар Лагаша — давнього міста-держави на території сучасного Іраку, Урукагіна, реформуючи державне управління, прагнув припинити свавілля чиновників і суддів, а також мінімізувати здирництво з боку храмового персоналу, зменшити й упорядкувати платежі за обряди тощо.
Древньогрецький філософ Аристотель у своїй праці «Політика» зазначав: «Найголовніше за будь-якого державного ладу — це дотримання законів і порядку, влаштування справи так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися». На його думку, корупція як основний негативний чинник, може спричинити виродження і загибель держави.
Знаменитий Конфуцій вважав, що турбота про сім’ю — головна чеснота. Але він застерігав, що занадто буквальне її дотримання може стати причиною зловживань чиновників, ос-кільки вони, ухвалюючи рішення, віддаватимуть перевагу своїм рідним та близьким.
Цікаво, що цю тематику відображено і в біблійних текстах. Зокрема, у Книзі премудрості Ісуса, сина Сирахова батько наставляє сина: «Не лицемір перед вустами інших і будь уважний до вуст своїх... Та не буде рука твоя розпростерта до прийняття... Не намагайся стати суддею, щоб не виявитися тобі безсилим розтрощити неправду». Тобто факти підкупу суддів і нечесного правосуддя були відомі вже тоді.
Саме підкуп суддів як проблему моралі зазначено в П’ятикнижжі Мойсеевому, що лягло в основу двох світових релігій — іудаїзму і християнства, а також вплинуло на іслам. У книзі буття християн — Біблії читаємо: «А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих». «Не пожирайте незаконно майна одне одного та не підкуплюйте суддів, щоб свідомо, шляхом гріха, привласнити частину майна інших людей», наставляє священний Коран.
Церква у Середні віки була найбільшим і найвпливовішим власником майна, але саме її багатства стали джерелом зловживань. Варто зазначити, що на той час поняття «корупція» мало, насамперед, релігійне значення: омана, спокуса диявола. Це явище вважали проявом гріховності. На думку Апостола Іоанна, гріх корупції є беззаконня.
Більш пізні періоди західноєвропейської історії також супроводжувалися розквітом корупційних відносин. Наявність їх у житті й справах суспільства дістала відображення не лише в історичних документах, а й у багатьох художніх творах таких майстрів пера, як Шекспір («Вене-ціанський купець», «Міра за міру»), Данте («Пекло» і «Чистилище»), Чосер («Кентерберійські оповідання»). Гоббс у своєму відомому творі «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» зазначав: «...Люди, які хизуються своїм багатством, сміливо скоюють злочини в надії, що їм вдасться уникнути покарання шляхом корумпування державної юстиції або отримати прощення за гроші або інші форми винагороди».
У слов’янському законодавстві «хабар» (у середньовічній термінології — «посул») уперше згадується в письменах, датованих IV ст. Традиція підношень і подарунків представникам влади існувала завжди. З утворенням центрального апарату управління на Русі з’являється бюрократія, а саме чиновник, який отримує плату з казни.
Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами синів Ярослава Мудрого. У 1072 році Ізяслав, Святослав, Всеволод, їхні бояри та представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді «Правду Ярославовичів», що лягла в основу збірки законів «Руська правда». У цих старожитностях певну увагу приділено спробам обмежити лихварство.
Заборона не указ
Хабарництво в Україні варто розглядати в розрізі усталених суспільних відносин, що відображали правомірний характер таких дій. Його віднесення до злочинів відбулося лише наприкінці XV — на початку XVI ст. Пояснюється це тим, що в системі управління державою представники центральної влади — намісники, воєводи, утримання яких за кошти казни не передбачалося, одержували матеріальну винагороду— «кормления», що сплачувало населення як дяку за виконання ними службових обов’язків. Воєводи та намісники часто зловживали наданою їм владою, вимагали винагороду понад норму й збагачувалися, оскільки жодних санкцій за це не було.
Проте вже у Двінській статутній грамоті 1397-1398 pp. було заборонено намісникам за хабар відпускати крадія.
Соборним укладом 1649 року цар Олексій Михайлович запроваджує заборону приймати обіцянки боярам і воєводам, а також штрафні санкції за хабарництво.
Петро І указом 1714 року «Про заборону хабарів і обіцянок і про покарання за оне» розділив тих, хто дає хабар (лиходателі), і тих, хто його бере (лихоїмці), а в деяких випадках карав їх нарівні. Ці постанови в розділі «Про мздоїмство і лихоїмство» стосуються посадових осіб, що одержували хабар (пасивне хабарництво), осіб, що сприяють ха-барництву, і приватних осіб, які схиляють посадових осіб до викрадення, приховування або винищення паперів, що стосуються справ присутственого місця, або до вчинення підробки в документах (активне хабарництво).
Розвиток корупції набуває загрозливого характеру в період правління в Росії імператриці Катерини II та князя Олександра Меншикова. Цей вельможа своєю масштабною діяльністю щодо вимагання й отримання хабарів міцно вкорінював у суспільство усвідомлення того, що політичною владою можна користуватися для власного збагачення.
Проблема хабарництва не оминула також козацьку добу. З утворенням у XVI—XVII ст. Запорозької Січі та запровадженням в Україні полкового устрою вся охоронна і розшукова діяльність зосередилася в руках отаманів і гетьманів, а кримінальне судочинство здійснювали полкові судді, писарі за дорученням полковників і гетьманів. За їхнім рішенням у мирний час значний вплив мали рішення козацької громади, а під час воєнних дій влада гетьманів і отаманів була необмеженою (наприклад, за злочини, вчинені в поході, могли стратити). Право, закони і суд Війська Запорозького в цей період, з одного боку, були демократичними, а з другого — робили старшину і шляхту непідсудними. Особливість цього періоду в історії протидії корупції полягає в тому, що хабар розглядали вже не як порушення службового обов’язку, а як окремий склад злочину.
Активні спроби подолання хабарництва здійснював уряд за царювання Миколи І. З волі імператора Сенат у 1832 році видав указ «Про заборону начальницьким особам приймати приношення від суспільства». За часів правління Олександра III було затверджено ще один указ — «Про порядок суміщення державної служби з участю в торговельних і промислових товариствах та компаніях, а рівно у громадських приватних кредитних установах». Але, попри зусилля, хабарництво процвітало. Ось як описує цю «хворобу» в оповіданні «Людина відомих форм» Валентин Пікуль:
«Серед багатьох незламних лихоїмців минулого мене понад усе вражає постать Костянтина Скальковського. Таємний радник, письменник і балетоман, він служив віце-директором Гірничого департаменту. Наведу приклад з його яскравої біографії. Якось до нього, мліючи від страху, з’явився прохач — сибірський золотопромисловець.
— Ваша величносте, не подумайте щось погане. Я ж не людина, а — могила. Навіть рідна жінка не дізнається...
Після чого він виклав перед віце-директором двадцять тисяч рублів. Скальковський зневажливо порахував гроші:
— Ось що, шановний! Додай до цього тридцять тисяч, не тільки дружині розповідай, а можеш навіть у газетах надрукувати, що Скальковський брав, бере і буде брати...
Хабарництво на святій Русі має давню і, прямо скажемо, багату історію. На початку нашого століття ніздрі кліщами не виривали, а тому чиновники, викриті в лихоїмстві, сміливо ставали перед судом:
— То чого ж не брати, якщо самі дають? Адже я не просив у них грошей — вони самі несли. Навіть плакали, аби я взяв... Ну, як тут не піти назустріч бідній людині?
— А втримуватися пробували? — питали судді.
— Та якщо я утримаюсь, він же, сучий син, зайву сотню докладе й вище за мене полізе, а я пошиюсь у дурні. То мене навіть підлеглі засміють, я весь авторитет втрачу!»
Наступний хронологічний етап історичного досвіду боротьби з проявами корупції припадає на період радянської доби. Декрет Ради народних комісарів «Про хабарництво» від 1918 року став першим у Радянській Росії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за хабарництво. За цим Декретом замах на отримання або давання хабара прирівнювали до злочину.
Варто звернути увагу на те, що Декретом № 639 від 1921 року найвищу міру покарання (страту) було запроваджено вже на законодавчому рівні стосовно державних службовців. Цікаво, що боротьбу із цим явищем вели планомірно, жорстко, але в умовах надзвичайної таємності.
Та, попри всі зусилля, у колишньому Радянському Союзі на хабарі витрачали мільярди карбованців на рік, що підтверджує офіційна статистика. Зокрема, Держкомстат СРСР після уточнення за 1990 рік обсягу грошових доходів тіньової економіки (відповідно до цін, які склалися на кінець року, і експертних оцінок, що спиралися на дані масової статистики, соціологічні дослідження й бюджетну сімейну статистику) констатував, що того року хабарі службових осіб, отримані лише від кооперативів, становили 3 млрд крб.
Уже в другій половині XX ст. корупція перетворилася на принципову значущу проблему в умовах глобалізації. Цей виклик перейшов із національного рівня на міжнародний. Протидіяти її руйнівним наслідкам локальними методами стало практично неможливо.
Анатолій В’юнняк.
