Минуло вже понад два з половиною роки відтоді, як вийшов з друку тематичний номер районки, присвячений 80-річчю від дня виходу першого її випуску. І ось знову наше видання відзначає, можливо, вже й не такий значимий, але все ж помітний ювілей: цей номер, який ви зараз тримаєте в своїх руках, є десятитисячним. Уже десять тисяч разів, починаючи з далекого 3-го лютого 1935-го року, жителі Петрівщини отримували свою найближчу і найдоступнішу для них газету, в якій дізнавалися про події у світі, в країні, а головним чином – у своєму рідному районі. У різні роки газета виходила в різних форматах – від двополосного аркуша, розміром трохи більшого, ніж визначений зараз поліграфічним стандартом А-4, до восьмиполосного щотижневика. Різною була і періодичність виходу: якщо перші екземпляри районки (яка тоді, нагадаємо, носила назву «За більшовицькі колгоспи») виходили, буквально, через день (у вихідних даних значився напис «Виходить 15 раз на місяць»), то деякий час, у 2005 році, ми готували газету раз у тиждень. Щоправда, намагалися, щоб наші читачі при цьому отримували обсяг інформації не менший, аніж при дворазових випусках, отож і робили її у здвоєному форматі (на 8-ми полосах). З наступного року, до речі, знову плануємо перейти до такого формату, про що вже повідомляли в одному з попередніх наших номерів, як і про причини, які зумовили таке рішення. А загалом же, як вдалося встановити, поспілкувавшись з деякими нашими читачами, для них найоптималь-нішою і найзручнішою періодичністю виходу була така, що практикувалася чи не найдовше в історії районки – з початку 60-х до початку 90-х років минулого століття, тобто тричі на тиждень - у вівторок, четвер та суботу. Шкода, що сьогодні така періодичність виходу для нас уже стала нереальною як через внутрішні причини (сьогодні творчий колектив «Трудової слави» учетверо менший, аніж це було у зазначені роки), так і через зовнішні чинники (штат поштових працівників теж незрівнянно скромніший, ніж у 60-і – 80-і роки, тож і можливості своєчасної триразової доставки також стали проблематичними).
Але тепер кілька слів про приємне. Тоді, у номері, приуроченому до 80-річчя з дня першого випуску газети, головний матеріал, присвячений цій темі, ми назвали «Ювілей з присмаком гіркоти». Чому так – гадаю, всі добре пам’ятають. Саме у ті дні у розпалі перебував збройний конфлікт на Сході країни, тяжкі зарубки на серцях і в душах кожного з нас залишили криваві трагедії Іловайська, Донецького аеропорту, Зеленопілля, Савур-Могили… А попереду було ще не менш трагічне Дебальцево.
Сьогодні ж, здається, ситуація трохи змінилася: так, вона залишається не менш складною і напруженою, проте агресор відчув, що подальші спроби просувати «Русскій мір» вглиб української території і для нього самого можуть обернутися дуже значними втратами, тож це, здається, змусило його трохи принишкнути. Звісно, сильно розслаблятися ми не маємо права, адже для Кремля споконвіку загибель навіть своїх власних громадян особливою перешкодою в здійсненні експансіоністських планів ніколи не була. Та все ж є невелика надія, що, боячись внутрішніх протестних течій, путінська влада остережеться й надалі штовхати в горнило воєнної м’ясорубки своїх одурманених кисельовсько-соловйо-вською пропагандою громадян.
Та все ж, як обіцялося вище, про приємне: десь уже найближчими днями «Трудова слава» переселиться у нове, своє власне приміщення. Причому, приміщення, у якому створені такі умови, про які ми протягом трьох останніх десятиліть навіть мріяти не могли (на знімку). І ми щиро вдячні за такий подарунок Олександрові Поворознюку. Передусім, вдячні і за те, що у непростий для нас період, зумовлений певною невизначеністю, пов’язаною з відомим Законом про роздержавлення комунальних ЗМІ, він, зваживши на наше прохання стати нашим засновником, пішов нам назустріч. І, як бачимо, - це справді надійний засновник, такий, що слів на вітер не кидає, а під його опікою наші журналісти почуваються значно спокійніше і впевненіше, аніж тоді, коли вони, здавалося б, мали бути під опікою держави. Що ще характеризує Олександра Григоровича як нашого засновника: він, практично, не втручається в редакційну політику районки, ставлячи перед журналістами єдину вимогу - аби наші публікації не йшли в розріз з чинним вітчизняним законодавством. Втім, приклад з районною газетою є лише одним з небагатьох у тій величезній кількості добрих справ, за які сміливо взялася ця знакова для Петрівщини особистість. Ми усі є свідками того, як сьогодні завдяки Поворознюкові, фактично, відроджується заново районний центр. Наче ще зовсім недавно справжньою окрасою Петрового стало кафе «Зодіак», відреставроване таким чином, що могло б цілком органічно вписатися в дизайн будь-якого з сучасних європейських міст, як зусиллями Олександра Григоровича уже піднімаються з руїн наступні, здавалося б, назавжди забуті і зруйновані об’єкти, серед яких колишній двоповерховий гуртожиток, що по вулиці Кошового, і кінотеатр, що був колись гордістю Петрівщини, але не витримав тих «епохальних» сус-пільних змін, що спричинила діяльність (чи бездіяльність) осіб, які взялися керувати державою та її адміністративними одиницями після проголошення Україною державної незалежності.
Тож, як би хто не ставився до Поворознюка, але він уже залишив по собі на Петрівщині яскравий слід, чого, говоритимемо відверто, мало кому вдавалося. Навряд чи стали б реальністю без його участі газопроводи до Ганнівки, Рядового, Сергіївки та Новомануйлівки, не маємо сумніву, що й Ганнівський Будинок культури так і залишався б і до сьогодні купою руїн, а Володимирівка – одним із багатьох занедбаних, поставлених на межу виживання селом, яких сьогодні тисячі в Україні. А красень-стадіон та футбольна команда, яка сьогодні є гордістю не лише району, а й усієї Кіровоградщини, зробили нашу степову Петрівщину відомою всій Україні. А в планах і проектах - ще кращий стадіон - сучасніший і модернізованіший. І можна згадати ще велику кількість добрих і важливих справ, про які нам сьогодні особливо приємно розповідати, адже до них має безпосередній стосунок уже наш теперішній засновник, а, значить, його подальші успіхи – це наші майбутні позитивні теми, це наші оптимістичні матеріали, які мають стати свідченням того, що не все в Україні сьогодні погано і безнадійно, що в нашій державі ще є потужний потенціал і талановиті постаті, спроможні цей потен-ціал реалізувати. Саме за такими особистостями - по-справжньому патріотичними, щиро люблячими свій край і готовими власним коштом його розвивати, і вбачається майбутнє України.
Ось такими роздумами позначений випуск цього ювілейного, десятитисячного номера. І нехай ми сьогодні маємо ще певні проблеми, зокрема, відчуваємо досить дошкульний кадровий «голод», та вже не маємо сумніву, що невдовзі і вони також будуть вирішеними. Адже з таким засновником, з його умінням стратегічно мислити і передбачати майбутнє, ці проблеми просто не можуть залишитися нерозв”язаними. А отже у виграші будуть усі – як працівники районки, так і наші читачі, яких ми й надалі сподіваємося не розчаровувати.
Володимир Кіфенко.
