Обрадует стариков добрая улыбка
И несколько простых, но теплых слов.
Их жизнь уже так недолга и зыбка,
И вся из боли и тревожных снов.

Дуже гірко і боляче залишатися вдовою на схилі літ. Та все ж самотньою себе не вважаю: діти, онуки, правнуки регулярно відвідують, добрі друзі не забувають… А з нагоди Дня людей похилого віку в моїй долі взагалі відбулася надзвичайно подія, про яку й мріяти не могла.

Свого часу, поки був живий мій чоловік Георгій Карпович Філіпенко, щороку на День Перемоги до нас приходили з привітаннями. Його вітали як інваліда Великої Вітчизняної війни, мене – як учасника війни, що працювала в тилу. Зазвичай, приходив селищний голова Микола Федорович Посвистак, а згодом – Микола Анатолійович Гуцаленко. Приносили подарунки, як правило – продуктові набори, говорили якісь добрі і теплі слова. Тож ми були зворушені і вдячні їм за увагу.

Але, щоб так, як це було цього разу – не пригадаю: мене, 87-річну, вже дуже немолоду людину, не забули, і переступили поріг моєї оселі з приємно-доброзичливими посмішками та щирими вітаннями з нагоди Дня людей похилого віку особисто голова райдержадміністрації Сергій Володимирович Завалій, голова районної ради Тамара Вікторівна Сакара та начальник управління соцзахисту райдержадміністрації Валентина Григо-рівна Сибіра.

Відверто кажучи, я так була збентежена і схвильована цим візитом, що ледве стримала сльози і не змогла дібрати доречних слів.

Це ж треба: зі свого насиченого й дорогоцінного робочого часу вони змогли викроїти якусь частку, аби мене привітати. Та ще й важку сумку з продуктами та букет троянд принесли…

Важко передати, яка ж то втіха, яке приємне враження для старої людини.

Отже наша Петрівщина сьогодні процвітає і дивує усіх нас важливими змінами не лише завдяки їхнім умілим рукам та світлим головам, а й завдяки їхній увазі та повазі до людей похилого віку. Як же нашій державі бракує таких небайдужих і порядних людей у Верховній Раді!

Тож благослови вас, Господи, на міцне здоров’я, успіх, натхнення у всіх ваших кропітких справах, нехай завжди м’яким споришем стелиться ваша доріжка до усіх великих звершень!

А я не шкодую, що зустрічаю глибоку старість у свої 87 років. Життя триває, і недарма кажуть в народі: «Життя прожити – не поле перейти, не поколовши ніг». На віку усього траплялося - і перша велика радість від народження єдиного синочка, а згодом – єдиного онучка, а ще пізніше – правнучка. Були і розчарування, життя ж бо, як тихі, а то і як бурхливі води: світлі смуги змінювалися темними, похмурими, і навпаки; то піднімає високо вгору, а то знову кидає униз.

Колись, у молодості, мені дуже мріялося стати фармацевтом. Навіть влаштувалася працювати в аптеці фасувальницею. А невдовзі в газеті побачила оголошення, що Запорізька фармшкола набирає студентів на навчання за наявності двох років аптечного стажу та десятикласної освіти. А я закінчила восьмирічку. Того ж року записалася до вечірньої школи робітничої молоді, де й закінчила 10 класів. А приїхавши до Запоріжжя знову із документами, дізналася, що саме цього року фарм-школу було реорганізовано на фармінститут лише зі стаціонарною формою навчання. А як же мені було навчатися стаціонарно з маленьким синочком на руках? То було моє перше важке розчарування. Довелося різко змінювати мрію, тож вступила заочно до Одеського фінансово-кредитного технікуму. Але все одно в свідомості не менш яскравими споминами збереглися й приємні події. Ось одна з таких: ще лежачи в пологовому будинку після народження сина, я дізналася, що в однієї жіночки з Малинівки раптово пропало молоко. Її крихітна донечка так плакала, що витримати це було просто неможливо. І я запропонувала вигодувати її. Так і смоктали по черзі: то мій синочок, то чужа донечка. А десь через півроку я випадково зустрілася з ними під час обстеження дітей у райлікарні. Як же зраділа та жіночка, побачивши мене, (на жаль, не пригадаю вже її імені). А вона, ще раз висловивши мені щиру вдячність, повідомила, що дівчинку назвали Раїсою на мою честь. Дівчинка була білявенькою і дуже гарнюсінькою. Тож, безперечно, це також один із найяскравіших і найприємніших спогадів на усе життя.

Отак, в усіляких клопотах і враженнях, і текло життя своїм руслом, поки аж пришвартувало до берега глибокої старості. Та я не скаржуся на минулі роки, й ні про що не шкодую, адже щастя полягає ось у чому:

«Счастье – когда окружает семья,
Счастье – когда не уходят друзья,
Счастье – когда есть любимое дело,
Счастье – когда жить тебе не надоело».

Ну що тут іще додати…

Раїса Філіпенко.