Знайомство зблизька

Півзахисник «Інгульця» Владислав Лупашко – постать у вітчизняному футболі досить знана і авторитетна, адже має у своєму послужному списку досвід виступів за ряд команд найвищого українського дивізіону, зокрема бориспільський «Борисфен» (періоду виступів у Вищій лізі), донецький «Металург» та київську «Оболонь», в якій виступав понад два роки аж до зняття команди у 2012 році з чемпіонату через внутрішній конфлікт власника з менеджментом клубу.

У 2015 році підписав контракт з кіровоградською «Зіркою», разом з якою став чемпіоном Першої ліги, завоювавши право виступів у Прем’єр-лізі. Цей успіх кіровоградської команди нерозривно пов’язує з тренерським талантом Сергія Лавриненка, якого вважає одним з най-кращих фахівців українського футболу, а крім того – глибоко порядною, високоінтелектуальною особистістю. А відтак, отримавши пропозицію від свого колишнього наставника доєднатися до нової – перспективної і амбітної петрівської команди – майже не вагався, і у липні цього року вперше одягнув на себе футболку «Інгульця».

Сьогоднішня наша з ним розмова про виступ команди в попередньому турі у Кременчуці, про майбутню гру з колишніми одноклубниками, ну й про деякі інші речі.

- Отже, Владиславе, кілька слів про свої враження від гри з «Кременем», наскільки легко далася гостьова перемога?

- Передусім, хотів би привітати уболівальників, футболістів, тренерський штаб, керівництво клубу з цією перемогою, яка виявилася доволі непростою, адже нам довелося грати на дуже складному газоні за непростих погодних умов, та й суперникам віддамо належне – вони виявили справжній бійцівський характер і також змагалися за перемогу досить самовіддано і завзято. Шкода, що в цій затятій боротьбі зазнав серйозної травми наш товариш Ігор Коцюмака. Хочеться побажати йому якнайшвидшого одужання і повернення в команду.

- Як гадаєш, травма, нанесена Коцюмаці, була проявом грубості чи просто нещасним випадком?

- Навіть не маю сумніву в тому, що це прикра випадковість. Богдан Боровський (гравець, з яким відбулося зіткнення, що призвело до травми) сам дуже переживав з цього приводу, телефонував Ігореві, перепрошував за необачність. Інакше й бути не могло, адже ще пару місяців тому він теж був гравцем «Інгульця», а наша команда, маю зазначити – це як велика родина, де всі люблять, шанують і поважають одне одного. Тобто мікроклімат в колективі дуже дружний, тож будь-які прояви конкуренції, в тому числі й внутрішньої, ніколи не дозволяють перетнути грань моральності, порядності.

- Ну а взагалі, які враження про новий клуб, вже зробив для себе якісь висновки?

- Відверто кажучи, мені багато де доводилось грати, бачив різну організацію футбольного господарства. Але таким інтенсивним розвитком, як в «Інгульці», мало які з них можуть похвалитися. І в цьому, безумовно, головна заслуга президента клубу Олександра Поворознюка. Він створив необхідну матеріальну базу для того, щоб ми мали можливість тренуватися, вдосконалювали свою майстерність, причому на полях з різним типом покриттів. Він утримує також другу команду, яка розглядається як резерв для майбутнього підсилення головної. І, що показово, - на досягнутому ніколи не зупиняється. Ось зараз, наприклад, за власні кошти будує для нас сауну, басейн, тобто продовжує створювати усі умови, аби гравці мали можливості не лише для тренування, а й для реабілітації.

- Владиславе, наступним суперником «Інгульця» буде «Оболонь-Бровар» - команда для тебе майже рідна, адже їй ти приділив значну частину своєї футбольної біографії. Які відчуття напередодні цього поєдинку, чи не «зіб’ється приціл» в принциповому двобої?

- Справді, «Оболонь» для мене – рідна команда, з якою у мене пов’язані чи не найяскравіші спогади моєї спортивної біографії. Адже саме в цій команді, під керівництвом Сергія Івановича Ковальця, ми давали бій грандам вітчизняного футболу, і, що особливо приємно згадувати – мали перемоги над «Шахтарем» (причому на «Донбас-Арені») та київським «Динамо». Це був дуже хороший час, наша команда була дуже дружною як на футбольному полі, так і за його межами, ми дружили родинами, нерідко бували один в одного в гостях. Звичайно, приємно згадувати усі ці речі. Однак ми – професіонали, тож сьогодні для мене принциповою річчю має стати позитивний результат для моєї нинішньої команди, для «Інгульця». Тож, якщо потраплю в склад, - зроблю все можливе для такої перемоги.

А загалом у нас зараз дуже напружений графік, після «Оболоні» дві підряд складні виїзні гри – у Миколаєві та в Ковалівці – а відтак маємо виступити якнайкраще, аби не втратити тих позицій, які команда має сьогодні, адже повернути їх заново буде дуже і дуже важко.

- Як оцінюєш нинішній потенціал «Інгульця»? На твою думку, команда готова поборотися за вихід до найвищого дивізіону вже у цьому чемпіонаті?

- Мені важко про це судити. Я бачу, що зараз закладається міцний фундамент для майбутніх перемог, переконливих виступів. А от чи варто зараз, як мовиться, «на жилах» намагатися туди влізти? Гадаю, найближчі рік-два ми повинні працювати над тим, щоб стати беззаперечними лідерами в Першій лізі, причому лідерами за всіма показниками: за клубною інфраструктурою, селекційною роботою, підбором гравців на різних позиціях, на кожну з яких має бути щонайменше по дві рівноцінні фігури. От тоді вже можна буде й на Прем’єр-лігу замахнутися. Хоча, звичайно, знаючи амбіції нашого президента, не виключаю можливості прийти до такого стану й значно раніше. Що ж, побачимо. В будь-якому разі чекати залишилось не так вже й багато.

- Що ж, дякуємо за спілкування, а насамкінець традиційне для футболістів запитання: яку команду в світовому футболі ти виділив би як найкращу і хто з гравців найбільше подобається?

- Ще з дитинства завжди вболівав і захоплювався грою мадридського «Реалу», а щодо гравців… Назву, напевне, тих, хто найближче мені по ігровій позиції – бразилець Каземіро та хорват Матео Ковачич, обидва опорні півзахисники. Погодьтеся, що якщо за футболіста ладні будь-якої миті заплатити 80 млн. євро, хоча він далеко не завжди потрапляє до основного складу, це свідчить про величезний потенціал клубу з внутрішньою конкуренцією, ну й ще – про тренерську майстерність Зідана, який може тримати на лаві запасних гравця, якого залюбки би взяв будь-який інший клуб світу, але він чекає своєї миті і терпить, адже розуміє, що іншого такого клубу, як «Галактікос», у світі просто не існує.

Спілкувався Володимир Кіфенко.

Р.S. Ця розмова відбулася ще до гри з «Оболонню», яка, як уже відомо нашим читачам, завершилась нульовою нічиєю. Однак маємо зазначити, що і Владислав, і усі його товариші дотримали слова, тож на футбольному полі билися мужньо, самовіддано, з повною самовіддачею. А що перемоги вирвати не вдалося – не біда. Усе ж «Оболонь-Бровар» – дуже сильна і класна команда. Ще будуть нові ігри і будуть нові яскраві перемоги, цікаві й змістовні поєдинки, в яких ми побажаємо Владиславу і нашому «Інгульцеві» успіху та удачі!