Президент США Рональд Рейган недаремно свого часу назвав Росію Імперією Зла. І хоча це ще були роки існування Радянського Союзу, та його в усьому світі, здебільшого, називали саме Росією, адже всі розуміли, що, фактично, союз «рівноправних» республік є новітньою Російською імперією. Про це недвозначно говорилося і в тексті Державного Гімну СРСР: «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки вєликая Русь»… Бо, якщо республіки «свободние», то чому одна з них «велікая», та ще й «спло-тіла» решту? Адже ні в Сполучених Штатах Америки, ні в Сполучених Штатах Бразилії, ні в Канаді, ні в Бельгії, ні в інших країнах з федеративним устроєм жоден зі штатів, кантонів, провінцій не вважається «вєлікім», головним, таким, що «сплотіл» інші.

Росія оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, за яким ллє крокодилячі сльози російський фюрер Путін, тож і слова Рейгана про імперію зла стосуються її. А про те, що зло є її головною ознакою, говорить неймовірна жорстокість її військових. Ще й досі жахають фото і відеокадри вщент зруйнованого Грозного (порівняйте їх з виглядом квітучих Донецька і Луганська, про які російська пропаганда криком кричить, як про знищені київською «хунтою»). Провідні світові телекомпанії у 2008 році під час нападу Росії на Грузію транслювали репортажі з зафіксованими кадрами безсоромних грабунків та інших військових злочинів російських військових. Ми всі є свідками нечуваної жорстокості російської вояччини і проросійських бандитів-сепаратистів, яку вони чинять на Донбасі. Та в цьому немає нічого дивного, бо надмірна жорстокість завжди була притаманна росіянам, їхньому війську. Вражає також ставлення до цієї війни тих, кого вважають «цвітом» і «розумом» нації – інтелігенції. Пушкіни і грибоєдови тодішньої Росії хизувалися своїми чорносотенними (сьогодні ми б сказали – фашистськими) поглядами, як хизуються нині більшість російських письменників, поетів, артистів, вчених, журналістів … Про це пише у своїй статті Іван Гавриш, яку ми пропонуємо увазі наших читачів.

Як Москва винищувала «Землі дикунів»

На середину ХІХ століття Російська імперія збільшила свою територію майже на 412311 тисяч квадратних кілометрів. Сталося це після того, як вона силою приєднала до себе територію Північного Кавказу. Експансія московитів на південь викликала спротив горян, які щораз частіше почали чинити набіги на російську територію. Така невизначеність не могла тривати вічно, і Московія рушила своїми військами на цей регіон. Розпочалася Кавказька війна 1817 – 1864 років.

На той час на території Північного Кавказу були два державні утворення корінних народів. Адигейське (адиги, черкеси, кабардинці, шапсуги) займало територію від узбережжя Чорного моря і до кордонів сучасної Інгушетії. Друге – вайнахський імамат – включало терени Інгушетії, Чечні та Дагестану. Після приборкання Великої Кабарди (1825 року) головними су-противниками російських військ стали жителі Адигеї і народи імамату Дагестану і Чечні, який очолював Шаміль. Проти них Росія кинула чималі сили, які підкорювали Північний Кавказ з неабиякою жорстокістю. Опір кабардинців придушували генерали Булгаков та Єрмолов. Підсумком каральної експедиції стало спалення 200 селищ, що супроводжувалося тотальним грабунком. Зрештою, російський терор, епідемія чуми і вимушена еміграція призвели до того, що чисельність одного з найбільших північнокавказьких етносів скоротилася з 300 тисяч на кінець ХVІІІ століття до 30 тисяч на 1822 рік.

Про «допомогу» чуми писав і генерал Єрмолов: «…Моровая язва была союзницею нашею против кабардинцев; ибо, уничтожив совершенно всё население Малой Кабарды и производя опустошение в Большой, до того их ослабила, что они не могли уже как прежде собираться в больших силах, но делали набеги малыми партиями».

Опір горян Чечні і Дагестану було зламано лише в 1859 році, коли росіяни взяли в полон імама Шаміля.

Як же розширення Московії коментували безпосередні учасники та очевидці тих подій? Чи був хоча б якийсь критичний аналіз того, що діялося на Кавказі? Для кращого сприйняття тексту і збереження колориту епохи цитати подаємо мовою оригіналу. Ось як у 1844 році пояснював потребу поширення на кавказький регіон «руського міра» царський генерал Ніколай Слєпцов:
«Какое имеют право эти дикари жить на такой прекрасной земле? Перстом Господа миров наш августейший Император повелел нам уничтожить их аулы, всех мужчин, способных носить оружие, уничтожить, сжечь посевы, беременным женщинам вырезать животы, чтобы они не рожали бандитов…»

Генерал Павєл Ціціанов, 1804 рік:
«Истреблю вас всех с лица земли, пойду с пламенем и сожгу всё, чего не займу войсками; землю вашей области покрою кровью вашей и она покраснеет, но вы, как зайцы, уйдёте в ущелья, и там вас достану, и буде не от меча, то от стужи околеете…»

Письменник Алєксандр Грибоєдов, який був у загоні генерала А.Вельямінова, в 1825 році писав своєму приятелеві С.Бегічеву:
«Имя Ермолова ещё ужасает; дай Бог, чтобы это очарование не разрушилось… Будем вешать и плюём на историю».

Декабрист Ніколас Лорер:
«В разговоре с Зассом я заметил, что мне не нравится его система войны, и он мне тогда же ответил: «Россия хочет покорить Кавказ во что бы это ни стало. С народами, нашими неприятелями, чем взять, как не страхом и грозой?.. Тут не годится филантропия, и Ермолов, вешая беспощадно, грабя и сжигая аулы, только этим успевал более нашего».

Генерал Сєргєй Булгаков, 1810 рік. Із рапорта після походу в Кабарду:
«Кабардинський народ доселе такой чувствительной не имел потери… Они потеряли много имущества, которое сожжено с двумястами селений».
Імператор Ніколай І писав 1829 року генералові, графу Івану Паскєвічу, одному з героїв російсько-турецької війни:
«Кончив, таким образом, одно славное дело, вам предстоит другое, в моих глазах столь же славное, а в рассуждении прямых польз гораздо важнейшее – усмирение навсегда горских народов или истребление непокорных».

Алєксандр Пушкін, 1829 рік, «Путєшєствіє в Арзрум»:
Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены».

Генерал Павєл Ціціанов, 4 квітня 1804 року. «Владельцам Кабардинским…»:
«Кровь во мне кипит, как в котле, и члены все во мне трясутся от жадности напоить земли ваши кровью ослушников… ждите, говорю я вам, по моему правилу, штыков, ядер и пролития вашей крови реками. Не мутная вода потечёт в ваших реках, а красная, ваших семейств кровью выкрашенная».

Алєксандр Фонвілль, журналіст. «Последний год войны Черкесии за независимость, 1863 – 1864»:
«Со всех мест, последовательно занимаемых русскими, бежали жители аулов, и их голодные партии проходили страну в разных направлениях, рассеивая на пути своём больных и умиравших; иногда целые толпы переселенцев замерзали или заносились снежными буранами, и мы часто замечали, проезжая, их кровавые следы. Волки и медведи разгребали снег и выкапывали из-под него человеческие трупы».

Адольф Берже, історик. «Выселение горцев с Кавказа»:
«Мы не могли отступить от начатого дела только потому, что черкесы не хотели покориться. Надо было истребить черкесов наполовину, чтобы заставить другую половину сложить оружие. Предложенный графом Евдокимовым план бесповоротного окончания Кавказской войны уничтожением неприятеля замечателен глубиною политической мысли и практической верностью…»

Міхаіл Вєнюков, військовий географ. «Кавказские воспоминания (1861 – 1863)»:
«Война шла с неумолимой беспощадною суровостью. Мы продвигались шаг за шагом бесповоротно, и очищали землю от горцев до последнего человека. Горские аулы были выжжены целыми сотнями, посевы вытравливались конями или даже вытаптывались. Население аулов, если удавалось захватить его врасплох, немедленно было уводимо под военным конвоем в ближайшие станицы и оттуда отправлялось к берегам Чёрного моря и далее в Турцию… Аулы абадзехов на Фарсе горели три дня, наполняя горечью пространство вёрст на 30. Переселение шло чрезвычайно успешно…»

Вважається, що під час підкорення Росією Кавказу загинуло близько трьох чвертей всіх аварців та чеченців. Тисячі горян були змушені переселитися до Туреччини. Російська армія втратила у цій кровопролитній війні майже півмільйона солдатів.

Підготував Анатолій Рябоконь.