На початку липня свій 75-річний ювілейний день народження, у колі рідних, колег та колишніх учнів зустріла учитель-пенсіонер Раїса Михайлівна Ткаченко.
Ветерана праці освітянської галузі з побажаннями міцного здоров’я, мирного неба, незгасної людської енергії привітала і освітянська родина Петрівщини.
Гості вручили іменинниці цінний подарунок на знак пошани людині, яка присвятила все своє життя освіті, невтомній праці задля блага рідної землі. Недарма кажуть: «Талановита людина талановита в усьому». Раїса Михайлівна, перебуваючи на пенсії, багато читає. На її робочому столі завжди лежать педагогічні видання, свіжі газети. Свого часу молода вчителька уважно дослухалася до порад старших колег. Сьогодні ж уже до її слів дослухаються молоді вчителі, для яких вона є добрим в мудрим наставником, просвітителем народу, яка творила і творить найскладнішу з усіх цінностей нашого суспільства – людину, та завжди глибоко вірить у те, що титанічний труд через роки увінчається світлим майбуттям для дітей і онуків, для рідної землі, до якої прищеплювала любов. За свою плідну працю Раїса Михайлівна неодноразово нагороджена почесними грамотами відділу освіти Петрівської райдержадміністрації.
Їй завжди було легко з дітьми, саме тому доля й нагородила її двома донечками, для яких вона любляча мама, добра бабуся чотирьом онучатам та прабабуся двом правнучатам.
Багато учнів та колег поважають її як гарну вчительку, та мало тих хто знає про її життєвий та трудовий шлях.
Раїса Михайлівна (Патерило), народилася 1942-го року в смт Петровому, яке на той час перебувало в окупації німецьких загарбників. Це були дуже важкі часи для нашої батьківщини. Фашисти руйнували та нищили все. Забирали молодь до Німеччини. Ось що повідала ювілярка під час нашою з нею розмови: «Мамі було 19 років, а її сестрі - 14, коли їм доводилося ховатися по горищах, терниках, кукурудзі разом зі мною - немовлям на руках. Коли Петрівщина була звільнена, це була радість для усіх. Село почало підніматися з руїн. Мама працювала агрономом, а я весь час проводила з бабусею Пашею, яка навчила мене рано читати, рахувати і писати. Тому я у шість років пішла до школи. Класні кімнати знаходилися тоді по різних сільських будинках. Коли почали будувати справжню школу, ми, учні, ходили допомагати, тому що дуже хотілося сісти за парти. Мрії здійснювались. Я навчалася добре, у 1958 році закінчила десятирічку. У 1961 році вступила до Кіровоградського педагогічного інституту ім. С.Пушкіна на філологічний факультет. Це була величезна радість, адже конкурс був 11 чоловік на одне місце. Коли прийшов виклик на навчання - я не могла стримати сліз від радості, а моя мамочка тоді сказала: «Раєчко, вчися добре, бо ти будеш першою в нашому роду, хто отримає вищу освіту». З того часу минуло багато років, але я й досі переконана, що це були найкращі роки в моєму житті, і, мабуть, кожної людини, яка була студентом. Переді мною світ відкрився знову. Я багато чого навчилася та досягла. Зрозуміла, що таке колектив, дружба, взаємовиручка, працелюбність у досягненні мети. На четвертому курсі нас відправили на річну практику, щоб ми відчули, чого навчилися, чого можемо навчити дітей. Я відчувала підтримку вчителів, які працювали не один рік. У Зеленській середній школі рік практики не пройшов, а пролетів. Саме тут я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм Кириловичем Ткаченком. Тож останній курс вже закінчувала з донечкою Світланкою.
Свою трудову діяльність розпочала у 1966 році. Після закінчення інституту мене направили до Чечеліївської середньої школи, та, коли захворіла донечка, довелося повернутися в райцентр, де почала працювати у вечірній школі учителем української мови та літератури, Крім того, викладала і німецьку мову. Через декілька років мені дали 4-й клас, де я була класним керівником. Учнів було багато, тож було неабияк важко. Я познайомилася з дітьми та їхніми батьками, і почалася плідна робота. Для того, щоб досягнути мети у навчанні, - необхідно любити дітей, підтримувати їх, бути разом з ними і на перерві, і на уроці. Я постійно підшукувала щось новеньке, цікаве, аби діти зрозуміли ту чи іншу тему. Інтерес до навчання дітей підтримувала екскурсіями, цікавими зустрічами, діти брали участь у різних змаганнях та конкурсах.
Пролетіли роки, всі мої учні подорослішали, стали на порозі самостійного життя. Я все більше переконувалася, що без батьківської допомоги не було б нічого. Отримавши атестати зрілості, кожен учень обрав свій життєвий шлях. Багато моїх учнів закінчили вищі навчальні заклади. Серед таких, наприклад, О.Дубченко, І.Дементьєв, Ю.Жильцов, С.Антоненко, В.Криса; у нашому класі є медики О. Парасоченко і Ж.Коваль, працівниця Укртелекому І.Дячкова, диспетчер Петрівського кар”єру ПрАТ «ЦГЗК» Н.Федченко - всіх не в змозі й перелічити. Та основне, що я хочу сказати - мої учні стали справжніми людьми. Вони добрі, щирі, трудолюбиві, відповідальні. У них уже свої дорослі діти – це їхнє майбутнє. Вони дбають про них, про найрідніших своїх людей – батьків. А це ще раз підтверджує, що спільна праця вчителя і батьків – це найголовніше у професії вчителя. Якщо дітей розуміти, підтримувати їх, до кожного зуміти знайти підхід, тоді буде все гаразд.
Я бажаю своїм учням та їхнім батькам здоров’я, миру, щастя, добробуту, щоб свій життєвий шлях ви пройшли з честю. Будьте завжди життєрадісні, щасливі, цінуйте кожну хвилину вашого життя. Дякую, що ви не забуваєте мене як вчителя та класного керівника». Шановна Раїса Михайлівно! Ще раз вітаємо вас з ювілеєм, бажаємо земного щастя, щоб у житті все було «на п’ять», хай не підводить шосте почуття, почувайтеся на сьомому небі від щастя і продовжуйте бути восьмим дивом світу для своїх рідних. Нехай Вам щастить на всіх життєвих дорогах!
Олена Приходкова.
На знімку: Раїса Михай-лівна Ткаченко з колишньою ученицею О.Дубченко та донечкою Оксанкою.
