Мисливська бувальщина
Прекрасний час – дитинство! Скільки вражень і подій залишаються в тому світі!
Середа. Вечір. Осінь. Батько вже почистив рушницю, біля нього з цікавістю приводив до ладу свою гвинтівочку і я. Олег Олексійович (так звали батька на роботі, а інколи і я) чистив рушницю повільно, неквапливо, навіть трішечки задумливо. Мастилом, яким чистили рушницю, був просякнутий увесь наш одяг, тож будь-хто міг здогадатися, що ми готуємося до полювання.
Налагодивши зброю і підготувавши патронташ, пішли в гараж, адже дорога до місця полювання була неблизькою, то й довелося виганяти нашого радянського «мерседеса» - «Запорожця». Всі, напевне, чули про таку машину, адже тільки в неї та ще в гоночних автомобілів «Формули-1» двигуни розміщувалися ззаду, що й надавало певних іміджевих привілеїв «Запорожцю». Порівняння з гоночними болідами дійсно гордо звучить?
Дорога пролягала через поля, калюжі і лісосмуги. У вівторок пройшов рясний дощ, тож розуміючи, яким буде автомобіль після поїздки, я завчасно згадував, де лежать ганчірка, шампунь, віник, й потихеньку міняв свої плани на п’ятницю, на яку раніше запланував поганяти з хлопцями у футбол, адже миття машини, звичайно, важливіше.
Одяглися ми з батьком не по-літньому, знаючи, як кровопивці комарі люблять поласувати на озерах мисливською кров’ю: екіпірувалися светрами і камуфляжними накидками. На ногах у мене були берці, в яких у воду зайти можна лише по кісточки, а батько натягнув на ноги чоботи-заброди аж по груди, тож вже зрозуміло, хто приїхав полювати, а хто просто з гвинтівочки постріляти.
Отже, приїхали на озеро, яке називають «Воронове», недалечко від Ізмайлівки. Зараз воно майже висохло і качок там не знайти, а тоді не тільки качки, а й сліди диких кабанів можна було побачити. До речі, мріяв тоді я, що батько піде качок вичікувати, а я з гвинтівочкою піду на кабана. Напевне, в разі такої зустрічі кабан хіба що злякався б, адже мисливець, який на нього б натрапив, мав свої лише 15 років за плечима і «воздушку», якою тільки горобців лякати.
Замаскували нашого білого «Запорожця» в кущах, закидали трішечки бур’янами, хмизком, щоб ворог, по імені «качка», з повітря не засік сторонній об’єкт, та й пішли. Батько йшов спокійно, не хвилюючись за те, що десь промокнуть його заброди, я ж шукав місце водночас і вигідне, і сухеньке, але таких місць на озері не знайшлося, тож довелося стояти по кісточки у воді.
Стоїмо ми, значить, і чекаємо. Починає сутеніти, качки повертаються невеличкими зграями на озеро, й розпочинається полювання. Батько відразу першими пострілами збиває одну, потім другу качку. Отже, дві качки будуть у мене у рюкзаку. Та не так сталося, як гадалося - одну то ми знайшли, а де ж інша? Якби ж собаку нам… Була у нас собака, породи східно-європейська лайка по кличці Кайра, та вона не виявляла жодного інтересу до мисливського сезону на качок, тому й залишилася вдома.
Ну най би її, ту качку! Продовжуємо полювати. Раптом – ба-бах, ба-бах! Відразу я і не побачив, куди батько стріляє. Виявилося, що по праву руку від мене пролітала зграя і двох своїх втратила. До речі, обох ми знайшли, таким чином збиралися додому, маючи на рахунку 3 качки і одну «біженку», яка так і не видала себе. Позбавили маскування свого «танка» і вже вночі, з увімкненими фарами й з певним запасом адреналіну в крові, поїхали додому.
Але це тільки у фільмах все добре закінчується. Їдемо ми, їдемо і здумалося батькові перед невеличким поворотом ґрунтової дороги перейти на ближнє світло. А дощ же вчора пройшов, і калюжа в одному місці утворилася, як пів-Інгульця завбільшки. Її ми завчасно і не помітили тому, як кажуть, «припливли». Газуємо, а автомобіль ні туди, ні сюди.
А навкруги хат ніде не видко, тільки справа поле кукурудзи, зліва стерня… Що не кажіть, а романтики замало. Телефони ні я, ні тато не взяли, й ніхто хоч би мопедом не їде, чи якийсь «веселий» тракторист на МТЗ.
Вийшли, подивилися, взялися із сусіднього поля бур’яни зривати та під задні колеса запихати - можливо, колеса «схватять» і вдасться виїхати. Батько сів за кермо, я ж ще в сухих берцях нумо пхати, але ні, «Запорожець» не хоче виїжджати. Ще підмостив сухостою, все одно ні. Потім батько запропонував помінятися місцями, я за кермо, а він підпихати.
Сиджу я в авто, батько кричить: «Газуй!». - Я й почав газувати, але те, що задня передача вимкнена, він же не сказав. Пізніше, за всіма правилами, увімкнув я ту кляту передачу, на педаль газу натиснув, і машина виїхала, а батько залишився, розповідаючи вслід тікаючому «Запорожцю», який з мене водій. Та це ще не кінець, бо сам Господь Бог, мабуть, не знає, звідки з’явилася рілля, в яку заднє ліве колесо вскочило.
Потім знову сів за кермо батько, і ми вже знаючи, де мілина в калюжі, її швидко перескочили і через 15 хвилин були вдома. До будинку заходити такими «аж надто чистими» було страшно, бо можна було від матусі отримати прочухана, то й довелося роздягнутися до самих трусів і кашкета, і лише тоді спокійно заходити у вітальню. Мати нас зустріла «привітно», сказавши лише дві фрази: «Я так і думала» і «Качок оббиратимете самі. Ясно?!». Звісно, ясно, адже ми справжні мисливці!
Було вже далеко за північ, а ми з батьком оббирали качок, і з іронічною посмішкою згадували це полювання.
Юрій Кулибаба с. Новий Стародуб
