У засобах масової інформації, здебільшого, розповідають про відомих людей – артистів, спортсменів, політиків, бізнесменів. Я ж хочу згадати простих людей, моїх сусідів. Нехай ніхто з них не став доктором наук, але всі вони на «відмінно» здали іспити в життєвих університетах, стали порядними і добрими людьми. Тож я вдячна долі, що вже майже 30 років живу поряд з ними, як в одній великій і дружній сім’ї. Кажуть, що навіть кулик своє болото хвалить, то чому б і мені не похвалити мешканців нашого будинку?
Будинок, який розташований на вулиці Центральній, №3, (що біля райлікарні), вже старенький, але влада району і селища подбала, щоб жити в ньому було комфортніше – замінили покрівлю, тож за комір нам вже не тектиме. Крім того, Марія Руденко, яка є організатором всіх справ по благоустрою будинку та двору, зібрала з мешканців кошти на ремонт каналізації, а працівники комбінату комунальних підприємств все зробили, як слід. Жителі ж будинку власними силами відремонтували лавочку. Зараз Марія Артемівна переймається заміною вхідних дверей в під’їзд.
Кожен клаптик землі навколо будинку засаджений квітами. Про це подбали Лідія Литвин, Алла Москаленко, Валентина Тараненко, Марія Руденко та Надія Кірман.
Та головне, на чому я хочу зупинитися – стосунки між нами, сусідами, та виховання дітей. Я не пам’ятаю випадку, щоб хтось з батьків надто суворо карав чи бив дітей за пустощі, тож і виростали вони чемними, скромними і ввічливими, уважними до старших. Алла Кірман, Сашко і Наталка Тараненки, Тетянка Литвин, Наталка Москаленко, Оленка і Альоша Дергачови, Люда Тарабанова виростали на наших очах.
Наталочка Москаленко часто гостювала у баби Раї, бо й мешкали ми на одній сходовій клітині. Бувало, пустять через поріг своє чадо татусь з матусею, та і йдуть у своїх справах, а дитина спокійно «чалапає» в помешкання, щось своє лепече. Ніколи не вередувала, не робила шкоди. Захоче їсти – нагодую, захоче спати – заколисаю. Так і минули її роки раннього дитинства. Не зчулися, як і випускний вечір у школі віддзвенів піснями, як і університет залишився за плечима. Наталка продовжує вже на вищому рівні долати медичну науку. Залишилася скромною, ввічливою і уважною, ніколи не забуває привітати нас, старих, з днем народження, іншими святами.
Алла Романівна зуміла виховати донечку такою, адже, крім того, що сама педагог, вона ще й просто гарна людина. Як тільки з’являться перші огірочки чи помідори, обов’язково пригостить бабу Раю на знак вдячності за те, що навчила її вирощувати розсаду на вікні.
Дуже чемними виросли діточки Людочка Тарабанова, Альоша та Оленка Дергачови. Буває, дзвонять у двері: «Чи не треба принести з погреба картоплі чи кваснини?». А вже як прийде Різдво – скільки радощів і втіхи! Поколядують, пощедрують, Альоша Дергачов завжди посівав. Ніколи не відмовляли принести ліки з аптеки, чи купити хліба, бо гарно їх виховали батьки – Інна Дергачова, Олена та Федір Тарабанови.
Багато води стекло з того часу, повиростали дерева на нашому подвір’ї, а разом з ними і діти. Не забарився і той час, коли «принци на білих конях» розібрали дівчаток і повели з батьківського подвір’я. А лелека виявився не з ледачих, приніс в кожну молоду сім’ю по маляті, а Люда Тарабанова і Оленка Дергачова, разом зі своїми судженими, знайшли в капусті ще й по другому синочку – Назара і Артема. Ото було радощів їхнім бабусям та дідусям!
Втішаються і Лідія Литвин та Надія Кірман, бо їхні онучата, мов дві краплі, схожі на них, а Антончик Притула ще й усміхається точно так, як бабуся Ліда.
Всі молоді сім’ї мешкають окремо, але у вихідні чи святкові дні наше подвір’я знову наповнюється дитячим галасом, бо приходять до рідного дому.
А як цікаво було спостерігати за тим, як дід Федя взимку посадив на санчата онуків, смикнув, і вони... опинилися в снігу. Регочуть, качаються, аж глядь – поряд з ними лежить і дідусь. Ото було сміху! Буде що їм колись згадати, як гостювали у діда.
Цікавими і потішними ростуть діти. Іллюші п’ять років, а Назарчику чотири. Якось постукав до мене старшенький, Іллюша і каже: «Бабусю, я вже вивчив колядку, давай розповім» і чітко та голосно її «відчеканив». Дідусь Федя вийшов, та й зауважив, що ще ж рано колядувати, а онук відповідає: «А я репетирую!». А коли настав час колядувати, то прийшли четверо – двоє Тарабанових і двоє Дергачових. Недаремно Іллюша репетирував, дуже гарно поколядували. Маленький Назарчик також мав свою роль, з якою впорався вправно та й сів на стільчику – чекає, допоки старші закінчать. Закінчили і повернулися до дверей, щоб іти, а він і каже: «Куди ви поспішаєте? Ще ж не розплатилися!».
Колись онучка Надії Кірман Інга прийшла і запропонувала нарвати мені вишень, бо мені ж важко. Принесла ціле відро. Я ті вишні заморозила і всю зиму варила з них компоти і киселі, добрим словом згадуючи посмішку гарненької доброї дівчинки.
Живе в нашому домі ще одна зразкова сім’я – Анна та Вадим Солодовнікови. Заселилися вони значно пізніше, ніж ми, старожили. Обоє високі, вродливі. Та головне – доброзичливі й уважні, завжди відгукнуться на будь-яке прохання, допоможуть. Їхні діточки Роман і Антон успадкували доброзичливість батьків. Бувало, що Антон купить якихось ласощів і всіх пригостить, навіть якщо і собі нічого не залишиться. А Роман любив сісти поруч і про все розпитувати, все йому цікаво. А колись я поранила ногу, забинтувала її. Він відразу помітив і каже: «Бабусю, у Вас вава, Вам боляче?», ще й ручкою доторкнувся.
Роман вже закінчив школу і «гризе» науку у вищому навчальному закладі, а Антон ще навчається в школі, завжди охайно одягнений, привітний.
Здавалося б, нічого особливого в моїй розповіді немає, але з таких, на перший погляд, дрібниць і складається наше життя, такі вони, життєві університети. Якщо поряд живуть такі доброзичливі, дружні і хороші люди, як у нашому домі, то ці університети навчають дітей добру, любові, інших хороших якостей. Бо ж недаремно кажуть, що те, що посієш, те і пожнеш.
Тож я, баба Рая, бажаю вам, мої добрі сусіди, і вам, мої любі сусідські діти і онуки, далекого і щасливого плавання життєвим морем та завжди тихої, сонячної погоди.
Раїса Філіпенко, смт. Петрове.