До 100-річчя початку Української Національної революції
Російська лютнева революція спричинила хвилю відродження національно-визвольного руху в Україні. З ініціативи двох партій – Товариства українських поступовців (ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) – у Києві зібралися представники політичних та громадських кіл, які оголосили про створення громадського комітету.
Два дні тривали дебати про створення Центральної Ради, врешті перемогла концепція А.Антоновича про партійний принцип. Головою ради став Михайло Грушевський, який тоді ще перебував у засланні, заступниками – Д.Дорошенко та Ф.Крижанівський. Спочатку політика Центральної Ради йшла «у фарватері» російської революції, а не своїм шляхом. Проте з приїздом до Києва Грушевського ситуація змінилась. Він у той час зазначав: «Однієї автономії не вистачить, якщо Росія, з котрою Україна буде зв’язана, зостанеться державою централізованою. Росія повинна стати федеративною державою». Проте він навіть і не здогадувався, що Центральна Рада зуміє домогтися незалежності України.
Важливим кроком у цьому напрямку стало проведення в Києві 19 березня1917 року української маніфестації. Стотисячна колона під національними жовто-синіми прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, яким завершилася маніфестація, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.
Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради та закінчити її організацію мав Всеукраїнський Національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. І тільки після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, що складався зі 150 чоловік, обраних від різноманітних по-літичних партій.
Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. 25 – 26 березня це зробило ТУП, яке не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 – 6 квітня в Києві одночасно відбулися установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 – 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими ж днями зібралися на з’їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.
18 квітня (1 травня) під час святкування 1 травня відбулося українське військове свято (з ініціативи клубу ім. Полуботка), учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім.Богдана Хмель-ницького. Центральна Рада заслухала доповідь Винниченка про створення полку, вирішила створити Військовий комітет (його очолив С.Петлюра).
Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограда делегацію на чолі з В.Винниченком, М.Ковалевським, С.Єфремовим – лідерами найвпливовіших українських партій. Делегація домагалася українського війська, шкільництва, а також, щоб Тимчасовий уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії Україні.
Категорична відмова з одного боку, і тиск національно-визвольного руху – з іншого, вплинули на позицію Центральної Ради. 10 червня 1917-го на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді (дві тисячі делегатів) В.Винниченко проголосив Перший Універсал Центральної Ради, де було визначене право українського народу на державну автономію у складі Росії. У ньому заявлялося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори».
У компетенції Всеросійських установчих зборів планували залишити видання законів, які стосувалися всієї російської держави. Перший Універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України, підтримало майже все населення.
Після проголошення І Універсалу Центральна Рада перейшла до створення першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Він складався з голови, семи генеральних секретарів і генерального писаря. Серед членів уряду переважали со-ціал-демократи. Керівником уряду став В.Винниченко, військовим секретарем був обраний С.Петлюра, секретарем із питань землеробства – Б.Мартос, фінансів – Х.Барановський, національностей – С.Єфремов, освіти – І.Стешенко, судочинства – В.Садовський. Генеральним писарем був П.Христюк. За родом діяльності серед членів першого українського уряду були кооператори, письменники, науковці, журналісти, партійні лідери.
Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв’язках із Росією (ІІІ Універсал – 20 (7) листопада 1917 року). Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів.
Уже з кінця листопада 1917 року більшовики стали готуватися до захоплення влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовицький уряд Росії 17 грудня того ж року надіслав ультиматум, який УЦР відкинула. Тоді більшовицька армія розпочала наступ на Україну. Скликаний у Києві 17 грудня 1917 року З’їзд рад селянських, солдатських і робітничих депутатів висловив цілковите довір’я і свою рішучу підтримку УЦР.
Більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 року створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату так званий Народний Секретаріат УНР.
Центральна Рада ні організаційно, ні психологічно не виявилася готовою до ведення війни з Росією. Дві відозви до громадян України та солдатів, прийняті 2 січня 1918 року, не могли зарадити справі. У пошуках загальнонаціональної ідеї, яка могла б підняти народ на боротьбу за свою державність, УЦР почала схилятися до ідеї проголошення цілком незалежної України.
Власне, ця думка пролунала ще 16 грудня 1917 року на засіданні VІІІ сесії Центральної Ради. Тоді її висловив С.Шелухін: «Якби ми зразу стали на грунт самостійності, то ми не стояли б, як тепер, коло розбитого корита». З 9 по 11 січня Мала Рада обговорила проблему незалежності і 11 січня схвалила ІV Універсал, який проголошував самостійність УНР.
«Народе України, - пишеться в Універсалі, - твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася колишня мрія батьків твоїх, борців за вільності і права трудящих!».
Обґрунтовуючи рішення про прийняття ІV Універсалу бажанням укласти мирний договір з країнами Четвертного Союзу та прагненням не допустити втручання більшовиків у внутрішні справи України, УЦР проголошувала УНР самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Центральна Рада в цьому документі викладала свою зовнішньополітичну доктрину, спрямовану на побудову добросусідських і мирних відносин зі своїми сусідами: Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією, а також із Туреччиною. Джерелом влади проголошувався народ України. До скликання Установчих Зборів вся повнота влади належала Центральній Раді, як представницькому органу селян, робітників та солдатів, та її виконавчому органу – Генеральному Секретаріату, який з моменту прийняття Універсалу повинен був називатись Радою Народних Міністрів (РНМ). Останній доручалось від імені УНР надалі самостійно вести мирні переговори з Центральними країнами (Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією і Туреччиною), щоб довести їх до кінця, незважаючи на всі перешкоди «з боку будь-яких інших частин бувшої Російської імперії» і підписати мирний договір, аби відновити господарське життя країни.
РНМ мала «твердо і рішуче взятись до боротьби» з більшовиками, а всіх громадян УНР закликали до оборонної війни з ними. В Універсалі було зазначено, що УНР повинна бути очищена від більшовицьких військ.
Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення Конституції УНР 29 квітня 1918 року, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в Україні мала перевагу над виконавчою. Голова парламенту був одночасно президентом української держави. Першим президентом було обрано М.Грушевського.
Одним із найважливіших аспектів в боротьбі України за незалежність була проблема створення власних збройних сил. Із середини квітня 1917 року в українському суспільстві визначаються дві концепції щодо формування армії. М.Міхновський, що тоді очолював військове товариство ім. П.Полуботка, вважав, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійності України. Однак члени Центральної Ради заперечували необхідність створення армії. Володимир Винниченко писав у «Робітничій газеті»: «Нам треба не якихось постійних армій, а знищення них, українському мілітаризму не було і не повинно бути».
Попри ці різні позиції, Центральна Рада підтримала ідею скликання ПершогоУкра-їнського Військового з’їзду, що відбувся 5 травня. Одним із найважливіших рішень конгресу було схвалення резолюції «Про творення народної армії і українізацію військових частин». Для виконання цих завдань пізніше був створений Український Військовий Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, головою якого обрали С.Петлюру. Почалася кривава боротьба за свободу…
Марія Костецька.
Післямова
Як бачимо, історія повторюється, хоча і з певними варіантами.100 років тому керівники УНР В.Винниченко і М.Грушевський, які вважали російських більшовиків фактично своїми однопартійцями, були психологічно не готовими до того, що з ними доведеться воювати, що вони піднімуть зброю проти «братів по класу», продовжуючи таким чином імперську політику царизму. Ця сліпа віра в класово-партійну солідарність та політична недосвідченість, як кажуть, засліпила розум, тож вони залишили Україну беззахисною перед зовнішньою агресією, не дослухавшись до слів М.Міхновського, що тільки сильна армія може гарантувати незалежність держави. Таким чином саме вони значною мірою стали могильниками Української незалежної держави, яку самі і покликали до життя.
Три роки тому Україна знову виявилася беззахисною перед агресією з боку Росії, бо Янукович зі своїми поплічниками свідомо зробили її такою, майже повністю знищивши армію. Тому і Крим росіяни захопили, як вони хизуються, без жодного пострілу (хоча, насправді, і постріли, і жертви були). Тому і на українському Донбасі буйним цвітом розцвів сепаратизм, бо, як і 100 років тому, з допомогою брехливої і надзвичайно агресивної російської пропаганди вдалося «промити мізки», «зазомбувати» багатьох людей. 100 років тому російські більшовики з допомогою своєї агентури створювали фейкові «органи народовладдя» в Харкові та інших містах, Донецько-Криворізькі та інші «республіки», а в 2014-му ця історія повторилася.
Сьогодні багато людей на Донбасі вже гірко жалкують, що блокували українські військові частини, кидалися під колеса військової техніки, намагаючись зашкодити проведенню АТО, і радо вітали загони бандитів-сепаратистів та російських «визволителів», бо побачили, що вони їх «визволили» хіба що від мирного, спокійного життя, принесли смерть і розруху, на подолання якої навіть і після закінчення бойових дій знадобляться десятиліття.
Та, як говориться в популярній телепрограмі «Машина часу», присвяченій донесенню правди про історичні події в Україні, «Незнання історії не звільняє від відповідальності». Ми всі відповідальні за майбутнє України перед своїми нащадками. Тож повинні знати правдиву історію, щоб реально оцінювати сьогодення, робити вірні висновки.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
