Гордість Петрівщини
Цікавлячись історією свого села Луганка, ми часто зустрі-чали імена видатних односельців, серед яких - Іларіон Михайлович Кулібаба, Данило Данилович Висоцький, Анатолій Гаврилович Лисицін та Іван Гаврилович Міщанін. Пройшов час, і знову в газетах з”являється прізвище Міщаніних, але тепер уже спадкоємців Івана Гавриловича - сина Володимира Івановича та онука Костянтина Володимировича, які продовжили справу своєї сім’ї. Іван Гаврилович Міщанін – це Людина з великої літери, який пройшов тяжкий воєнний шлях, закінчив вищий навчальний заклад та був справедливим і трудолюбивим керівником. Саме він започаткував сімейну династію хліборобської праці. Іван Гаврилович народився 25 листопада 1914 року в с. Велика Рубльовка Полтавської губернії (пізніше Котелевський район Полтавської області) в селянській сім’ї. У 1931 році закінчив семирічку і в цьому ж році вступив до лав ВЛКСМ (Всесоюзної Ленінської комуністичної спілки молоді).
У листопаді 1941 року призваний до лав Червоної Армії. На фронті І.Г. Міщанін був рядовим бійцем. Брав участь у визволенні Ростова, Астрахані, Ставрополя. Згодом закінчив Перше Харківське танкове училище. Як командир танка Т-34, отримав призначення на Другий Український фронт у 21-шу Гвардійську танкову бригаду. Екіпаж Міщаніна визволяв не лише рідну землю, а й пройшов з боями Угорщину, Чехословаччину, Австрію, брав участь у запеклих боях на озері Балатон. Дійшовши до Австрії, екіпаж захопив стратегічний міст через Дунай.
Із запеклими боями танкова бригада рвалася на Берлін, в її складі Т-34 Міщаніна. Та за 8 днів до жаданої перемоги танк було підбито, два танкісти загинули, а командир з пораненням у ногу опинився в госпіталі. Втім, на цьому для нього лихоліття війни не скінчилися. Після одужання І.Г.Міщаніна направили на Далекий Схід звільняти Маньчжурію від японських загарбників. Саме там, у порту Дальній, і закінчилися славні воєнні дороги командира танка.
А попереду були мирні змагання за щедрі врожаї і надої. За свої трудові досягнення, крім ордена Жовтневої революції, Іван Григорович був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю ВДНГ, багатьма ювілейними медалями. Водночас, скромний І.Г.Міщанін одягав свої нагороди лише на свята.
І.Г. Міщанін (із спогадів раніше працюючих біля нього людей) завжди вчасно забезпечував укладання угоди на перевезення зерна та розрахунку за надані послуги, особисто сприяв продуктивній роботі водіїв, їх харчуванню, відпочинку, знаходив можливість додатково преміювати найстаранніших. У 1967 році першим в районі отримав орден Жовтневої революції. Заохочував працівників-передовиків поїздкою на ВДНГ до Москви. Досягнувши пенсійного віку, передав керування радгоспом іншій достойній людині - Анатолію Гавриловичу Лисиціну, а сам очолив зоотехнічну службу. З молодечим завзяттям вивчав новини в галузі і впроваджував у виробництво. Зокрема, першим у районі застосував опромінення крові новонароджених телят, що забезпечувало майже стовідсоткове збереження молодняка. Енергійно запроваджував у раціони тварин мікро- і макродобавки.
В юності майже кожна людина намагається знайти своє місце у житті. Одним це вдається швидко та вдало, іншим не вистачає цілого життя. Покоління післявоєнних юнаків, вихованих на прикладі героїв-фронтовиків, мріяло про військові професії. Тож не дивно, що Володимира Міщаніна вабила авіація. А пожовклий фотознімок, де був зображений батько з групою товаришів по льотній школі у шоломі та курсантській формі, - нині найдорожча сімейна реліквія тепер уже досвідченого агронома СВК «Маріампольська». В силу обставин, літати над землею не довелося ні татові, ні йому, проте честь і славу вони здобули, працюючи на ній. Батько, Іван Гаврилович , у важкий час очолив тодішній радгосп «Маріампольський». Володимир Іванович бачив, як розбудовувалася та гарнішала рідна Луганка. Дуже пишався за свого батька та всіх працівників радгоспу «Маріампольський», який вже тоді став у районі незмінним лідером соціалістичного змагання, а головне - мав вищий у порівнянні з іншими господарствами рівень життя своїх працівників.
Після служби у Збройних Силах, на прикладі батька та односельців переконався, що немає професії, потрібнішої за хліборобську. Тож згодом, закінчивши Київську сільськогосподарську академію, отримав диплом вченого - агронома. Одружився з однокласницею Марією, і разом пропрацювали пліч-о-пліч більше як піввіку. Із них близько 30 років Володимир Іванович пропрацював на посаді головного агронома, і увесь цей час господарство славилося високою культурою землеробства, стабільно високими врожаями. На базі агрофірми часто проводяться конференції та семінари, за досвідом сюди їдуть звідусіль, адже «Маріампольську» здавна називають «польовою академією». На полях господарства працюють до-свідчені хлібороби, справжні професіонали своєї справи, але основна складова успіху - це злагоджена робота агрономічної служби, якою керує головний агроном Володимир Іванович Міщанін. А премудрості хліборобської справи, яким і в академіях не вчать, перейняв у своїх двох наставників - батька Івана Гавриловича та заслуженого агронома України, тодішнього багаторічного керівника господарства Анатолія Гавриловича Лисиціна. Часто говорив: «Землю потрібно розуміти,- вона не дівка, котру обдуриш, а вона ще й народить, обдуриш землю - не родитиме».
Цінують у агрофірмі свого головного агронома не лише за високі професійні якості, але й за високі людські, такі як чесність, порядність, скромність. Такі ж риси виховували з дружиною Марією Луківною і у трьох своїх дітей - доньок Оксани і Наталки та сина Костянтина. Костянтин Володимирович став гідним продовжувачем хліборобської династії. У 2006 році, після трагічного випадку з Анатолієм Гавриловичем Лисиціним, на загальних зборах господарства головою правління було обрано Костянтина Володимировича Міщаніна. Трудовий колектив надав молодому спеціалістові, що мав на той час лише 33 роки, високий кредит довіри, бо розгледіли в ньому притаманні його хліборобській родині чудові риси: любов до землі та до людей, що працюють на ній.
Тому родина Міщаніних з гордістю може сказати, що виростили гідних спадкоємців хліборобської династії.
Юлія Родзінська, учениця 9 класу Луганської ЗШ І - ІІІ ступенів
