У попередньому номері районки, подаючи стислий звіт про злополучний матч «Інгулець» - «Верес», який зіпсував настрій не одному убо-лівальнику нашої команди, ми згадали й один, теж не зовсім приємний епізод, коли на пропущений другий м’яч у наші ворота, який, зрештою і став вирішальним, уболівальники відреагували багатоголосим скандуванням «Ганьба!»
Днями ця історія знайшла своє продовження: до редакції звернулися президент клубу Олександр Поворознюк, а згодом і головний тренер «Інгульця» Сергій Лавриненко з проханням викласти на сторінках районки і їхню оцінку того, що відбулося.
Отож, прикра поразка від «Вереса» в матчі, у якому наші хлопці володіли ініціативою і показали, в цілому, доволі зрілу, бойовиту гру, стала для гравців команди дуже важким психоло-гічним ударом. Але не меншим, а, можливо, й більшим психологічним ударом стала реакція уболівальників. Адже в цьому матчі всі гравці «Інгульця» виклалися на повну. Так, дехто, можливо, не зміг повністю впоратися з надмірним хвилюванням, що й не дивно, адже у футбольному світі гравці досить добре знають, хто є хто. І якщо на поле у футболках «Вереса» вийшло більше половини складу гравців, що мають у своєму послужному списку досвід виступів за команди Вищої ліги (Прем’єр-ліги), а у складі «Інгульця» були й такі, для кого контракт з «Інгульцем» взагалі був першим професійним контрактом в житті, то такого хвилювання просто неможливо було уникнути. І все ж на полі «Інгулець», попри деякі стартові хвилини цього надмірного хвилювання, зовсім не виглядав хлопчиками для биття. Більше того, якщо узяти до уваги скупі цифри статистики, то саме наша команда більше часу володіла ігровою ініціативою, більше створила небезпечних моментів, більше ударів завдала по воротах суперників. Та що там казати, якщо навіть на сайті соціальних мереж «Вереса» уболівальники визнають, що їхня команда «відскочила», завдяки фарту й помилці арбітра в епізоді, що й спричинив взяття воріт. І тут ось, раптом, від своїх же уболівальників, для яких вони, власне, виступають, почути отаке ось: «Ганьба!»
За що «ганьба»? Це питання хлопці задавали один одному в роздягальні після матчу – і не знаходили на нього відповіді. Гаразд, якби йшлося, що хтось на полі, як говориться, просто відбував свій номер, або якби, крий Боже, був хоча б натяк на договірний результат. Але ж тут виходить «ганьба» за те, що не вистачило елементарного везіння? Згарячу хтось навіть висловив думку, що якщо петрівчанам футбол не потрібен (разом з його радісними, але, водночас, і прикрими миттєвостями), то, можливо, команді слід передислокуватися до одного з найближчих міст?
Мені ж пригадалося наступне: на початку червня минулого року на стадіоні «Інгулець» відбувався вирішальний матч між нашою командою і стрийською «Скалою». Переможець цього поєдинку мав здобути путівку до Першої ліги (це вже пізніше з’ясувалося, що через розширення ліги до неї пройшли не тільки обидві названі команди, а ще й розташовані нижче «Буковина» та «Арсенал-Київ). Втім, на той момент про це ще ніхто не знав, тож перемозі над «Скалою» усі раділи, мов діти. Уболівальники масово спустилися на поле, намагалися доторкнутися до футболістів, сфотографуватися з ними. І виснажені майже двогодинним поєдинком хлопці терпляче зносили усі ці прояви радості, адже розуміли, що перемога – це наше спільне свято, наша спільна удача. А тепер ось, після поразки «Вересу», ці ж самі уболівальники, покричавши «Ганьба», розвернулися й посунули до виходу, навіть не дочекавшись фінального свистка. Чи, може, хтось справді вважав, що «Верес» слабший за «Скалу», тож наші гравці не виправдали покладених на них очікувань?
Що ж, недарма колись хтось мудрий сказав: «У перемоги завжди багато батьків, поразка – завжди сирота…». Здається, це про нас із вами, шановні колеги-уболівальники.
А насамкінець про таке: цього сезону перед «Інгульцем» стоїть завдання утриматися в Першій лізі. Наступного сезону – плани ще більш амбітні. Але зразу скажу: їх досягнення буде можливим лише за умови, що ми усі разом станемо єдиною монолітною командою, єдиним згуртованим колективом, у якому і горе, і радість будуть нашими спільними – як для футболістів, так і для їх палких прихильників. Інакше усі плани перетворяться в порожні ілюзії. Не забуваймо – навіть для того, щоб потрапити до Першої ліги, більшість вітчизняних команд пройшли шлях становлення не в один десяток років. Ми ж, завдяки тому ж таки Олександру Поворознюку, маємо на своєму стадіоні змагання Першої (!) ліги всього лише через три роки з дня створення команди. Але, як бачимо, нам цього замало. Очевидно, хтось вважає, що за той відрізок часу, який минув відтоді, як на газоні «Інгульця» паслися кози та корови, має одразу настати той, коли сюди приїздитимуть команди рівня «Баварії» чи «Барселони»? Якщо так, то чи адекватні ми люди, і чи слід дивуватися, що в нашій країні ще багато речей залишаються перевернутими з ніг на голову?
Уже четвертого травня «Інгулець» на власному стадіоні проводитиме свій черговий календарний поєдинок: до Петрового приїде також досить грізний і потужний «Колос», який перебуває вище за нас на десять сходинок в турнірній таблиці. Але ми віримо в нашу команду, віримо, що їй до снаги знову порадувати нас красивою і видовищною грою. І безумовно, за нашої, спо-діваюся, знову багаточисельної і активної підтримки, ми побажаємо нашій команді тільки перемоги. І все ж хлопці мають знати, що й в разі невдачі їх прихильники не відвернуться, не зрадять, не запльовуватимуть тих, до того ще зовсім недавно тяглися, аби потиснути руку.
І ще одне: на прохання Олександра Поворознюка та Сергія Лавриненка ми розміщуємо цитати ось цих, не останніх у світовому футболі особистостей, які, можливо, допоможуть нам більш філософськи ставитися не лише до того, що бачимо на футбольному полі, а й до того, що відбувається за його лаштунками, а головне – навчитися об’єктивно оцінювати ті чи інші речі, навіть коли емоції беруть гору над здоровим глуздом.
Володимир Кіфенко.
