На минулому тижні в Балахівці побував керуючий Кіровоградською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату, єпископ Кропивницький і Голованівський Марк. Він, разом з настоятелем місцевої церкви Преподобного Олексія, чоловіка Божого священиком Володимиром Морозом та іншим духовенством єпархії, відслужив Літургію Ранішосвячених Дарів. Після богослужіння владика звернувся з проповіддю до вірян.
Оскільки нині триває великий піст, то він пояснив суть цієї духовної вправи.
– Великий піст, це не є час скорботи, це час посиленої боротьби з собою, зі своїми гріхами і залежностями, – сказав він. - Час скорботи – це Страсний тиждень перед Великоднем, коли ми будемо співпереживати Христу, згадуючи події, які відбувалися перед його смертю, муки, які він прийняв. А в дні посту ми змагаємось з собою, посилено молимось, намагаємося більше робити справ милосердя. І найменше, що ми можемо зробити – це обмежити себе в їжі, перевірити, чи можемо керувати собою, поборюючи певні залежності. Адже у Святому Письмі говориться, що той, хто володіє собою, сильніший від того, хто захоплює міста.
Під час посту необхідно пам’ятати, що головним засобом, головною «зброєю» Господа є любов. Легко любити того, хто десь далеко, легко любити увесь світ, бо ж ті люди нам невідомі, нічого поганого нам не роблять. Важко любити ближнього – сусіда, колегу, начальника, адже той не те сказав, інший не те зробив, сусідська курка зайшла у мій город… Тому Святе Письмо нам нагадує, що коли ми бачимо гріхи ближнього свого, то слід бути обережним, бо так бажаємо інколи когось спасти, що губимо власну душу.
Є люди, які постійно ходять до храму Божого, читають молитви, але насправді сповнені злоби і ненависті. Стоячи перед Богом, промовляють гарні слова, та він їх не чує, бо бачить серця людські і лукаві, нещирі слова йому огидні.
Христос у Святому Письмі часто згадує про наше спасіння, нашу вічність, але жодного разу не говорить про те, в яку церкву ми повинні ходити, скільки разів молитися, постувати. Головне – як люди ставляться один до одного. Якщо живуть з ненавистю, то після тілесної смерті будуть у вічності, де панує ненависть, якщо ж у серці мають любов і милосердя, то потраплять у вічність, де панує мир, радість, добро і милосердя. Тож лише сама людина може перекреслити собі шлях у вічність добра.
Піст – це засіб для удосконалення людини, молитва – щире спілкування з Богом. Тому я бажаю вам любові, щоб з нею прийшла надія, а нашій державі – миру, благополуччя, подолання агресора.
Зупинився владика і на темі війни.
– На східних теренах України вже майже три роки йде війна, але ми її тут, в тилу, не бачимо, бо воїни на передовій боронять нашу землю, не дають ворогу піти далі. В новинах щодня повідомляють про загиблих і поранених, зруйновані населені пункти, знищені оселі. Ціна нашого мирного життя – життя та здоров’я наших співвітчизників, сива мати, яка втратила сина, дружина - вдова, діти – сироти.
Дар мирного життя цінують не всі, тож потрібно пам’ятати, що, якщо будемо в єдності, то вистоїмо, переможемо ворожу навалу, повернемо мир на нашу землю. Потрібно молитися за наших воїнів, які ведуть визвольну війну, і за тих людей, які їм допомагають.
Українська православна церква за ініціативи патріарха Філарета у 2014 році започаткувала нагороду – медаль «За жертовність і любов до України». Планувалося виготовити 1000 медалей, якими передбачалося нагороджувати воїнів. Та війна тягнеться вже майже три роки, виявилося, що людей, достойних нагороди – і воїнів, і волонтерів, і підприємців тощо, які допомагають армії, дуже багато. Вже нагороджено майже 17 тисяч чоловік, в тому числі майже 600 жителів нашої області. Серед них і ваші земляки, ке-рівники сільгосппідприємств і фермерських господарств, які надають суттєву допомогу воїнам. Це Олександр Поворознюк, Юрій Больбот, Віктор Больбот, Володимир Деркач, Іван Дуля та Валентин Тушний, а також керівник ра-йонної організації волонтерів Алла Горністова, – сказав єпископ Марк. Він вручив нагороди присутнім на богослужінні або їхнім представникам.
А.Горністова висловила щиру подяку за високі відзнаки Православної Церкви, нагадала присутнім, що 55 жителів району, в їх числі й п’ятеро жінок, стали військовослужбовцями – контрактниками, які добровільно стали на захист Батьківщини. Всі наші воїни потребують підтримки і допомоги, тож закликала привітати їх зі святом Великодня, порадувати посилками зі святковими гостинцями.
Її підтримав і владика Марк, зауваживши, що воїни стоять не за Президента чи Верховну Раду, а за народ, за Вітчизну. Господь дарував їм можливість і сили стати на захист рідної землі. Тож ті, хто не може взяти до рук зброї, мають їх підтримувати як гостинцями, так і морально, адже слово має велику силу.
Після завершення богослужіння владика Марк люб’язно погодився дати невеличке бліц-інтерв’ю районним засобам масової інформації, текст якого ми і подаємо вашій увазі.
– Владико, людей хвилює і бентежить ситуація з православними церквами в Україні, багатьох вона дезорієнтує, адже обидві найбільші церкви іменують себе українськими. Водночас, предстоятель церкви Московського патріархату Кирил називає війну в Україні релігійною, благословляє росіян убивати «розкольників» і «безбожників», якими називає українську церкву Київського патріархату, всіх патріотів. Тож чи можливе примирення між церквами і чи є перспективи їх об’єд-нання?
– Однією з причин війни з Росією є те, що православ’я в Україні роз’єднане. Церква, крім того, що веде людей до спасіння, має об’єднавчу функцію, консолідуючи народ на добрі справи. Якби у 90-х роках церква не розділилася, то сьогодні війни не було б, адже одна з частин роз’єднаної церкви стала пропагувати «русскій мір», зверхність ро-сійської мови і російської держави, нести в душі людей су-м’яття, втрату орієнтирів: де їхня Батьківщина – Україна чи Росія? Ми бачимо сьогодні, що там, де вплив російської церкви в Україні, яка ховається за назвою УПЦ, був найсильнішим, Росії вдалося збурити людей, а затим окупувати частину нашої території. Народ не протестував проти цього, бо вважав, що Росія має на це право, мовляв, прийшли «визволителі». А основою агресії стало проповідування того, що українська мова «не благодатна», непридатна для богослужіння (при тому, що у світі служать і румунською , і молдавською, й багатьма іншими мовами). А далі ланцюжок має такий вигляд: мови не існує (вона штучна), значить, і народу не існує (це вигадка націоналістів), то і держави не може бути (це тимчасове непорозуміння, яке має бути знищеним, а народ повернутий в лоно «русского міра»).
Тому нашому народу, а відтак і державі, потрібна єдина Помісна Церква. Як це може статися? Зрозуміло, що від УПЦ Московського патріархату цієї ініціативи не буде. Вони зайняли лукаву позицію: ми, начебто, українська церква, але там, куди прийшов окупант, вони його радо зустріли. А на решті території поводяться тихо (хоча і не всі, є такі, що продовжують пропагувати «русскій мір», ведуть антиукраїнську діяльність), чекають кращих часів, сподіваючись, що і сюди прийде путінська орда. А ще кричать, що вони «мученики».
– Тож яким може бути шлях до об’єднання церков?
– Найпростіший шлях, це щоб Константинополь визнав автокефалію Київського патріархату, його незалежність, як і інших помісних церков. Тоді до нас будуть приєднуватися ті громади, які не захочуть залишатися в лоні російської церкви. Певна частина архієреїв також приєднаються до української церкви, інші займуть позицію «скривджених». А ще держава повинна сприяти тому, щоб назва московської церкви відповідала суті: «Російська православна церква в Україні», тоді багатьом людям відкриються очі і вони будуть вирішувати, чи залишатися вірними цієї церкви, чи переходити у справжню українську. До речі, цим шляхом йде українська влада, бо і Президент, і Верховна Рада роблять певні кроки, щоб сприяти визнанню єдиної помісної Української Православної церкви.
Слід зазначити, що ніхто не заперечує проти того, що ми є православними, що ми є церквою. Єдине, що поки що під сумнівом – акт проголошення незалежності від московської церкви. Але подібний шлях пройшли багато церков, крім кількох, які цей статус мають з часів Вселенських соборів. Інші, які виникли у другому тисячолітті, йшли цим шляхом: після розвалу імперій і виникнення національних держав оголошували про свою незалежність, підпадали під санкції своїх церков – матерів, певний час перебували в ізоляції, але, зрештою, їх визнавали.
– Тобто, вирішальною є позиція Вселенського патріарха?
– Так! Ми чекаємо на його рішення і сподіваємося, що це станеться незабаром. Знаємо, що Константинополь над цим працює. Він у непростій ситуації, адже у 90-х роках ніхто не думав, що бажання автокефалії набуде такого розмаху, сподівалися, що все затихне і залишиться, як є. Але справа, яку розпочав патріарх Філарет, виявилася життєздатною. Церква розростається, міцніє, по кількості вірних, священнослужителів, єпархій і парафій стає однією з найбільших у Православ’ї. Ігнорувати це неможливо.
Складність ситуації для Константинополя полягає в тому, що вони пішли шляхом неправди. Не підтримали рух народу до незалежної від Росії церкви. Другою неправдою є те, що стали співпрацювати з російською церквою, не заперечуючи неправди, яку поширювала Московська Патріархія. Тепер це потрібно виправити, знайти спосіб «зберегти обличчя».
Якщо говорити про канони церкви, то їх порушила сама російська церква. Якщо дуже коротко, то у 1991 році зібрався Собор, який прийняв рішення відійти від російської церкви. Все було офіційно і законно (канонічно). Але Москва не дала згоди на це, а натомість розпочала вести пропаганду проти Філарета, звинувачуючи його у всіляких гріхах. Виходить так, що він став поганим, коли вирішив відійти від російської церкви?
Був скликаний так званий Харківський Собор (без Предстоятеля, що незаконно і є порушенням канонів Церкви), де оголосили про усунення Філарета, розділивши таким чином церкву. Це стало великим випробуванням для світового Православ’я. Нині стоїть дилема: зробити по правді, чи триматися неправди, боячись Росії, бо то є велика потуга? Та ми віримо, що правда переможе.
– Що можете, владико, сказати про ситуацію в нашій області?
– Єпархія розвивається, виникають нові парафії, будуємо нові храми. Єдина складність – недостатньо священнослужителів. Ми щороку направляємо на навчання в семінарії та в академію по кілька молодих людей, але термін навчання, щонайменше, 4 роки, а може бути і 6, і 8. Працюємо на перспективу, а священики потрібні зараз. Та це тимчасові труднощі, які обов”язково подолаємо.
– Дякую, владико, за те, що побували на Петрівщині, за богослужіння і чудову проповідь. Дай, Боже, Вам здоров’я і успішної діяльності задля слави Господа.
Спілкувався Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімках: серед нагородженних медаллю «За жертовність і любов до України» керівник районної волонтерської організації Алла Горністова та керівник фермерського господарства Іван Дуля.
