До 65-річчя з дня народження

Досить популярна ще в сталінські часи теза про те, що «незамінних людей не буває», мабуть, у багатьох з нас, з огляду на власний пережитий досвід, не раз викликала сумніви стосовно своєї справедливості. Й не говоритиму про найрідніших, найближчих людей, яких кожному з нас справді замінити ніхто й ніщо не спроможне. Мова про справжніх професіоналів – людей, які на своєму робочому місці виконують свої посадові обов’язки не просто старанно і добросовісно, а так, що краще за них цього зробити ніхто б не зміг.

До таких віртуозів-професіоналів, без сумніву, належить багаторічний начальник відділу освіти райдерж-адміністрації Григорій Москалець. Хоча до такої назви своєї посади Григорій Лео-нідович звикав досить важко і болісно: йому ближче по духу і по світоглядних позиціях була попередня – «за-відуючий». Можливо, й тому, що слово «завідуючий» в даному контексті не так позначене бюрократичним офіціозом, а ближче за відчуттям до поняття «наставник» , «порадник», «досвідчений колега».

У Петровому Г.Москалець з’явився на початку 80-х років, після того, як його – молодого, але вже дуже перспективного директора Червонокостянтинівської середньої школи запросили очолити у кілька разів більший райцентрівський шкільний колектив. Молодий директор одразу став помітною постаттю в селищі: імпозантний, завжди охайно одягнений, він неодмінно привертав до себе увагу, особливо протилежної статі, як бездоганно випрасуваним елегантним костюмом, так і стильною молодіжною зачіскою. А ще молодий директор виявився чудовим спортсменом, мав дуже гарний голос і витончений музикальний слух, тож став постійним учасником учительської художньої самодіяльності, а згодом - і загальнорайонних концертних виступів. Та все ж, перелічені чесноти є лише додатковим штрихом до його портрета, адже, в першу чергу, Григорій Леонідович привернув до себе увагу справжнім талантом управлінця, умінням працювати системно, запозичуючи прогресивні надбання як в освіті, так і в інших сферах управлінської діяльності та уміло адаптуючи їх до своїх конкретних умов. Хто хоч раз побував у його кабінеті, певне, звертав увагу на бездоганний порядок на робочому столі, що, безумовно, свідчило, що господар цього кабінету – людина педантична, організована, цілеспрямована. Пригадуються його слова: «З порядку на робочому місці починається порядок в голові працівника. Важко вимагати від людини системної продуктивної роботи, якщо вона цією роботою займається імпульсивно, від випадку до випадку, якщо не пам’ятає, де і які записи зроблено, якщо не вміє чи не хоче елементарно розпланувати свій робочий день, тиждень, навчальну чверть».

Тож не дивно, що вже незабаром завідуючий районним відділом народної освіти Олександр Домаранський, отримавши запрошення на роботу до обласного центру, на своє місце запропонував Москальця. Олександр Олександрович уже тоді і бачив, і відчував, що передає своє «господарство» в надійні руки.

Новопризначений завідувач райвно приступив до виконання своїх обов’язків «без розкачки» - ґрунтовно і детально вникаючи в усі сегменти професійних повноважень. А таких виявилося безліч: окрім належного рівня навчально-методичної роботи чимало уваги довелося приділяти питанням господарського характеру, мате-ріального забезпечення закладів освіти, добору педагогічних і, зокрема, управлінських кадрів, вирішувати багато інших – як повсякденних рутинних, так і термінових невідкладних проблем. Напевне, не кожен ви-тримав би таку лавину клопотів, що посипалися на голову молодого управлінця. Та Москалець виявився не з тих, кого можна злякати важкою роботою. Сам будучи завзятим трудоголіком, повної самовіддачі вимагав і від своїх помічників. Здавалося, чим більше проблем і перешкод виникає в його роботі, тим з більшим нат-хненням і ентузіазмом він налаштований їх долати. І результат не змусив на себе довго чекати – уже за лічені роки освітянська галузь ра-йону за рейтинговими показниками стала однією з кращих в області. При цьому Григорій Леонідович ніколи не соромився переймати кращий позитивний досвід своїх колег, а нерідко домовлявся, щоб і для його підлеглих проводилися корисні виїзні навчально-методичні семінари.

Тим часом в нашій країні відбувалися усім відомі доволі складні соціально-по-літичні процеси. Зрештою, й країна сама різко змінилася: як в плані зовсім нових ад-міністративно-територіальних кордонів, так і, звичайно ж, в політико-ідеологічних засадах, що визначали обличчя уже нової – молодої, незалежної держави Україна.

Втім, Москалець ніколи до політиків не належав, політиканство було поза межами його уявлення про корисність і важливість місії тієї чи іншої особистості для держави, для конкретного суспільства. Тож отримавши згодом чергове запрошення обійняти досить високу державну посаду в органах виконавчої влади ще за радянської доби, намагався (і небезуспішно!) бути корисним громаді району вже і в роки незалежності України.

Та доля підготувала йому чимало випробувань. Сприйнявши свого часу на віру як, напевне, і більшість з нас, запевнення, що Україна дійсно стає демократичною сучасною європейською країною, вирішив спробувати свої сили в перших за часи незалежності і, здається, поки що єдиних справді альтернативних виборах керівника районної влади. Вважав, що для того, аби гідно кандидувати на таку посаду, досить професійного хисту, управлінського досвіду і щирого бажання застосувати оці свої якості на користь громаді. На жаль, уже тоді українська «демократія» вилізла назовні своїми зовсім непривабливими, але на той момент ще малопомітними і малозрозумілими сторонами. Григорій Леонідович, хоч і був людиною дуже вимогливою, інколи навіть надто прискіпливою, проте ніколи не допускав підлості ні щодо колег, ні щодо підлеглих. Очевидно, його ставлення до людей було значно кращим, ніж деякі люди, які працювали поруч,часом на це за-слуговували. В усякому разі, здається, від них жодної підступності він також не очікував. Але вже в ході виборів відчув, що ж це таке – «демократія» по-українськи. Аби нівелювати шанси Москальця, як претендента на головне управлінське крісло, проти нього було задіяно чимало брудних, на той час ще зовсім незвичних для нашої провінційної публіки технологій: від настінної відверто непорядної контрагітації, що здійснювалася, зазвичай, під покровом ночі, до закулісних домовленостей з керівниками багатьох, зокрема, на той час ще не зруйнованих підприємств, як то «Райсільгосптехніка», «Міжколгоспбуд», «Райсільгоспхімія» тощо, щодо відповідної агітаційної та контрагітаційної роботи в своїх колективах. Не дивно, що ці технології спрацювали, адже громадою, яка не мала ще навіть уявлення, що таке виборчі технології, виявилося досить нескладно маніпулювати. Таким чином вибори він програв, а далі для нього та й для всіх інших, хто того разу зважився висунути в якості кандидатів свої кандидатури, настали непрості часи. Поза увагою залишилися як попередня бездоганна репутація, так і справді чудові управлінські якості, якими, говоритимемо відверто, володіє далеко не кожен управлінець, навіть якщо він має дуже гарну підготовку і дипломи престижних вузів.

Отже будувати кар’єру довелося, практично, заново, та ще й в умовах відверто недружнього ставлення з боку перших осіб у районі. Мабуть, багато в кого в такій ситуації опустилися б руки. Та не в Москальця – він виявився справжнім бійцем та ще й благородною, глибоко поміркованою людиною, що не стала плекати в собі образу, а знову приступила до здійснення своїх посадових обов’язків як завжди – натхненню, добросовісно, з повною самовіддачею. Хоча, напевне, лише йому одному відомо, скільки зарубок на серці та сивини у волоссі додалося в цей період.

Авторові цих рядків свого часу також випала нагода певний період попрацювати пліч-о-пліч з Григорієм Леонідовичем. Не скажу, що це були найлегші й най-простіші часи: очевидно, апріорі, нелегко людям з абсолютно різним темпераментом уживатися в одному колективі. Тим більше, коли цей темперамент має такі виразні, чітко окреслені риси, як у завжди фонтануючого ідеями, непосидючого і невичерпного у своїй творчій активності Москальця. Тим не менш в свідомості цей період закарбувався, як один з найцікавіших у моїй біо-графії, один з найкорисніших для мого особистого професійного становлення. Я й досі відчуваю глибоку вдячність Григорію Леонідовичу за безліч добрих, корисних і щирих порад, які згодом не раз допомагали в житті, особливо, коли слід було приймати важливі, відповідальні рішення.

Пригадується один епізод уже десь понад двадцятирічної давності: виживати вчителям у 90-ті роки, втім, як, мабуть, і людям будь-якої іншої професії, було дуже і дуже складно. Мало того, що розмір заробітних плат був вкрай мізерним, так ще й виплату їх затримували більше як на півроку, а в пікові часи заборгованість сягнула 10-11 місяців. Саме тоді в шкільних колективах з’явилися такі нечувані до того органи соціального захисту, як страйкові комітети, кілька разів розпочиналися страйки, з дотриманням усіх, передбачених чинним законодавством процедур.

Сьогодні розуміємо, що дії наші багато в чому були наївними, адже чимало хто з нас вважав: не платять гроші, бо місцеві представники влади недопрацьовують в цьому плані. Не може ж бути такого, щоб у молодій демо-кратичній країні, яка свою щасливу біографію розпочала з чистого аркуша, чинилося таке неподобство! Просто, очевидно, наші керівники не вміють чи не хочуть користуватися усіма тими перевагами, що їх дає демо-кратія…

Це тепер ми уже розуміємо, що «демократія» в ті часи була лише на телеекранах та на язиках політиканів. Насправді ж це був один з найскладніших і найтрагічніших періодів в історії нашої країни, коли стали накопичуватися перші олігархічні капітали, коли стала формуватися наскрізь продажна і корумпована система так званого правосуддя, що мала обслуговувати новоявлені олігархічні клани. І все це відбувалося на тлі тотального нищення економіки країни, безсоромного грабунку усіх тих її сегментів, що могли приносити хоча б якийсь прибуток в бюджет держави…

Якось під час чергового страйкового сплеску Григорій Леонідович, уже знову обіймаючи посаду керівника районного відділу освіти, запропонував мені поїхати разом з ним до столиці, аби зустрітися з головою Федерації профспілок України Олександром Стояном і попросити його сприяння у вирішенні нашої проблеми. Про таку зустріч нам пообіцяли домовитися хтось із обласних профспілкових керівників – чи то Світлана Скалько чи Сергій Петров – уже не пригадаю. Тож у призначений час ми були в столиці, в будівлі відомої пізніше своєю трагічною долею Федерації профспілок (нагадаю – це саме її під час Революції гідності було спалено дощенту). Кабінет головного профспілкового ватажка молодої демократичної держави, зізнаюся, уявлявся трохи по-іншому – більш аскетичніше, якось більш відповідніше до тієї економічної ситуації, в якій перебуває країна. Втім, уже приймальня голови вразила своєю напівмузейною роз-кішшю. Коли ж нас запросили до кабінету (окрім нас до складу нашої делегації входила ще голова районної освітянської профспілки Лідія Михайлівна Горбанець), то по його облаштованості й убранству стало зрозумілим, що ми перебуваємо просто на різних планетах, живемо у зовсім різних вимірах. Таке ж саме враження виникло й після перших же секунд спілкування з Олександром Миколайовичем – пізніше добре відомим одним із штатних спікерів Партії Регіонів. Постукавши дбайливо наманікюреними нігтиками по поверхні столу профспілковий ватажок промовив:

- Ну що, дорогі освітяни, - які маєте проблеми, що вас сюди привело?

- Та ось, - розпочали ми свою оповідь, - вчителі вже десять місяців працюють без зарплати, доношуємо те, що було куплене ще в радянські часи, про повноцінне харчування й мови бути не може…

- Ай-яй-яй, - скрушно похитав головою профспілковий ватажок і продовжував вичікувально на нас дивитися.

Власне, ми погодилися, що справді «ай-яй-яй», але натякнули, що хотілося б якогось більш предметного реагування. Тут Олександр Миколайович, мабуть, пригадавши, все ж таки, хто він за посадою, і чому до нього можуть приїздити такі прохачі, спохватився:

- Ось зараз я зателефоную Білоблоцькому (на той час Міністру праці України), можливо, він щось допоможе…

Набравши при нас відомий йому номер, Стоян розпочав: «Миколо Петровичу, тут до мене приїхали освітяни з Кіровоградської області…» - але договорити не встиг, оскільки голос у слухавці його перебив: «Ну й чого вони приїхали? Пошли їх на…». Куди саме нас радив спрямувати Міністр праці – ми могли тільки здогадуватися, адже Олександр Миколайович обачливо притиснув щільніше слухавку до вуха, тож кінець фрази не почули. Зрозуміли лише, що тут, здається, нашому приїзду були не зовсім раді. Звичайно, далі були якісь розпливчасті обіцянки, що швидше нагадували ритуальні тости «за все хороше проти всього поганого». Говорилося навіть щось на кшталт: «Ви ж телефонуйте, ми будемо відстежувати вашу ситуацію…». Але насправді стало зрозумілим, що в цій країні простий вчитель (а так само – лікар, селянин, шахтар, робітник, людина будь-якої іншої професії) не потрібен нікому.

Додому поверталися відверто пригніченими. Принаймні, кажу це про себе. Що ж до Москальця, то той якийсь час, трохи позітхавши, зрештою опанував себе і мовив: «Нічого, безвихідних ситуацій не буває – щось будемо таки робити».

І вже невдовзі ми справді побачили, що він наполегливо шукає виходи із безвихідних, здавалося б, ситуацій. Десь домовлявся і шукав можливостей відшкодовувати заборгованість учителям бартером, отримуючи в рахунок боргу промислові товари. Інколи це були холодильники чи пральні машини, ще інколи – вугілля, а інколи – сільгосппродукція… Не за найвигіднішими, звичайно, розцінками, але все ж хоч щось - це краще, ніж нічого. Наприкінці навчального року Москалець домовлявся з керівниками сільгосппідприємств, аби під час літніх відпусток ті взяли на сезонні роботи на току усіх бажаючих вчителів, таким чином даючи можливість заробити зерна для домашнього господарства…

На щастя, з тих пір уже багато чого змінилося в ставленні держави до вчителя. Нехай наші освітяни за своїм матеріальним статусом ще далекі від своїх колег десь у Польщі, Чехії чи навіть Білорусі, проте вже можуть дозволити собі й нову сукню до свята, й чогось смачного на святковий стіл. Але Москалець, який пережив з педагогами най-скрутніші часи, продовжує вважати своїм моральним обов’язком їх опіку, пості-йну турботу і підтримку. Тож не дивно, що саме в нашому районі - одному з небагатьох не лише в області, але й в Україні, освітяни отримують двадцятивідсоткову надбавку за престижність вчительської професії, невипадково за рейтинговими показниками освітянська галузь району вже багато років поспіль перебуває на провідних позиціях. І в цьому є левова частка особистої за-слуги саме керівника районної освіти. А ще, за його активного сприяння і підтримки, в районі створено клуб педагогів-ветеранів «Свічадо» аналогів якому в Україні ще не було, і лише зараз, на основі досвіду нашого «Свічада», деінде також пробують створити подібні об”єднання.

Під вікнами мого редак-ційного кабінету розташований чудовий футбольний майданчик, нещодавно реконструйований за ініціативи Олександра Поворознюка – найбільшого і, напевне, найголовнішого мецената району. Сюди, з настанням погожих теплих днів, обов’язково зберуться любителі поганяти м’яча. Різного віку, різних професій, різного соціального статусу. Минулого року серед них часто можна було побачити й запального і азартного Григорія Москальця. Інколи просто викликало захоплення, як він швидкісними фінтами обводив суперників удвічі, а то й утричі молодших за себе. Тож вік для Москальця – поняття умовне. А отже у день його ювілею хочеться щиро побажати, щоб цей вік не став для нього символом настання пенсіонерського затишку, фінішу професійного і ка-р’єрного сходження. Дорогий Григорію Леонідовичу, доміно на лавці біля під’їзду – це не для Вас! Вас би в цьому ніхто не підтримав і не зрозумів. Тим більше, що освіта району ще довго потребуватиме саме Ваших мудрих управлінських рішень, Вашого упевненого і завжди логічно виваженого керівництва! Дуже втішно, що такого ж бачення притримуються й очільники району. Принаймні, про це свідчить одне з останніх рішень сесії районної ради, яким, здається, знайдено необхідний алгоритм, що дозволить ще тривалий час використовувати на благо громади той неоціненний досвід та натхненний енту-зіазм, який рідко коли концентрується в одній кон-кретній особі. Ми ж, на щастя, маємо саме такий випадок, тож гріх цією можливістю не скористатися.

Тож з роси і води Вам, дорогий Григорію Леонідовичу! І нехай під Вашою пильною опікою освіта району ще не один рік завойовує все нові і нові якісні рубежі!

Володимир Кіфенко.