Тих, хто на практиці реалізує цю допомогу, називають воїнами-інтернаціоналістами. Вони, з честю і доблестю своїх батьків і дідів, без перебільшення, героїчно стають в самий центр виниклої гарячої точки і гідно намагаються утримати або погасити конфліктну ситуацію, яку на даний момент вирішити по іншому немає ніякої можливості. У сучасному світі це звичайна практика.
Так було і в часи Великого суспільного утворення - Радянського Союзу, в яке входило 15-ть республік і яке займало 1/6 частину суші. Радянський Союз брав участь у багатьох військових конфліктах. Одним з останніх був конфлікт в Афганістані. Останню колону радянських військ з Афга-ністану було виведено 15-го лютого 1989-го року. Участь держави в цьому військовому конфлікті коштувала нам життя більше чотирнадцяти тисяч наших солдатів і офіцерів, здоров’я десятків тисяч військових. Будь-яка війна, як жорна, ламає життя безлічі людей. Це жорстока правда.
Поділяючи всю біль з тими, хто втратив на цій війні своїх рідних і близьких, дітей і чоловіків, віддаючи данину поваги всім учасникам подібних подій, офіційно на законодавчому рівні в деяких суверенних державах, утворених після розпаду СРСР були встановлені відповідні пам’ятні дні. В Україні - це «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав», який встановлений Указом Президента незалежної України № 180/2004 від 11-го лютого 2004-го року і також щорічно відзначається 15-го лютого. Разом з Україною і Росією цей пам’ятний день відзначається і в Білорусії, де станом на 2010-й рік проживало близько 30-ти тисяч ветеранів-афганців.
А, насамкінець, про найбільшу і, напевне, про найжахливішу трагедію нашого підлого сьогодення: свого часу ті, хто прошов горнило Афганістану, хто ще багато років по тому прокидався щоночі від жахливих сновидінь, в яких знову розривалися міни і снаряди, в яких гинули бо-йові побратими, очевидно, навіть у цих жахливих сновидіннях не міг передбачити, що колись знову доведеться узяти до рук зброю. Але що воювати доведеться вже не на чужій землі, а захищаючи свою рідну. Чимало колишніх, уже доволі немолодих «афганців» сьогодні добровольцями поїхали на Донбас, перед цим поставивши собі запитання: «Якщо не я – то хто?». Є, на жаль, серед них вже й такі, хто, уникнувши смерті в афганських ущелинах, не зміг зберегтися від смертоносного залізяччя підступних учорашніх «братів», не виключено – й прямих нащадків колишніх однополчан – товаришів по зброї.
Як же хочеться, щоб ці божевільні часи пошвидше відійшли в минуле, щоб вони також забулися, немов страшний сон… Але трагедія полягає ще й в тому, що насправді забути цю велику підлість, яка тепер на десятиліття, а, можливо, й на століття розведе ментально два слов’янських народи – просто не вийде: не дозволять цього зробити тисячі загиблих кращих синів і доньок нашої України, загиблих через чиїсь імперські великодержавні амбіції, через прагнення нав’язати світові силою своє бачення доцільності історичних процесів. Та все ж молитимемо Господа, щоб дав збожеволілим хоч якогось усвідомлення скоєного та просвітлення в головах, а нам – миру, стійкості та справедливості, на яку здається, ми заслуговуємо не менше, а, можливо, й більше від багатьох інших народів.
