Залишив по собі світлу пам’ять
До 70-річчя з дня народження
Днями, поспішаючи у справах, зустрів хорошого знайомого, людину, яка свого часу обіймала одну з ключових адміністративно-господарських посад в районі і, принаймні для мене, назавжди залишилася в свідомості беззаперечним авторитетом, керівником, здатним реально ви-рішувати найскладніші завдання, готовим завжди прийти на допомогу в разі такої необхідності. Що-правда, все це залишилося в минулому, адже майже півтора десятиліття тому він уже вийшов, як мовиться, на заслужений відпочинок.
Привітавшись, поцікавився: «…Як справи, Степановичу?» «Та які там справи, - почув у відповідь. – Ти ж знаєш: поки ти при посаді – тебе начебто й шанують, і поважають. А як вийшов на пенсію – усі враз забули, часом сам собі думаєш: а чи була щирою та повага, чи так – одна імітація…». «Відкиньте сумні думки, - спробував його підбадьорити, - Ви ж знаєте, що, принаймні для нашої районки, Ви назавжди залишитеся людиною шанованою і поважною». «Ну, хіба що для вас, - гірко усміхнувся мій співрозмовник, - та й на тому спасибі».
А вже потім, крокуючи далі, подумалося: на жаль, досвідчений управлінець багато в чому правий. Певне, не раз кожен з нас міг простежити, як поки людина при посаді – з нагоди дня народження в коридорі до неї вистроюються черги: з букетами, подарунками, з начебто теплими й щирими побажаннями. Але варто їй цієї посади позбутися – як вже наступного дня народження, нерідко, ті, хто стояв у черзі з величезним букетом, забувають навіть привітати телефонним дзвоником. На жаль, ось такі ми поки що… І, напевне, оце лицемірство і підлабузництво ще довго викорінюватимемо з нашої ментальності.
Та все ж, безумовно, для кожного з нас у свідомості назавжди залишаться світлим спомином люди, теплу згадку про яких хочеться пронести у своєму серці упродовж усього життя. Одним з таких для багатьох петрівчан, зокрема для кількох поколінь випускників Петрівської середньої школи 70-90-х років, без сумніву, був Микола Володимирович Шархун – вчитель фізичного виховання, а невдовзі – й початкової військової підготовки. Його поява в шкільному колективі на початку 70-х років чимось нагадувала виверження вулкана.
Не зважаючи на молодість, він до виконання усіх своїх посадових обов’язків ставився надзвичайно серйозно: «по-професорськи», заряджаючи своїм бурхливим ентузіазмом як колег-предметників, так і, в першу чергу, нас - своїх вихованців. Саме при ньому звичні і дещо однотипні уроки фізвиховання урізноманітнилися такими до того доволі екзотичними видами спорту, як скажімо, лижний чи велосипедний крос, при ньому – а, головним чином, - за його наполягання й ініціативи при школі був збудований чудовий стрілецький тир для стрільби з малокаліберних гвинтівок, він вперше за-провадив діяльність цілої низки спортивних секцій, яких до того в школі не було.
Своєю захопленістю і відданістю спорту він зробив його прихильниками й багатьох своїх вихованців. Міг годинами розповідати про кращих спортсменів світу, причому обсяг його захоплень не обмежувався якимось окремим видом спорту чи певним сегментом досягнень. Ми багато цікавого дізналися як про гімнастку Людмилу Туріщеву, так і про легендарного українського спринтера Валерія Борзова, Микола Володимирович умів здивувати незрозуміло де почутими дивовижними фактами з життя американського плавця Марка Спітца чи шведського тенісиста Бйорна Борга… Словом, після його уроків ми не лише отримували приємне фізичне навантаження, але й розвивали свій світогляд, будучи в курсі усіх найважливіших спортивних подій.
Одними з найулюбленіших у старших класах для нас стали й уроки початкової військової підготовки. Їх наш Педагог також умів зробити цікавими, а головне, як з’ясувалося з роками, - корисними. Принаймні ті з нас, хто проходив пізніше строкову військову службу, завдяки Шархунові, на відміну від багатьох своїх колег по службі, не виглядали безнадійними «невмійками», адже мали вже досить пристойні навички зі стройової підготовки, краще за інших уміли розібрати і зібрати автомат АК-47, правильно одягти протигаз чи ОЗК (загальновійськовий захисний комплект).
Та все ж найголовніше, чому нас навчив Микола Володимирович, це те, що життя - постійна боротьба, що ніколи не можна заспокоюватися на досягнутому, адже те, що сьогодні є високою планкою, гідним показником – уже завтра може стати досягненням нижче середнього рівня. А тому над собою слід постійно працювати, якщо хочеться чогось в житті досягти. Багатьом з нас, до речі, ця наука в житті неодноразово згадувалася з теплом і вдячністю.
Уже зараз, з висоти власних прожитих років, розуміємо, що характер у Миколи Володимировича був, м’яко кажучи, не мед. Будучи по натурі людиною прямою, відвертою, він завжди говорив усе, що думав, не зважаючи на ранги і титули. Саме тому, до речі, ніколи не був «обласканий» адміністрацією школи, навіть коли персоналії на управлінському кріслі там змінювалися. Але за оцю прямоту й відвертість і любили його учні, за щирість і за завжди доброзичливе до них ставлення. Для нього серед його вихованців не було «елітних» чи «другорядних» - до всіх ставився однаково вимогливо, але водночас – приязно і доброзичливо. Не знаємо навіть – чи були у нього якісь «любимчики»? Певне, що були. Мабуть, у кожного з нас є люди, до яких ми ставимося дещо прихильніше, ніж до інших. Але ми вдячні й за те, що ніколи не дав відчути – хто ж саме ці «любимчики», як, власне, й повинен був себе вести справжній педагог.
Яскравим спогадом у пам’яті залишився один епізод: незадовго перед закінченням школи чоловіча частина класу мала відбути тижневу практику (збори) у військових таборах. Наш табір розташовувався у наметах біля танкового по-лігону однієї з криворізьких військових частин. У таборі практику проходили учні випускних класів усіх шкіл району, начальником же військових зборів був саме Микола Володимирович.
Уже під кінець зборів ми крадькома, і, як нам здавалося, досить конспіративно придбали кілька пляшок спиртного, аби уночі, після відбою, «відмітити» успішне проходження практики. Не сказати, щоб комусь дуже хотілося тієї горілки чи вина (не пригадаю вже, що ж саме там було), очевидно просто намагалися у такий спосіб засвідчити свою «дорослість». Зібралися тишком у найвіддаленішому і найспокійнішому (як тоді здавалося) наметі і вже майже готові були приступити до «ритуальної трапези», як у дверній проймі з ліхтариком в руці неспо-дівано постав наш Микола Володимирович, хоча він, як ми були чітко впевнені, вже мав бачити третій сон. Важко сказати, чого в тій нашій оказії було більше – сорому чи страху, адже перше, що він тоді промовив: «Ну ось, хлопці, вважайте, що ви й отримали вже свої атестати», - насправді мало означати, що навпаки – тепер ми їх не побачимо, як власних вух. Табір було терміново піднято по тривозі, і коли всі вишикувалися на місці щоденної переклички, нам випала ганебно-«урочиста» місія – відкорковувати вміст пляшок і привселюдно виливати його на землю. Ось так «ритуал», що мав би засвідчити «дорослість», насправді перетворився в акцію, що засвідчила нашу ганебну «шкодливість».
Повертаючись додому, думалося, як же соромно тепер буде поглянути в очі батькам, усім іншим учителям, словом, картали себе за необдуманий вчинок.
Та ще й побоювалися: а раптом погроза не видати атестати є не лише погрозою? Але минув день, другий… минув тиждень… Як стало зрозумілим – про нашу ганьбу більше ніхто в школі не дізнався. Тобто наш учитель вчинив як справжній чоловік – змусивши самим здорово похвилюватися за свій вчинок, «добивати» публічним осудом він не став. За що, до речі ми йому й до сьогодні щиро вдячні.
Дуже сумно, що не можемо цю свою вдячність висловити йому безпосередньо: підступна хвороба забрала його від нас вже майже тринадцять років тому, залишивши у спадок лише теплі вдячні спогади. Хоча – не лише спогади залишив після себе наш учитель: дві чудові доньки, яких вони народили і виховали разом зі своєю надзвичайно милою і відданою дружиною Надією Антонівною, сьогодні продовжують батькову справу, даруючи людям добро і свій професійний хист – одна на посаді лікаря-невропатолога, а інша – як і тато з мамою – педагог. Обидві користуються авторитетом і повагою не лише в своїх трудових колективах, а й загалом в селищі. Шкода лише, що Микола Володимирович не встиг повною мірою отримати втіху від успіхів своїх онуків – ними він також мав би усі підстави пишатися.
Що ж, і насамкінець в доважок до сказаного: цими днями, а саме - 5-го лютого, Микола Володимирович Шархун мав би відзначити свій 70-й день народження. Очевидно, в цей день у нього могло б бути чимало гостей, адже він був людиною дуже відкритою і компа-нійською – до нього тяглися, його поважали, його любили. Ми ж, його колишні учні, в цей день, очевидно, піднімемо таки келихи, пом’янувши добрим словом пам’ять про нашого вчителя, хоч до спиртного він і ставився з осудом. Але тепер змусити вилити його на землю вже не буде кому.
Володимир Кіфенко.
