Цими днями пішов із життя солдат Другої світової війни, рядовий 523-го стрілецького полку 188-ї стрілецької дивізії Іван Васильович Басараб.
На 96-му році життя перестало битися серце ветерана війни, людини порядної, доброї, батька трьох дітей.
На жаль, відходять у вічність ті, хто врятував нас і всю Європу від фашистської неволі.
Так і хочеться сказати: куди ж ви, ветерани? Ви ж наша пам’ять, наша історія, наша гордість? Та невблаганний час бере своє. Майже 30 років минуло відтоді, як відійшла у вічність дружина Івана Васильовича. Старенький жив під постійним доглядом двох доньок і сина. Покійний часто говорив: «У мене золоті діти». Дійсно, він був завжди до-глянутий і охоплений увагою. Трудився до останнього, тому і порядок всюди був у господарстві. Натрудив свої руки, не один мозоль нажив. А тепер батько схрестив навіки свої мозолясті руки. У смутку схилились діти над ним. Падає гірка сльоза сина на холодне татове чоло, він обережно торкається батькових рук… І як тут не згадати слово поета:
І жаль тривожно серце коле,
І на душі немовби гріх,
Що я в житті своїм ніколи
Не цілував цих рук живих.
Отець Сергій, відслуживши поминальну службу, промовив: «Пора в дорогу. Панахиду продовжимо на кладовищі». І понесли молоді дужі руки ветерана в останню путь.
Зима стелила йому такі засніжені стежини, справжню снігову ковдру клала йому на шляху. Того дня до Ганнівки приїхало чимало гостей, аби віддати останню шану ветеранові. Від райдержадміністрації - Т.Г.Панета, від районної ради - А.А. Іванова, а від ради ветеранів району - О.В.Гіюк. Хвилюючі промови гостей та нашого сільського голови Ніни Степанівни Цапенко були адресовані йому, шанованому ветеранові. Це вона,Ніна Степанівна, потурбувалася, аби дорогу до кладовища розчистили від заметів, щоб вона була чистою і рівненькою. Дякую за це їй і ке-рівникам ТОВ «Агрофірма «П’ятихатська». Дякую Юрію Малишеву за те, що так вміло спорудив у мерзлій землі останнє ложе для ветерана. Нехай дає Вам Бог здоров’я.
…І поселився тепер смуток на садибі Басарабів. З тих пір, як покинув назавжди її господар, навіть улюблений пес Бім відмовився від їжі, так засумував за ним.
Шануймо живих ветеранів, адже їх лишилося вже так мало! А померлим нехай буде вічна пам’ять.
Лідія Зуєнко, ветеран освіти.
