Добрим сусідам і подружкам мого босоногого дитинства присвячую!

З любові починається душа,
Колискова тиха пісня над малям,
Рідна мова і стежина в споришах,
Батьківщина і Господній Храм.

З дитинства росли дві сестрички - Тоня і Валя - дружненько, їх мама була рідною обом, а батько - лише Валі, проте не ображав і Тоню та дбав про обох, мов рідний. Третя сестричка Марійка була від першого шлюбу батька і мешкала з матір’ю окремо. Так інколи трапляється в житті.

Тоня турботливо піклувалася про молодшу сестричку Валю, завжди тримала за ручку, щоб ніхто її не скривдив, особливо, коли грали в дитячі ігри на ганку.

Тож не встигли озирнутися, як подорослішали, і першою стала на весільний рушник Тоня з бравим і добрим Іваном Кузнецовим.

Батьки милувалися гарною парою, доволі гармонійною, все було в них злагоджено, без суперечок, з турботою одне про одного, і постійним супутником життя було їхнє палке кохання. У тому ж коханні і побачив світ первісток - синочок Володя, неймовірно схожий на Тоню, за що й полюбив їх обох ще дужче Іван. З нетерпінням чекав кінця роботи, і з гостинцями поспішав додому, де його зустрічали кохана дружина і оті блакитні оченята малюка.

Та долю не розгадаєш і не замовиш завчасно наперед, як говорять в народі , що «сужене як скажене, ні обійдеш і не обженеш». Підростав хлопчина, і коли була найбільшою потреба у чоловічій підтримці, чорна смуга не забарилася і пролягла через їхні долі, назавжди забравши коханого чоловіка і дбайливого батька.

Довго не могла змиритися Тоня і звикнути до самотнього життя, схилившись в сльозах над голівкою сина. Рідний брат покійного Івана - Федя, будучи ще не жонатим, серйозно замислився над сім’єю брата: як допомогти, як зберегти племінника, щоб ніхто не посмів потирати об нього руки? Крок був виваженим і рішучим: підставивши надійне плече опори, взяв під опіку Тоню та її сина.

Душа Феді була лагідною і доброю,тому синок скоро звик до дядька Федора, а через деякий час уже називав його татом.

Жили в злагоді і достатку, звикли одне до одного. Федір не кривдив Тоню і сина, а вона турботливо чекала його з роботи.

Поступово вгамувався біль, зарубцювалися рани в душі Тоні, і лелека приніс в їхню сім’ю ще й донечку Світлану.

Знову ожила сім’я, батьки тішилися дітками, які, мов гриби, підростали, гарно навчалися і радували їх. Тільки б жити у злагодженому ритмі життя, але ж злодійка-доля знову перекреслила щасливе сімейне життя, народжене вдруге, і знову покрила Тоню чорною хустиною. Уже вдруге овдовіла вона з двома дітками, і час, немов у тумані, слався в її житті. Але ж не розгубила діточок, лише міцніше притисла до себе і тернистим шляхом пішла вперед. Виростила, виховала, дала освіту, одружила, діждалася ще й онуків. Та жорстока, ненаситна доля не вгамувалася і знову послала найтяжче випробування в її житті: навіть важко підібрати слова, щоб описати горе матері, яка втратила сина.

Це найбільша і найболючіша втрата, коли діти раніше від батьків йдуть за межу. Піде Антоніна Андріївна на цвинтар і не знає до кого вперед припадати, адже всі їй дорогі і рідні. Посивіла від горя, вогонь з очей навіки згас, і глибокі зморшки залягли на чолі. Лишилася одна в квартирі: стане біля вікна, а виглядати і зустрічати немає кого. Залишилася одна донечка, і та так далеко! З чоловіком і дітками виїхали до Сполучених Штатів, там і прижилися, бо на Батьківщині залишилися безробітними, нікому не потрібними. Розкидала доля людей по всіх куточках земної кулі. Отож і стареньку сивочолу Антоніну Андріївну, стомлену від горя, невдовзі забрала донечка до себе.

Живеться їй там добре, не ображають, всього в достатку, мають свій двоповерховий будинок, подвір’я у квітах. Та не пахнуть квіти так, як дома, і ностальгія за Батьківщиною завжди гнітить її душу. Невже можна колись забути оту стареньку під стріхою хатиночку з маленькими вікнами та з віконницями, чи отой вишневий квітучий запашний садок, де в ряд стояли вишні, мов наречені в білих сукнях, як у тій пісні:
- Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть?

А бузок біля хати, що колись насадив батько на згадку донечкам? А найрідніші, натруджені мамині теплі руки, що завжди пахли хлібом, і босоноге дитинство з потрісканими п’ятами, що щеміли боляче, коли мама парила їх в гарячій воді? Адже то було їхнє найрідніше, наймиліше, найщасливіше селянське дитинство. Тож ніяка Америка не замінить того до болю в душі рідного гніздечка, звідки випурхнули дуже давно рідні по матері сестрички Тоня і Валя.

Іноді, спілкуючись по Інтернету, Валентина Федотівна запитує сестричку, чи звикла вона до чужого краю, і словами пісні Антоніна Андріївна відповідає: «Хоч привикла, не привикла, треба привикати, якщо спородила нещасливу мати».

Ось так і живуть три сестри - Марія Федотівна в Новому Стародубі, Антоніна Андріївна в США і Валентина Федотівна в Петровому. Та доля в кожної своя.

Валентина Федотівна Пухната теж вдова - добра і лагідна, поважають і не забувають її. На 70 років поздоровили і прийшли всі з подарунками, квітами. Так гарно, зі спогадами про минуле, посиділи за святковим столом. ЇЇ щирість, доброта душі передалась дітям - Оксані, Галині, онукам Юрі, Дімі, Валі, Віті, правнучці Алінці, вони тішать її своєю повагою. Слово бабусі Валі завжди вагоме, і її місце - найголовніше за сімейним столом. Онуки подорослішали і радують бабусю гарним навчанням: Юра - в університеті, а Діма - в школі. А онучка Валя порадувала і подарувала цікаву розумничку - першу правнучку Алінку, яка щодня відвідує прабабусю Валю. Один онук Вітя не поруч, призвали його до служби в армію, та душа його серед них. Часто телефонує, всім шле вітання, навіть старенькій чужій бабусі Раї. Він дуже уважний і лагідний хлопчик, і дай Господь йому благополучно відслужити і повернутися додому.

Спокійне, розмірене, лагідне життя випало на долю найстаршої сестрички Марії Федотівни, якій 8 березня виповнюється 90 років. В подружньому житті з Олександром Григоровичем Болгаріним, нині покійним (царство йому небесне), народили, виростили, виховали порядних, чуйних діток - Сергійка, Зіну і Валю. Сім’я була наповнена повною чашею поваги, любові і злагоди. Олександр Григорович і Марія Федотівна зберегли і пронесли через все життя вірність, кохання і обов’язки батьків. До цих пір на їхнім подвір’ї під шовковицею зберігся гамак, де вони у вільні години (хоч їх траплялося дуже мало), відпочивали. А як же Олександр любив своїх онуків: було посадить їх до себе на коліна і милується ними. Минули роки, але добрий слід залишив батько, дідусь на все життя. Марія Федотівна дуже старенька і хвора, та не залишають і чемно доглядають діти - Сергій, Зіна, Валя свою неньку.

Слава Господу, що сестер з дитинства і до глибокої сивої старості об”єднує любов, дружба і доброта, що й передалось їхнім дітям, онукам і правнукам.

Спілкуються сестрички майже щодня по телефону, а з Америкою по Інтернету щомісяця. Антоніна Андріївна живе надією, що приїде на свою рідну Батьківщину, тільки-но отримає американське громадянство, і зустрінеться зі своїми старенькими сестрами та друзями. Адже вона завжди пам’ятає, що
Моя Батьківщина — ліси і поля.
Від них в нас і радість, і сила.
Це та найсвятіша і рідна земля,
Що кожного з нас народила.

Раїса Філіпенко смт.Петрове