Кажуть, що це було дуже давно. На поляні старезного лісу жив Лісник. І був у нього великий сірий Кіт - дуже розумний, з хитрющими зеленими очима. А по сусідству, під великим кущем тернику, жив Зайчик. Тож Котик і Зайчик були великими друзями. А через вузенький потічок, не дуже далеко, під коренем зваленого дуба жив Вовк. Він, як і всі вовки, був злим, тож і знущався над меншими звірятами, ображав їх, насміхався над їхньою слабкістю. А бідному Зайчику перепадало найбільше. І скільки б звірята не скаржилися царю звірів – Левові, нічого не допомагало. Часом, бувало, Лев нагримає на бешкетника, але через деякий час Вовк знову береться за своє. Ось одного разу прийшов Котик до Зайчика, а той сидить і плаче. «Що сталося?» - запитує Котик. «Та знову мене Вовк ображав», - відповів Зайчик. Котик трішки подумав, хитро посміхнувся, та й каже: «А давай провчимо Вовчиська, тільки ти, Зайчику, зроби те, що я скажу». «Давай», - погодився Зайчик. «Ну тоді пішли в ліс», - мовив Котик. Підійшли вони до високої сосни. Під сосною ріс великий кущ ліщини. Котик у сухому листі викопав ямку, розповів йому, що потрібно робити, сховав у цю ямку Зайчика, загорнувши його листям, і наказав сидіти, поки він сам не розгорне це листя і не визволить Зайчика. Сидить Зайчик у ямці, від страху тремтить. А Котик пішов додому, знайшов стару заячу шкуру, одягнув на себе і стрибає по лісовій стежці. Аж тут Вовк на пеньку сидить. Побачив Котика у заячій шкурі і подумав, що то Зайчик: «Ти знову тут, вуханю, лазиш! Ось я зараз твої вуха і повідриваю!». А поруч Ведмідь сидить і посміхається. «Нічого ти мені, старий розбишако, не зробиш, - каже Котик. - Ти не наздоженеш мене, бо я навчився лазити по деревах». «Не може бути, - здивувався Вовк. - Адже зайці по деревах лазити не вміють». «То інші не вміють, а я вмію», - відповів Котик. «А якщо ти, Вовчиську, не віриш, то давай поб’ємося об заклад», - запропонував Котик. «Тільки збирай усіх звірят, щоб усі бачили, що я можу залізти на саму верхівку сосни». Ревнув Ведмідь, і всі звірі зійшлися, навіть Лев прийшов подивитися на диво. І ніхто навіть подумати не міг, що то не Зайчик, а Котик у заячій шкурі. «А тепер, - каже вдаваний Зайчик, - дай слово, що після того, як я вилізу на верхівку сосни, ти ніколи більше не ображатимеш лісову малечу.
Вовк, впевнений, що Зайчик на сосну не вилізе, пообіцяв перед усім колективом, що ніколи більше не ображатиме слабших. Тут Котик розбігся, стрибнув на стовбур сосни і за хвилину був на самій верхівці. Усі звірі тільки ахнули. У самого Вовка одвисла щелепа, а Лев почав чухати себе за вухом. А тим часом Котик за мить зіскочив з сосни, забіг під кущик, де лежав під листям Зайчик, розгріб ямку ліг туди і сказавЗайчику: «Швиденько загортай мене листям і виходь на галявину». Зайчик гордо вийшов з-під куща. Всі звірі йому аплодували. «Ну й ну, оце так Заєць», - говорили вони радіючи. Один Вовк отетеріло дивився на всіх і не міг збагнути, як таке могло статися. Він і справді деякий час тримав дане слово, нікого не чіпав, але врешті-решт вовча натура проявилася. Кажуть, згодом він образив Їжачка, а коли про це стало відомо Левові, то той вигнав Вовка з лісу. Де він подівся - ніхто не знає. Лев довго думав над цим, як так могло статись. Не раз він бачив Котика і Зайчика разом. Знав, що вони найкращі друзі. Може, про щось і здогадувався, але цього ніхто не знав.
Григорій Василів.
