Сергійко

Так його називали в дитинстві, так його кличуть і тепер.
Хоча вже зараз це не просто Сергійко, це наш Сергій Вікторович Мазничко - депутат сільської ради, добра і чуйна людина. Він дійсно живе життям села, завжди поспішає на допомогу кожному, хто того потребує. Щоб не трапилося в селі, то телефонують і йому, бо знають, що він обов’язково відгукнеться на біду.
Він знає ціну людської доброти, любові і поваги, бо сам з дитинства був позбавлений цього.
Я особисто знаю Сергійка ще зі школи. Цей симпатичний хлопчисько з красивими блакитними очима та кучерявим біленьким волоссям якось виділявся від своїх однолітків. В його очах завжди можна було побачити якийсь смуток, пригніченість. Пізніше я дізналася, в чому справа.
Згадує перша вчителька Сергія Любов Миколаївна:

- Мені просто шкода було цієї дитини. У нього не було такого дитинства, яке мали інші діти. Недоглянутий, голодний, без належного шкільного приладдя - ні вітчима, ні матір це тоді не турбувало. У них господаркою тоді була горілка. Я дуже рада, що Сергійко зумів перебороти всі труднощі і стати на ноги. Нехай йому щастить. Так, дійсно, Сергій став господарем своєї долі. Тепер він має сім’ю – кохану дружину, виховують разом двох синів. Тепер час потурбуватися і про матір, і про сестру та братів менших. Це тепер його першочергове завдання. Купив хатину для матері, забрав туди і сестру з маленькою дитинкою. Тепер треба якось влаштувати це дитя до дитсадка. Виорав город, придбав для них дров, аби було їм тепло, привіз харчів.
Бо сам колись пізнав, як це, коли і холодно, і голодно. А для малечі села сам власноруч побудував на своїй вулиці чудовий дитячий майданчик.
Ось такий він, наш Сергійко - добра душа, небайдужа людина. Спасибі тобі, синку, що не спіткнувся на життєвому шляху, а став справжньою Людиною.
Нехай буде щастя тобі.

* * *

Жіноча доля

Український вишиваний рушник.
Про нього пісні складають, легенди розповідають. А це дійсно прекрасне рукотворне диво. З давніх-давен українські оселі прикрашали рушниками. Вони були на іконах, на портретах. Нещодавно мені пощастило побачити диво-рушники. Вони родом з ХХ-го століття. Авторкою цих прекрасних народних шедеврів є проста українська жінка - Софія Анатоліївна Мойсеєнко. Все тут зроблено її власними руками. Білосніжне полотно для рушників вона ткала сама, бо вміла і прясти, і ткати, і вишивати. У цю справу вкладала всю свою душу. Візерунки на рушниках теж сама вигадувала. Тут і українські віночки, і красуня-калина. Але переважає церковна тематика. Чудові храми з величавими куполами, ікони, хрести. На одному з них великими літерами авторка виклала на полотні основний наш житейський закон: «Съ нами Богъ».
Довгими зимовими вечорами при свічах жінка клала на полотно стіжки, та так гладенько, та так рівненько! А кольорів на рушниках, як у тій пісні, всього два: «Червоне – то любов, а чорне – то журба». А журитися Софії було чого. Мала аж шість доньок. Чоловік трагічно загинув, дітей виховувала сама. Ой, як тяжко було! Тож чимало сліз вилила жінка на полотно. Як у тій пісні:

Ой шила, вишивала,
Слізьми біле полотно поливала,
Свою долю проклинала.

Доньок довелося віддати у найми. Сама щастя не зазнала, і донькам дісталася така доля.
Ось чому на її рушниках переважав чорний колір. Дивишся на ці чудові рушники - і ніби книгу життя читаєш. Дісталося це рукотворне диво у спадок онуці Софії Антонівни – Ларисі Іванівні Новенко. Вона тепер берегиня всього цього. Тепер Лариса Іванівна своїм онукам розповість і покаже, як творилось це прекрасне диво, яке прийшло до нас з минулого століття. Нам треба берегти цю культурну спадщину, бо з цього складається наша українська нація.

Лідія Зуєнко, ветеран освіти. с. Ганнівка.