Цими днями відбулися чергові збори ветеранської організації працівників Петрівського кар’єру, на яких, традиційно, обговорювалися найактуальніші питання, що стосуються проблем життя та побуту ветеранів, діяльності так званої каси взаємодопомоги, орієнтованої на матеріальну підтримку передусім тих наших колег, що мають нагальну потребу в невідкладному медичному обслуговуванні, яке, говоритимемо відверто, багатьох з нас дуже відчутно б’є по кишені, обмінялися думками з приводу деяких інших актуальних і гострих викликів сьогодення.
Зокрема, я закликав колег у наш складний час бути більш активними й ініціативними, що стосується участі в громадському житті району. Адже ми просто зобов’язані зробити усе від нас залежне, аби передати свій позитивний досвід молоді, допомогти молодим людям визначити для себе справжні моральні орієнтири та інші духовні цінності, що мають стати стрижнем будь-якого нормального суспільства, якщо воно прагне розвиватися за принципами совісті, моралі і справедливості. Разом з тим, аби залишатися для молоді моральними авторитетами, ми маємо постійно тримати руку на пульсі громадського життя, учитися розуміти, чим живе сьогодні молодь, разом з нею, можливо, шляхом конструктивних дискусій та продуктивних компромісів, формувати план дій на майбутнє. Але, як з’ясувалося, багато хто з наших колег не в змозі тримати руку на пульсі життя району хоча б тому, що просто самоізолювався від подій, що в ньому відбуваються, не передплачує і не читає навіть районної газети. То що вже говорити про якийсь діалог, якщо ми уникаємо можливості скористатися цією головною районною трибуною?
Особисто мені також не завжди до душі окремі публікації районки, більше того – є такі автори, чиї статті вже заздалегідь сприймаю насторожено і відверто упереджено, адже знаю, що у нас з ними світоглядні позиції різняться кардинально. Однак, якщо ми бажаємо добра своїй Батьківщині, якщо мріємо, щоб сумні й складні часи назавжди відійшли в минуле, ми мусимо навчитися не лише слухати, але й чути та розуміти одне одного. Адже що трапляється, коли люди навіть не намагаються почути інші думки, ми вже бачимо на гіркому прикладі трагічних подій, що відбуваються на сході нашої держави.
Отож я звернувся із закликом до своїх колег, аби кожен з них передплатив районку на наступний рік. Більше того – вважаємо за корисне, аби кожен з них здійснив передплату за схемою «1+1», тобто перед-платив газету для себе і для когось зі своїх, можливо, більш обмежених у фінансових можливостях друзів, родичів, сусідів. Вдячний, що ветерани Петрівського кар’єру мене підтримали. Разом з тим хочу звернути
ся до усіх ветеранських організацій району: проведіть роботу, щоб районна газета стала обов’язковою річчю в кожній з ваших осель, щоб ви завжди були в курсі усіх подій, що відбуваються у районі. Якщо вже й не встигнете зробити це з початку року, то перед-платіть з лютого чи з березня. Водночас, дуже важливо, щоб ми були не просто пасивними споживачами інформації: слід активніше дописувати до районки, розповідаючи про те, як відбудовувалося народне господарство в повоєнній Петрівщині, якими за часів нашої молодості були моральні, ідеологічні та соціальні стимули для того, щоб кожен громадянин відчував себе повноцінним членом суспі-льства. Де слід про щось говорити критично, теж, певне, не варто цього уникати, але й про чудові, яскраві, позитивні сторінки нашої минувшини також слід говорити відверто, адже зараз наше минуле чомусь оцінюють переважно в чорно-білих тонах. А воно, як, мабуть, і будь-який інший відрізок історії, мало різні барви і відтінки. Хоча, порівнюючи його з нашим нинішнім сьогоденням, здається, все ж яскравих кольорів було більше. Є досить справедлива приказка: «Хто не пам”ятає свого минулого, той не матиме майбутнього». А хто ж повинен розповідати молоді про минуле, як не ми з вами, шановні колеги-ветерани? Тож, давайте, активніше підключайтеся.
А ще, на моє глибоке переконання, постійним читачем районної газети має бути кожен депутат – як районної, так і сільських рад. І також – не просто сприймати районку як джерело інформації, а використовувати її як трибуну для висловлення власного бачення тієї чи іншої проблеми, як можливість запропонувати ті чи інші шляхи для її вирішення і тому подібне. Свого часу наше покоління сприймало пресу (в тому числі й місцеву) крізь призму лозунгу: «Газета – це не лише колективний пропагандист і колективний агітатор, але й колективний організатор». Зрозуміло, що сьогодні часи вже змінилися, колишні лозунги також, очевидно, потребують певної корекції. Та все ж дуже важливо, щоб газета залишалася колективною площадкою – не для взаємних образливих звинувачень, а для висловлення різних позицій, різних точок зору на те, яким шляхом маємо йти далі, яким чином плануватимемо наш завтрашній день. І лише коли ми зрозуміємо, що в будь-якому випадку істину слід шукати десь посередині, коли зуміємо не маніпулювати протилежними світоглядними позиціями, а навпаки спробуємо їх максимально наблизити, - лише тоді зможемо розраховувати на щасливу і надійну перспективу, на мир, спокій і злагоду в нашому суспільстві.
Іларіон Глущенко, ветеран праці Петрівського залізорудного кар’єру.
