«...бо дорослі ще сюди-туди, а малі сипалися, як яблучка з дерева»
(зі спогадів очевидців трагедії)

Ще порівняно не так давно був час, коли навіть згадка про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932-1933 роках оголошувалася злісним наклепом на радянську дійсність. Та сьогодні ми вже знаємо: голодомор був наперед спланований, штучно створений. Це був геноцид. Вбивали цілий народ, який ніколи нікого не гнобив, зроду - віку займався хліборобством, мав лагідну душу, найзадушевнішу в світі пісню. Це був найстрашніший злочин Сталіна і його найближчих опричників, сотень тисяч їхніх яничарів на місцях. Безпосередньою реквізицією зерна та інших продуктів займалися спеціальні уповноважені, комітети незаможників, «буксирні» бригади та інші «активісти». Під виглядом боротьби з куркульством вони довели селян до відчаю. Реквізиторські групи нишпорили по селах і забирали останні жмені зерна. Люди або вмирали з голоду, або накладали на себе руки. Траплялися непоодинокі факти людоїдства. За короткий час Україна вкрилася суцільними могилами. Ця страхітлива за своїми намірами й масштабами акція більшовизму – вікова трагедія укра-їнської нації. Про неї повинен знати весь світ, нинішні і прийдешні покоління.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано со-ціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття?
«Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безкінечно одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти….»
Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».
« Я ще не вмер.
Усі проходять мимо.
… А житечко моє таке густе.
… А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.»
Фіксацією випадків дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл, і в кожному з них помирали діти. Діти залишалися без догляду, коли помирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Українці віком від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіж жертв Голодомору.
Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду і на ранок - усі мертві.
Страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей.
Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо – каторга. Їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без засобів для існування.
Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно подальшої долі малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була такою: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.
Людям, яких не розкуркулили, було не легше - їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. У 1930 р. Москва збільшила план хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками. З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн.т зерна. Такий же план було покладено й 1931 року, хоча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн. т.
Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли: у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках, помирають з голоду.
У 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, тож ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набуло масового характеру. 7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився присуд до розстрілу чи позбавлення волі строком на 10 років. Фактично, людям було заборонено володіння їжею. За перший рік дії нового закону засуджено 150000 осіб. Так було відкрито шлях масовим репресіям (виїзні суди, дике свавілля «буксирних бригад») – і, одночасно, головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду.
Як вижити? Що українці їли, аби вижити під час голодомору? Він змусив українських селян порушити найсуворіше харчове табу в традиційному споживанні їжі?

Перелік замінників продуктів, що споживали під час Голодомору

Квіти з акації та з зеленою лободою, додавали товчених качанів, облущених від кукурудзи, іноді зі жменькою висівок, суміш варили.
Борошно - затируха (затірка), приховували від активістів, вимінювали на інші речі й навіть крали з колгоспних комор. Умочали руки в збите яйце, якщо було, або воду й борошно, потім стирали з рук невеликі кавалки тіста, з яких варили суп-затируху.
Бур’ян - збирали на городах, полях, варили суп з облущених качанів кукурудзи, лушпиння проса й бур’яну від якого боліли животи.
Буряки цукрові й кормові – споживали молоде листя буряків, з запечених буряків варили борщ.
Буряки (насіння) «плесканчики» - готували з перемеленого насіння й тертих буряків.
Вишня (гілки), глід і шипшина - готувався чай як узвар, тільки замість сушених фруктів додавали сухі гілки вишні, відвари з плодів шипшини й глоду.
Гриби - голодні люди від переїдання грибами часто вмирали. Про гриби тоді казали: «Не їв - зомлів, наївся - звалився».
Деревина - коржики з тирси, розпилювали тернову або яблуневу колоду над розстеленим полотняним рядном. Вишня не годилась, бо «клеєм тхнула». Не йшла й груша. У ті часи говорили: «З голоду й дрова їстимеш».
Дерть - збирали зерно, подрібнене зернодробилками, яке йшло на корм худобі без спеціального очищення.
Дохлятина – варили холодець. Солонина - трупи здохлої худоби, политої карболкою або смолою, добували на скотомогильниках, вимочували й споживали.
Жолуді - «ліпеники», збирали в лісі, підсушували, товкли в ступці на борошно, змішували з кукурудзою.
Зерно - круп’яний приварок, підбирали колоски ячменю, вівса, що лишився після жнив. Знаходили й розривали нірки ховрашків, які на зиму припасали чимало зерна.
Картопля мерзла або гнила - «клецьки» (галушки), млинці, За деякими свідченнями, діти взимку збирали мерзлу картоплю, що залишилась на колгоспних полях після збору урожаю. З перемерзлих картоплин пекли клецьки; з гнилої картоплі, розтертої в макітрі - або смердючі з вівсяним борошном млинці, «блювали».
Картопляне лушпиння галушки, коржики - лушпайки відкопували в компостних купах, товкли в ступах, змішували з макухою з конопляного насіння й випікали коржики.
Кістки - варили бульйон. Старі кістки селяни також випарювали в казанах, розмелювали та з’їдали.
Кропива - збирали навесні молоде листя кропиви, сушили в печі, добре перетирали й готували на воді паляниці. З кропиви варили також суп.
Лопухи (коріння) - корені споживали сирими, вареними, печеними, смаженими. Їх клали в суп замість картоплі, з них робили котлети та коржики.
Макуха була інгредієнтом коржів.
Ті селяни, в яких не відібрали корів, змогли прогодувати родину - молоко сире, кисле, молочні каші. Дітям давали по склянці молока. Решту обмінювали на інші продукти або речі. До молока додавали полову, мелене зерно.
Овочі та фрукти - овочі та фрукти варили, смажили, квасили у діжках: огірки, капусту, яблука, груші, сливи.
Птахи (горобці, галки тощо) - готували бульйон, споживали як м’ясо свійської птиці.
Пташині (воронячі й сорочачі) яйця - збирали навесні, коли птахи повертались із вирію, готували як курячі яйця, варили, смажили яєчню.
Риба - ловили у водоймах, однак вилов жорстко регламентувався владою. Готували товченики: зовсім дрібну рибу перетирали з сіллю і пекли в чавунках.
Слимаки, пуголовки, жаби, ящірки, черепахи, молюски – варили юшку. Виловлювали у водоймах. Кидали в окріп й варили, як звичайну юшку.
Кукурудза – готували густу кашу мамалиґу, з помелених разом із качаном зерен, кукурудзяного борошна. Хлібець пекли з просіяного кукурудзяного борошна. Споживали смажену кукурудзу.
Випікали хліб із суміші пшениці, тертих кукурудзяних качанів і висівок.
Липа - навесні пекли «щоденники», «липники» (лип’яники) з розтертих бруньок липи, «маторжаники» з листя з липи, яке додавали до полови та картоплі, а липники з листя липи.
Лобода (ліпеники), «волок» (борщ), від якого «розпухали ноги, тріскалася шкіра». Зелену лободу змішували з товченими качанами, облущеними від кукурудзи, іноді зі жменькою висівок. Суміш варили.
Солома - кришили солому на дрібненьку січку й разом із просяною та гречаною половою, корою з дерева товкли в ступі.
Тварини (миші, ховрахи, бурундуки, коти, собаки) - ловили в різний спосіб. Наприклад, щоб виманити «гаврашків» (ховрахів), їхні нори заливали водою. Варили собак, котів, а з голів робили м’ясний холодець.
Тваринна кров - розповідали, що на місці нападу вовків на кабанів, селяни збирали сніг з кров’ю вбитої тварини і робили з нього приварок. Були свідчення, що селяни вбивали худобу й одразу випивали свіжу кров, від чого вмирали.
Терен без обробки - збирали взимку, з плодів терену варили узвар. Були випадки, коли голодні діти накидались на терен і ковтали плоди з кісточками, після чого в страшних муках вмирали.
Шкіра теляча - із здобутої в чинбарні гнилої просоленої шкіри в річці вимивали шматочки солі.
Щавель «щавляники» - варили щавель у чавуні, віджимали, додавали висівок або дерті, з яких випікали коржики.
З особливою силою правда про Голодомор зазвучала в незалежній Україні після 1991 року. З того часу українські історики провели величезну роботу, результатом якої стали тисячі великих і малих досліджень, присвячених Голодомору. Поряд із вивченням історії Голодомору розгортається рух за увічнення пам’яті загиблих, складання списків жертв, збір спогадів і свідчень очевидців, яким удалося пережити трагедію. Результатом зусиль громадськості і держави стало визнання Голодомору актом геноциду низкою іноземних держав і міжнародних організацій. Голодомор лишив по собі Україні не тільки мільйони безіменних поховань, не тільки заплановану і по-звірячому здійснену Сталіним «стовідсоткову колективізацію», а й страшну духовну руїну. Голодомор в Україні – це явище, про яке ми не можемо і не сміємо мовчати. Мертві вже не можуть нічого розповісти про муки голодної смерті. Нинішнє покоління має глибоко усвідомити масштаби пережитого лихоліття, зробити все для збереження пам’яті про загиблих. Тому обов’язок кожного учителя історії, вихователя, класного керівника, батьків – сказати правду про ті події за них, передати цю страшну правду наступним поколінням.

Світлана Сапок, директор Петрівського районного музею історії.