Душа культури нашого життя
Дивна тенденція: чим старшою стає людина, тим сильніше притягує її те місце, де вона народилася, де пройшло її дитинство. Час-тіше сниться рідне село, мальовничі краєвиди, щирі сусіди, дбайливо оброблені, ніби намальовані на картинці, колгоспні поля, селянські городи. До шкільної будівлі біжать діти - веселі, щасливі шикуються на подвір’ї на ранкову фіззарядку. Школа гуде, як вулик - росте майбутнє села. А он в череду погнали доглянуті корови, ніби тільки-но з-під душу - виблискують чистими боками. Пахне свіжим молоком. І якось по-особливому щемить серце, коли звучить для тебе рідна пісня.
Сьогодні село у нашій Україні, здебільшого, похмуре. Щоправда, існують острівки достатку, де успішні земляки-бізнесмени не одцуралися односельчан і, розвиваючи свій бізнес, чесно і вчасно платять орендну плату за паї, вкладають гроші з прибутку в соціальний розвиток, створюють робочі місця та не скупляться на зарплату. Це - окремі острівці. Здебільшого ж, у селі живуть пенсіонери. Низька народжуваність і високий рівень смертності досягли критичної межі. Молодь до села вже майже не повертається. Хто з нас хотів би, щоб його дитина створювала сім’ю та прожила життя в умовах, далеких від цивілізації? Більшість сільських населених пунктів мають незадовільну мережу об’єктів соціальної інфраструктури.
У селі Червонокостянтинівка нашого району є і газ, і траса, яка сполучає міста Кривий Ріг та Олександрію, і немало фермерських господарств, які гуртом допомагають громаді. Село також має великий Будинок культури, свого часу - один з найгарніших у районі. Він для молоді – найбільш болюче питання, адже розвалюється, практично, на очах. Ремонт у ньому не робили жодного разу. Тепер будівля знаходиться у вкрай занедбаному стані: вікна падають, тривалий час всередині все затікає, і взимку дуже холодно. Роботи там багато: треба відновити дах, полагодити стелю, зробити всі необхідні оздоблювальні роботи та багато іншого. Червонокостівчани мріють побачити свій культурний заклад полагодженим, та наразі невідомо, коли це вдасться. Дуже хочеться вірити, що нарешті ситуація в Україні зміниться на краще. Нині ж культура тримається хіба що на голому ентузіазмі працівників та любові до мистецтва, адже іншого пояснення тому, чого люди просиджують у холодних Будинках культури цілими днями за такі, правду кажучи, смішні зарплати - знайти важко. Звісно, зважаючи на ситуацію в країні, думки про культуру відходять на другий план. Однак, попри це, клубна установа працює. Функціонують і її гуртки та аматорські колективи, які часто виступають для односельців і їздять з новими номерами по району. За чимало років свого існування ця будівля має вже свою особисту історію, а Леніана Миколаївна Шульга є її берегинею. По закінченню Олександрійського культурно-освітнього училища, вже біля двадцяти років працює директором названого Будинку культури, маючи поряд міцне плече чоловіка – їхню сім’ю об’єднує активна життєва позиція та невичерпна позитивна енергетика. Голова родини, Володимир Миколайович, трудиться трактористом в «СВК Росія». У вільний від роботи час завжди знаходиться поряд з дружиною і входить до складу дорослого аматорського драматичного колективу. Подружжя виховує двох, таких же невгамовних і енергійних діточок, які натхненно і впевнено ідуть шляхом своїх батьків. Старший син Владислав навчається на режисерському факультеті того ж Олександрійського училища. Молодша донечка Ангелінка гарно навчається у школі, добре співає, танцює і тішить не тільки батьків і бабусю Раїсу Олексіївну, а й односельців своїм талантом та артистизмом.
У Леніани, як відповідальної за культурне життя села, багато завдань та обов’язків. Вона визначає пріоритетні теми для висвітлення у масах. Планує і організовує роботу ефективної взаємодії відділів. Дбає про підвищення ролі і значення клубного закладу як осередку збереження, відродження й розвитку національних культурних традицій, звичаїв та обрядів, зокрема, місцевих, історичної спадщини рідного краю. Залучає до цього і своїх односельців. Разом з нею у ногу з часом ідуть аматори дорослого театрального та фольклорного гуртків під керівництвом Надії Дем’я-нівни Пилипчук: рідні сестри Надія Макарівна Осіпова і Галина Макарівна Масюк, Надія Олексіївна Лящ, Валентина Федорівна Дудко, Любов Петрівна Флоря, Галина Петрівна Шелест, Катерина Павлівна Курінна, Галина Петрівна Алєксєйчик, Тетяна Йосипівна Павлючук, Юлія Вікторівна Годецька, Євген Васильович Пилипчук, Сергій Микола-йович Журавльов, Володимир Данилович Сторчак та згадуваний уже Володимир Миколайович Шульга.
Від дорослих не відстають і наймолодші місцеві артисти: Улянка Годецька, вихованка дитячого садочка та Олександр Пилипчук, учень першого класу Червонокостянтинівської ЗШ І-ІІІ ступенів. Можливість розвивати і удосконалювати свої здібності тут дає дітям і діючий танцювальний гурток. Усі учасники мають великий вибір репертуару. Та це й не дивно: село завше славилось своїми талантами.
Сьогодні сфера культури як ніколи потребує підтримки. Проте з цими проблемами працівники сільських Будинків культури нерідко залишаються наодинці. Тому нині вкрай важливо підтримати таких ось ентузіастів, які ладні віддати свій час та сили, аби вогнище культури на селі не згасло, а навпаки - розгорілось з новою силою.
Олена Приходкова.
На знімках: директор Червонокостянтинівського Будинку культури Леніана Шульга; музичний керівник Надія Пилипчук та дитячий вокальний колектив «Веселики» під час виступу на районному конкурсі «Інгулецька росинка» 2016 року; Олександр Пилипчук - переможець районного конкурсу «Дошкільня року 2016».
