Моїй мамі

Мамо моя, рідна матусю!
Скільки горя в житті ти знесла,
Скільки сліз тих, гірких і пекучих,
Тобі доля в дарунок дала!

Це була рання осінь. Трави
Ще високі й зелені були,
Ще горіли війни заграви,
Чорні «хмари» ще з заходу йшли.

День стояв тоді світлий-світлий!
Ніби сонце востаннє жило,
Ніби промені всього світу
Сонце в рідне село навело.

А як вечір настав, то хмари,
Чорні-чорні, як руки катів,
Затягли чисте синє небо,
Почорніли і хата, і хлів.

І село, наче все зажурилось,
І гілля опустили дерева,
І з-під стріх почорнілих дивились
Чорні вікна від чорного неба.

На подвір’ї стояло їх троє:
Мовчазний і зажурений батько,
Поруч мама тримала за руку
Білявеньке і миле дитятко.

Так стояли вони, притулившись,
І чекали проклятої смерті.
Так стояли вони, онімівши,
Так стояли вони, ніби мертві.

А дитятко маленьке тулилось,
Все тулилось до рідної мами
І шукало грудей воно теплих,
І водило по грудях губами.

Не знайшло вже грудей воно
теплих,
Не водило по грудях губами.

Біля неї в крові вже лежало
І трималось за сукню руками.

Тільки ти залишилась, матусю,
Тільки ти залишилась живою.
Мабуть, з горем і щастя ходило
В ніч страшну, в чорну ніч за тобою.

Хай же, мамо, тобі завжди сяє
Сонце щастя і радості сонце!
Хай же в кожного буде в оселі
Завжди біле і ясне віконце!

* * *

Тільки весною так пахнуть квіти,
Тільки весною радіють так діти.
Найбільше весною в душі весна.
Тепер вже назавжди ти не одна.

Ви - пара, ви - ніжність, ви - щастя
й кохання,
Ви - сонце, ви - небо, вогонь
і страждання,
Ви - витвір Господній
і ви - його діти.
Так дайте ж батькам за вас
порадіти.

Сльозинкою щастя
Хай мама всміхнеться,
Хай батькова гордість вдосталь
нап’ється.
Хай житом зеленим вам
стелить життя,
Хай доля дарує вам гарне дитя.

* * *

Життя – це сонечко встає,
Дитя вам руки подає,
Шепоче жито колосом важким
І пахне рідним і солодким дим.

Життя – це вранішня росинка,
Це на очах від радощів сльозинка,
Життя – ВОНО, але це - Мати,
Не змушуй її сумувати!

Життя – любов, любов до матері,
дитини,
До ближнього і просто до людини.
Любити, жити і радіти.
Тож будьте всі щасливі, наші діти.

* * *

Коли дитина народилась,
Іще така – зовсім маленька,
Вона вже тягне руки до матусі,
І впізнає її, серденько.

І впізнає, як воно бється,
Як мати плаче, як сміється,
Радіє рідному теплу,
Усмішці рідній і добру.

Життя проходить
В радості й печалі.
Хто ніч не бачить,
А хто бачить далі.

За всім буденним і злиденним,
За кожним кроком сьогоденним,
Ми бачим щастя, зірку в небі.
І жити хочеться, і треба.

* * *

Чому сьогодні, коли стільки літ,
Коли терпіти біль стає несила,
Ми згадуєм своїх батьків, сестер, братів,
І все життя, де доля нас носила?

Чому сьогодні, коли стільки літ,
Нам хочеться ще трішечки пожити,
Побачити щасливими дітей,
Й онуків на руках ще поносити?

Чому сьогодні, коли стільки літ,
Ми так цінуємо і вірність, і кохання,
Що з легкістю віддали би життя,
Аби Бог дав, щоб не було страждання?

Чому сьогодні, коли стільки літ,
Ми з щирістю звертаємось до Бога,
І молимо його прощення за гріхи,
Чолом поклони б’ючи до порога?
Чому сьогодні…

Весела бувальщина
Сталось це у нас в Петрово,
Ніде правди діти,
І було десь у «четвертім»,
Про це знають діти.

Як завжди воно ведеться,
Ми зустрілись з кумом,
Десь уранці, як Одарка
Вийшла з хати з шумом.

Йшла вона і бурмотіла:
«Ох же і ледащо.
Тільки й зна - горілку дудлить,
Щоб ти здох, пропащий…»

Та й пішла, а ми тихенько
Сіли у хатині
І забули, що на світі
Є і кури, й свині.

Хай би вони поздихали -
Так все надоїло!
Отож сіли ми в хатині
Та й почали діло.

Бах по чарці, бах по другій,
Гарненько так стало.
Ось і випили «літруху»
Але... Наче мало...

Що то в тебе за баняк?-
Кум під ніс бурмоче,
Мабуть, кум, так як і я,
Ще випити хоче.

- Та то ж бражка, - я кажу, -
Вона ще солодка.

Втім - як вип’єш багатенько,
Б’є у лоб, як водка.

Тільки випили по кружці,
Десь взялась Одарка,
І, звичайно, почалася
«Воєнная» сварка.

Як схопила моя відьма
Мій же молоток,
То загнала мене й кума
У самий куток.

Сама трішечки присіла,
Підняла спідницю,
Посадила, як годиться,
На баняк сідницю.

І зробила, як то кажуть,
Вона своє діло,
Щоби більше нам із кумом
Ніщо не кортіло.

Подивився я на кума,
А він ледь не плаче:
«Ну що будемо робити,
Дорогий козаче?»

- А що будемо робити?
Дай «опреділю».
Хай спочатку я твоєї
Та й тобі наллю.

Страшно стало, але що ж,
Ніхто не вмирав.
Бахнув кружку залюбки,
Веселіший став.

Кум питає: «Як воно,
Що там бракувало?»
Та нічого, - кажу я,
- Ніби більше стало.

Іван Бондар, пенсіонер Петрівського кар”єру ПрАТ «ЦГЗК».