Петрівщина - рідний край!

Легенди і перекази про козацькі могили

Серед безкраїх степових просторів Петрівщини, на полях золотавої пшениці, зеленої, як рута, кукурудзи, жовтих голівок соняшника, підіймаються земляні кургани, які в народі називають могилами: Чубата, Бараняча, Квасова.
Теплий вечір м’яко огортає напалену літнім сонцем родючу землю. Легкий вітер доносить ледь чутний запах чебрецю, п’янкий аромат щойно скошеної трави. Нічний степ живе своїм життям: шарудять у траві миші, співає пісню високо в небі жайвір, сперечаються на своїй мові у траві цвіркуни. Пахне м’ятою, полином, барвінком, сокирками. Від легкого подиху вітру перекочуються хвилі на полях, порослих типчаком, пирієм, ковилою. Багато переказів і легенд таїть в собі степова Петрівська земля.

Козацька могила

На північний схід від райцентру, поблизу колись немаленького, а нині, на жаль, уже помираючого села Олександродар (Бабенкове) височить серед рівного степу Чубата могила. Її виникнення пов’язане з давніми козацькими звичаями. Коли помирав сановитий козак, його ховали в степу з усіма козацькими почестями. Як останню данину пам’яті померлому, кожен рядовий козак мав насипати на могилу по три шапки землі. Чим більший титул покійного, тим більше козаків брало участь у жалобній церемонії. Ось так виросла серед степу козацька могила.
Респондент Л.М. Ященко 1946 р.н., Петрове, вул. Ілліча, 5.

Про стратегічне значення Чубатої могили згадали радянські війська під час Великої Вітчизняної війни. Чубата могила знаходилась на лінії фронту, коли в 1943 році Радянська Армія звільнила територію району від німецько-фашистських загарбників. Під час боїв Чуб-могила по декілька разів переходила з рук в руки воюючих сторін.
Відшуміли над степом роки і століття, сплять вічним сном полеглі козаки і воїни, виросли маки на місці крапель крові, пролитої захисниками віри, волі і свободи для України.
Але пам’ять про славних предків і зараз у серцях сучасників. Молодь селища і сивочолі ветерани заклали пам’ятну капсулу в Чубату могилу майбутнім нащадкам.

Легенди і перекази про людей з незвичайними здібностями.

Петрівська земля багата на людей талановитих, які, працюючи за фахом, примножували славу малої Батьківщини. Ці люди, виховані на традиціях праці сільських трударів, виконували рутинну роботу і брали приклад зі своїх батьків. Це світила, такі, як член-кориспондент НАН України Григорій Давидович Вервес; доктор хіміко-технологічних наук Станіслав Михайлович Салістий; кандидати технічних наук Анатолій Іванович Харченко та Олексій Арсентійович Рубан, заслужений тренер СРСР, заслужений тренер України Віра Григорівна Смєлова.
Благословенний Петрівський край і на людей з незвичайними здібностями.

Баба Олита

З Миколаївською церквою, що колись стояла в 5-му десятку Петрового, пов’язана доля людини, яка прославила наше селище й далеко за його межами, зокрема в Росії і Казахстані. Це баба Олита. Вона була свого часу знаменитою людиною-знахаркою, дякуючи якій багато людей позбулися своїх болячок, навіть тяжких недугів.
У 45 років Олита осліпла після того, як на тривалий час упала в летаргічний сон, проте натомість в неї відкрився дар пророцтва. Своє життя вона пов’язала з Богом, Йому єдиному вірила і покладалася лише на Нього.
Кожного, хто входив до її помешкання, Іулітта (справжнє ім’я) називала по імені. Про ці пророцтва дізналися в НКВС, і до неї був присланий оперативник (росіянин за походженням), який записував все, що говорила сліпа і неписьменна жінка. Одного разу, а це було під час голоду, баба Олита попросила рідних віднести сім’ї репресованих Германів гроші і десяток яєць, бо вони вже пухли від голоду. Російськомовний оперативник про це і доповів своєму керівництву. Ті не стали довго міркувати, засудили жінку на 15 років і відправили в далекий Казахстан до тюрми, де лютував туберкульоз. Олита щоночі виходила за зовнішні стіни колонії, аби збирати трави для боротьби з хворобою.
Баба Олита також вилікувала і начальника тюрми від малярії. Йшов 1941 рік. З перших же днів війни вона звертається до начальника тюрми з проханням, щоб той зв’язав її з «самим головним» (себто зі Сталіним). Пізньої осені 1941 року за засудженою приїхав представник НКВС (вищого командного складу) і забрав до Москви, де Олита побувала на прийомі у самого Сталіна.
Додому бабу Олиту привезли енкавеесники в 1944 році з наказом «Ця баба нехай робить, що хоче, не чіпайте її».Якось уночі, після війни, їй почулось крізь сон: «Олито! Не спи, а вставай і шукай хрест». Вона мовчки встала і пішла на згарище церкви, почала копатися і дійсно відкопала церковного хреста. Наступної ночі відбулось те ж саме, і вона вже разом з чоловіком знайшла ще одного хреста та доправила до свого подвір’я. Іулітта Петрівна зібрала громаду біля руїн колишньої церкви, щоб провести до місця, де закопаний козацький скарб, аби використати його для відбудови Миколаївської церкви. Про цей похід освідомлювачі повідомили в органи НКВС. Тож, коли похід розпочався (попереду йшли чоловіки з двома хрестами Миколаївської церкви, а за ним, із зав’язаними очима, вели під руки бабу Олиту, що керувала всією процесією), до цієї мирної ходи наскочили оперативники. Розігнавши людей, наказали Олиті: «Веди, показуй, де скарб». На що Олита відповіла: «Сатані я скарбу показувати не стану». На декілька днів забрали її у відділ НКВС, але так нічого не домігшись, відпустили. Проте час, проведений в холодній, в льоху, не минув без наслідків – баба Олита злягла. Це був початок кінця її земного життя. Але і в цей період, знаючи, що на неї чекає смерть, вона давала настанови і говорила: «Мене чекає Бог. Але знайте – приходячи до мене на могилу, ви зможете говорити зі мною, як із живою, і я буду відводити ваші біди та молитиму Бога і Матір Божу про заступництво. А зараз візьміть сокиру та пилку і сходіть (назвала конкретне місце) спиляйте дерево, що росте там, та зробіть з нього хрест. Коли помру – цей хрест встановите на моїй могилі. Він стоятиме вічно, бо це дерево намолене. Всі, хто приходитиме до мене на могилу, нехай руки кладуть на поперечину хреста і розповідають, чому прийшли».
Все зробили, як і розповідала баба Олита. Той хрест і досі стоїть, хоч померла баба Олита ще в 1955 році. І всі, хто приходить на Олитину могилу зі своїми клопотами, отримують від неї допомогу. Ось така вона наша баба Олита – Іулітта Петрівна Педан.
Респондент-краєзнавець І.В.Сердюк

Льолік

Льолік – так по-вуличному називали костоправа Леоніда Петровича Гаврилова, себе ж він величав «кацапом», бо сім’я переїхала до Петрового з Росії. У Гаврилових було четверо дітей: Петро, Марія, Антоніна і Леонід. Баба Ліда Дем’янівна (так звали матір) мала дар від Бога: язиком діставала скло і металеву стружку з очей, вправляла кістки. Свій дар передала Леонідові. Була дуже набожною, у хаті на покутті стояло багато старовинних ікон.
За Радянського Союзу забороняли лікувати людей народними методами. Однак люди зверталися до Льоліка за допомогою. Він працював тоді шофером в Петрівському автопарку. Мав незвичайну чутливість у пальцях. І лікував людей без диплома.
Якось у школі поламала руку технічка, її відвезли до лікарні і там наклали гіпс. Рука почала зростатись, але ставала кривою і не згиналась. Знайомі порадили звернутися до Льоліка. Леонід Петрович виправив руку, жінка і зараз працює. Він неодноразово говорив: «Мені диплома не потрібно. Я в пальцях маю рентген».
Допомагав Льолік від усіляких недуг: остеохондрозу, сколіозу, складав переломи, вивихи. І робив це легко, зі сміхом, іноді зі «смачним» слівцем, або, навіть, випивши чарчину. Клав людину на ліжко або прямо на підлогу, гладив по спині, змазавши місце, де боліло, милом, і казав: «Можна вставати й іти». Завиграшки ставив на місце вивихнуту руку чи вибиту ключицю, було що й щелепи вправляв.
За свою роботу грошей не вимагав: хто скільки дасть. Одного разу до нього прийшли з податкової, вимагали, щоб платив податок. «Не заперечую, - сказав, - он на столі два десятки яєць і кусень сала. Беріть!»
У свої 65 років Леонід Петрович міг ходити на руках, як вправний гімнаст. Призначення його на землі було очевидним: «допомагати людям радіти життю без хвороб».
Респондент Л.В. Літвінова зі слів свої матері Надії Микитівни Дмитрюк, 1934 р. н., Петрове,
вул. Дружби, 26

Горбанчиха баба Галя

Я працювала завідуючою дитячим садком №3, що у сьомому десятку біля контори колишнього КСП ім. Леніна. Галина Іванівна Горбанець була нічною нянею. Діти її називали бабою Галею. Висока кремезна постать, гострий постріл очей. Здавалось, що баба Галя бачить тебе наскрізь, мов рентген. А ще Галина Іванівна – незрівнянна співрозмовниця. Свій дар зцілювати людей пов’язувала з тим, що за все життя їй доводилось тяжко бідувати і зазнати великого горя.
Баба Галя Горбанчиха лікувала дорослих і дітей від різних хвороб: від уроків, ляку, крикливців, пристріту, лихих очей, ломоти, грузі (болі в животі), бешихи, рожі.
Одного разу у сусідів перестали доїтись корови, то баба Галя за допомогою замовлянь підвищила удійність тварин. Вона також могла відробити, якщо корову вже зурочено.
Галина Іванівна після лікувальних сеансів часто сама хворіла, бо всі недуги пропускала, як вона говорила, «через себе».
Респондент Л.М.Ященко 1946 р. н., Петрове, вул.Ілліча, 5

Сом – невдаха

Колись, не так давно, наша річка Інгулець була невеличкою, в деяких місцях можна було її навіть перебрести.
Ось, щоб використати воду, зробили греблю, а пізніше там побудували електростанцію, від якої ми вперше отримали електричний струм. Це було на території колишнього колгоспу ім. Леніна.
Тож повернемося до того, як побудували греблю. Керував будівництвом дядько Куліш. Він спорудив водяний млин. Коли вода назбирається за греблю, тоді через шлюзи її пускають, і млин працює. Всі люди там мололи зерно на борошно, в тому числі і ми, сім’я Висоцького Микити Макаровича.
Ось саме за греблею почули люди дивний стогін, який не втихав ні вдень, ні вночі, особливо голосніше, як працював млин або як спускали воду.
Зацікавило людей, хто ж той стогін подає? Придивились, аж за греблею у воді лежить величезна колода, обросла вже черепахами. Почали вилами її штрикати, колода сильніше застогнала. Виявляється, то була не колода, а величезний сом, який не рухався і доживав свій вік, а гребля його тримала.
Ось такі дива бувають.
Раїса Микитівна Овдій, 1936 р.н., Петрове, вул. 1Травня, 13

Пропасна

Чому така назва вулиці і розташованої поруч балки? Розповідь моєї покійної тітки Крупи Феодосії, яка жила на Пропасній. Її город простягався аж до балки. І там, у цій балці, була така місцина – пропасть, що хто не знав її, той пропадав. Хто вступне у ту місцину, вмить його засмоктує: чи то людину, чи то тварину. І ніхто не допоможе.
А було так, що в’їхав у пропасть дядько з возом і парою волів, і їх засмоктало. І багато-багато людей і тварин там свій вік укоротило. Тому люди і назвали цю балку Пропасна, від слова пропасть.
Надія Микитівна Дмитрюк 1934 р.н., Петрове, вул. Дружби, 26

Небезпечні місцевості

У Петровому є небезпечні місцевості. А саме на аеродромі й на Пропопасній. Аеродром колись займав величезну кількість землі. На ньому сідали літаки. Пам’ятаю, ще до початку Другої світової війни, у свята, прилітав літак (його називали «кукурузник»), і дітей та дорослих, котрі хотіли політати, за копійки катали на літаку. Літали і я, і мій брат. У мами грошей не було, за все платила моя тітка, бо вона працювала медсестрою в лікарні, а там платили гроші. Вона нас і приводила на аеродром.
Ось на цьому аеродромі часто бувало таке, що як тільки смеркне, люди боялися їздити чи ходити через нього, цілу ніч бродили, ходили чи їздили, аж поки не розвидниться. Якась «нечиста сила» їх водила.
Так було й з моєю свекрухою Мотрею Дмитрюк. Вона звечора пішла з Березніговатої до церкви через аеродром, щоб посвятити паску, і ходила до ранку. Ось так посвятила паску.
Свекор, Нестір Дмитрюк, поїхав звечора по сіно, яке накосив по обочинах аеродрому і вже було в копичках. Поки накидав на гарбу, то вже смеркло. Їхати додому пора. Так він їздив із тим сіном по аеродрому, вже й коні втомилися. Коли розвиднилось, тоді виїхав на дорогу і привіз сіно додому.
І так багатьох людей «водило» там.
Аеродром був великий. Тепер частину його території займає кладовище і людські городи. Тільки маленька смужка лишилась для посадки літаків. Зараз сідають хіба що літаки з лікарями-спеціалістами, яких із Кіровограда викликає наша лікарня, або ті, що навантажені міндобривами чи протруювачами для обробки полів.
А на Пропасній - там були хати в один ряд балки. Зверху великий горб, там зараз побудували дачі. Ось там також людей «водило». Там жила колись моя тітка Феодосія Крупа та її син, Крупа Михайло Пантелейович, який працював на пошті.
Пізньої осені і взимку потрібно було рано виходити на роботу. Так ось саме тут на горбу, не раз його нечиста сила і водила до світлого дня. Не тільки піших, але і їздових водила до дня.
Так переказували старі люди.
Надія Микитівна Дмитрюк 1934 р.н., Петрове, вул. Дружби, 26

Тихо несе свої води Інгулець. Продовжує нас вражати Петрове своєю мудрою тишею, кетягами акацій та плакучих верб. А зібрані легенди та перекази, що передавались з уст в уста, вчать бережливо ставитись до природи, високої моралі в людських відносинах. І народна культура, як і раніше, на свій лад, буде вести рахунок подій, відбираючи те, що представляється найважливішим. І чутки, які породжує і розмножує сьогодення, в майбутньому також можуть дійти до наших нащадків дивовижними легендами і переказами…

Сторінку підготувала Вікторія Кречетова, учитель української мови та літератури Петрівського НВК.