Сторінками історії - яскраві постаті районної журналістики
Старшому колезі, журналісту, українцю Григорію Григоровичу Крячку присвячую «Поросятка, як «рукавички» -
Мова, що самітня троянда…»
Від Олександрії до Петрового трохи більше сорока кілометрів. Між ними - велике, старовинне селище Новий Стародуб. Кожного ранку саме тут рейсовий автобус повністю заповнюється пасажирами. Особливо інтелігенцією, яка працює в районному центрі. Петро це знає, тому ще з Олександрії займає місце своєму старшому колезі по перу - Григорію Григоровичу Крячку. Обидва працюють в редакції районної газети «Трудова слава». Петро - кореспондентом у відділі партійного життя, а Григорій Крячко - заввідділом сільського господарства.
Були у Григорія Григоровича дві звички, притаманні лише йому. Любив носити капелюха по-гуцульськи, вивернувши його впадинкою нагору. Та ще останнім часом відпускав вуса, але так підстригав їх, щоби схожим бути на Тараса Григоровича Шевченка. Та й завжди слідкував за своєю зовнішністю. Тому й відразу звернув увагу на новенького, помітивши надто стерті каблуки на його туфлях. «Що, не вистачає часу?..», - звернувся він до Петра. «Та ні, - зніяковів той, - на одну зарплату, двоє діточок, самі розумієте». Крячко усе зрозумів і наступного дня запросив колегу до взуттєвої майстерні, де туфлі швидко відремонтували.
Взагалі Крячко душевно прив’язався до новенького. Йому подобались Петрові простенькі, але завжди теплі зарисовки про людей простих і працьовитих. Одне його не влаштовувало – Петро, як і більшість земляків, не володів літературною українською мовою, хоча писав добре російською. «Всі ми пройшли школу, де вчителі на уроках викладають українською, а в коридорі з тими ж учнями розмовляють «суржиком», - підбадьорював колегу Крячко, додавши: «Недаремно професор Київського університету О.Пономарів якось висловився, що суржик - це теж наша мова».
Та цього разу Григорій Григорович на якусь мить замислився, примруживши очі, ніби пригадував минуле, щось давно забуте. «Я теж, коли був позаштатним «Ленінського прапору» в Олександрії, писав російською. На той час на це не звертали уваги. У редакціях працювали перекладачі, коректори. Але вже коли сам почав працювати в редакції, серйозно взявся за вивчення рідної мови. І чим більше вивчав її, тим більше розумів, наскільки вона колоритна, смачна, співуча. Мені почали по-доброму заздрити, але я обережно ставлюся до цього. І завжди знаходжу в мові щось нове, надзвичайне, красиве…».
У цю мить Григорій Григорович посміхнувся, мовляв: «Коли говорю про мову, завжди пригадую Біблію, в якій сказано: «…и отделил Бог свет от тьмы». Ясна річ, я не Бог, але завжди хочу, аби наша мова ставала світлішою, квітучою, незгасною – вічною. А тут, Петре, все дуже просто – шукай саме те слово, яке тобі потрібне, якого просить твоя душа…».
У літній час, коли починаються польові роботи, настають ясні сонячні дні. Тому сапальниці буряків у поле виходять ще до світанку. Прохолодне повітря допомагає працювати вправніше.
Цього року буряки посаджені на полях обабіч траси. Сонечко вже високо, спекотно, на годиннику близько дев’ятої. Сапальниці, по черзі, відриваються від сапання, змахують хусточками з обличчя піт. За ними з вікон приміського автобуса, що ледве долає відстань, зацікавлено спостерігають пасажири. «А жіночки вже добренько натрудились, - починає розмову хтось із чоловіків. - Моя дружина вже о четвертій рушила з дому». І продовжує, звертаючись до Крячка: «Григорію Григоровичу, скажіть, будь ласка, нам ще в школі говорили, що в Україні рабства не було, а це хіба не рабство?». Крячко також, дивлячись на поле, голосно відповів: «Я й сам про це думаю. Наші матері працюють тяжко, але, крім сапи, іншого механізму ми на сьогодні не маємо…». В автобусі якось полегшено загомоніли, ніби від слів Крячка і сапальницям стало працювати легше.
Щоразу саме ця дорога, від села до райцентру, все більше зближувала двох працівників однієї і непростої професії. У такі хвилини вони мали можливість поспілкуватися на будь-які теми. І Григорій Григорович не міг не помітити, що молодий колега, ніби непідкований кінь, кульгає, розмовляючи українською. Тож і намагається якнайбільше говорити з Петром щирою українською: -Ти, Петре, учора мені на щось скаржився, нагадай, а то я чомусь не запам’ятав? - Тож я говорив, що коли поїм жареного, желудок починає …
- А, пригадав, - поїси смаженого, починає турбувати шлунок...
Петрові незручно, що колега його поправляє прямо тут, в автобусі, в присутності стількох людей. Але він помітив за собою, що саме в такій ситуації най-краще запам’ятовує слова, і мова його стає мелодійнішою, повноцінною.
- А що, Петре, ти вчора ще довго стояв на нашій зупинці? Я вже вдруге траву віз з річки, а ти ще стояв, - знов турбує Григорій Григорович Петра.
- Ще стояв і пригадував обіцянки кандидата в народні депутати, що автобус №7 буде ходити, як куранти у Москві. А коли став депутатом, то не бачимо ні автобуса, ні того, хто обіцяв.
- Я теж добре знаю цю дорогу,- відгукнувся Крячко. Я її ще й пішки пройшов.
У ті часи, коли Григорія Крячка взяли працювати в районку, автобуси до райцентру ходили лише двічі на тиждень: у понеділок і суботу. А взимку - й того рідше. Жити молодому кореспонденту «пощастило» в приміщенні самої редакції. Тож і «тормозок» доводилося брати на тиждень.
Того року зима не поспішала з морозами, тож і одягалися всі по-осінньому. Тієї ночі Григорій прокинувся від холоду. Замерз під осіннім пальто. Виглянути у вікно не вдалося, скло вкрилося кришталевим мереживом інею. А на вулиці - жахнувся: снігу вище коліна. У голові промайнула думка: «тормозок» з’їв, грошенята, що були, витратив, автобуса не буде. А за «тормозком» доведеться йти… І саме цього дня знову почалася заметіль. «Буду йти швидко, не замерзну», – думав Григорій, і вирушив у дорогу з думкою, що 25 км це вже й не так далеко…
Піднявшись від Петрового на відкриту усім вітрам трасу, Григорій відразу відчув, що одяг у нього надто слабкий проти колючого, холодного вітру, а сніг, провалюючись в ботинки, холодить ноги. А вже в середині дороги не відчував ні ніг, ні вух… Намагався зігрітися, але дарма. Коли і як потрапив до своєї хати - не пам’ятає…
Дружина лише ахнула, побачивши свого Грицька – вуха від обмороження опухли. «Побігла за гусиним або за козиним жиром, швиденько змазала та на гарячу піч, - пригадує Григорій Григорович. - Що за малим дитям ходила, лікувала. Вдома завжди добре і все є – ліки, а головне - домашнє тепло. Це вже подяка дружині, через тиждень повернувся на роботу. Пішки. Не здався. Лише «тормозок» взяв з гарантією», - посміхався Григорій Григорович, пригадуючи свої молоді роки.
Тієї неділі день села святкувала Балахівка. Як працівникові відділу політичного життя, написати про цю подію доручили саме Петрові. Так і сказали: «Тобі, Петре, редакційне завдання, як «новій людині» роз-гледіти у цьому святкуванні щось особливе».
Свято села вдалося на славу. Все було підготовлено з душею, по-господарськи. Здивував і чималий ярмарок. Багацько було машин, з яких продавали поросят. Але на одній з них були найдешевші, як з“ясувалося, машина належала Балахівській дитячій колонії. З завданням Петро впорався і це стало інформаційним приводом для виїзду до цієї організації.
Петра і Григорія Крячка директор установи зустрів тепло. Дуже хотілося йому поділитися тим, що колонія, яку він очолює, першою в СРСР зняла паркан. «Але моя радість була недовгою. З колонії втекли троє хлопців», - розповів керівник. Його терміново викликали до Києва, а потім до Москви. Та поки з господаря знімали «стружку» хлопці повернулись. «А куди їм на свободі?! У нас їдальня – в столиці такої не знайдеш. Навколо чистота, порядок. За всім дивляться самі засуджені і на фермі також…». Тут Крячко не упустив моменту запитати: «А ви розводите свиноматок? Скільки маєте поросяток, скільки продаєте, скільки залишається?» Господар на мить замислився: «Я вважаю, що на ці питання краще відповість завгосп». Виявилося, що, як і в колгоспі, свиноматок у цьому господарстві дев’ять і якщо вона привела дванадцять поросят, вони всі виживають і виростають. А ось скільки поголів’я на фермі також і завгосп відповісти не зміг, лише додав: « Все, що маємо в господарстві – все наше. А корм хлопці самі вирощують на колгоспних полях і його в достатній кількості».
Повертаючись до редакції, Григорій Крячко порушив мовчанку лише одного разу: «Ніяк не можу зрозуміти, чому на колгоспних фермах не все так чисто і добре?»
Публікація на задану тему вдалася глибокою, з виваженими і обгрунтованими аргументами. За цю статтю Григорію Григоровичу оголоcили подяку.
Одного дня у Володимирівці Григорій Григорович запропонував зайти в тутешній універмаг. Коротко пояснивши колезі, що зовсім недавно тут було оновлено штат працівників, мовляв: «Зайдемо поцікавимось, як у нового колективу йдуть справи».
На зустріч до працівників з району вийшла завідуюча магазином. Ще не встигла привітатись, як дорогу Крячку перегородила, не відомо звідки взявшись, прибиральниця з відром: «Ви неправильно написали про наш магазин». Григорій Григорович здивовано подивився жінці в очі, його брови збіглися: «Вважаю, що ваш магазин - відро, швабра та віник - і вас до розмови ніхто не запрошував», - технічка, відчувши суворість в голосі прибульця, мовчки попрямувала у своїх справах. Петро тільки посміхнувся від такої непередбачуваної зустрічі.
Того ранку дощило. Ви-рішили виїзд відмінити. На наступний номер газети матеріалу вистачало. Але раптом задзвонив телефон. Голос у слухавці повідомляв, що в колгоспі ведеться ремонт свиноферми, і бу-дівельники повністю зняли дах, свиноматки і маленькі поросятка на вулиці мокнуть, а малеча тоне в багнюці… У правлінні колгоспу відповіли, що все керівництво запрошене в ра-йон…
Усередині приміщення і в дворі бездоглядно і самотньо блукали восьмеро свиноматок. Лише дев’ята, утопивши живота в багнюці, стояла біля своїх, що ще залишились, п’ятьох поросяток, які скупчилися на невеличкому, ще не затопленому острівку. Зі сторони ферми, помітивши сторонніх, підійшли дві жіночки. «Матері! Що це у вас тут діється?» - не привітавшись, зустрів місцевих Крячко. І не дочекавшись будь - якої відповіді, суворо запитав: «Скільки у вас тут поросяток загинуло? П’ять… дев’ять… п’ятнадцять… та знаєте, - Крячко дійсно хвилювався, - та знаєте – Василя Стуса за одненьке у в’язницю… а у вас двадцять… п’ятдесят…» Від такого жаху, який змалював Крячко, у переляканих жінок градом потекли сльози. Вони тремтячими руками ловили хусточки і не встигали їх промокати, витираючи від вологи. І невідомо скільки б ще рахував Крячко загиблих поросят, але одна з обвинувачених нарешті прийшла до тями: «Та вже ж почекайте, ми тут ні в чому не винні, - також суворо висловилась жіночка. Як і в універмазі, у Крячка збіглися брови, лише тепер він хотів слухати цю «матір», - ми тут лише добровільні помічниці. Ви що не знаєте, що в колгоспі молоді немає, працювати немає кому. А ми вдвох за всим не встигаємо. Адже ми також і теляток доглядаємо…» Мова про телят, знову нагадала Крячкові Стуса. Він підняв очі на жінку. Та побачила, що дядько не сердиться, продовжувала говорити: «Колись нас гнали в колгосп, і ми працювали, ми все робили, що потрібно було, і нам цього шкода. А от начальству чомусь не потрібно. Воно сюди і не з`являється. Молодь виїхала в місто. Хто що хоче, то й робить. Зняли всю покрівлю, хтось дав таку вказівку, а клопіт: «Сказали… робимо». Хіба це по-господарськи?». Вже ці слова для Крячка були, що холодний душ. Він раптом оцінив ситуацію. Потрібно рятувати хоча б оцих, які залишилися, поросяток. Різко озирнувся довкола. Побачивши вила, що стояли осторонь, і поклавши свою робочу папку на сухе місце, почав кидати солому, що лежала поряд, на острівець. А коли той покрився соломою, свиноматка вийшла на суху підлогу і зручно прилягла на ній. Тихенько рохкала, ніби запрошувала своїх діточок до себе. Потім Крячко писав: «Слухненькі поросятка, оці поросятка, як «рукавички», вже були
біля мами і дружно тискали своїми п’ятачками їй в живіт, насолоджуючись животворчими сонцями».
В правлінні колгоспу знову відповіли, що начальство ще не повернулося з району, то вже й чекати його не потрібно. Та однак Крячко був уже в доброму гуморі. Ще б пак, таку роботу зроблено! «Тепер не переведеться свинарство в колгоспі», – посміхався Григорій Григорович. Та раптом одна молода працівниця звернулася до гостя: «Пробачте, яка у вас чудова мова! Аж зачаровує… Ви так прекрасно розмовляєте, я вперше чую». Крячко зацікавлено подивився в її сторону: «Якщо я не помиляюсь, Ви - людина з вищою освітою, інтелігент селища. І не тільки – Держави! Саме Ви, в першу чергу, повинні володіти українською, рідною мовою. Розмовляти в школі, вдома на вулиці. Бути прикладом». «Ви праві», - засоромившись, погодилась співрозмовниця.
Коли за вікном автомобіля чутно шелест коліс і легкий посвист зустрічного вітру – завжди легко мріється. Саме в таку мить Григорій Крячко відірвався від своїх думок: «Дуже мало ми відчуваємо себе українцями, - говорив він тихо, - дуже мало в наших душах поваги до самих себе. Тому у нас і гнилі дахи, поросятка, як рукавички, тонуть в багнюці, і мова, що самотня троянда. Красива, але така не обласкана».
Петро Піскуненко, журналіст, член НСЖУ, м. Олександрія.
Від редакції:
Ми щиро вдячні Петру Васильовичу за добрі слова сказані на адресу нашого, світлої пам’яті, колеги – Григорія Григоровича Крячка. Разом з тим, принагідно, напередодні професійного свята хочемо згадати теплим словом й інших колег-журналістів, що на протязі багатьох років висвітлювали на сторінках районки найважливіші події з життя Петрівщини, формуючи обличчя її інформаційного простору, і також уже відійшли у вічність. Серед них, зокрема, Іван Григорович Лохвицький, Іван Якович та Валентин Іванович Літвінови, Віктор Давидович Вендров, Микола Іванович Парасоченко, Володимир Панасович Лавецький та ще ряд інших наших попередників, з якими нинішні працівники редакції, на жаль, уже не мали честі працювати разом.
Крім того, міцного здоров’я, довголіття, родинного затишку і тепла бажаємо тим нашим колегам, що перебувають на заслуженому відпочинку: Віктору Яковичу Павельєву, Анатолію Кириловичу Ткаченку, Валентині Андріївні Рябоконь, Клавдії Савеліївні Білаш, Ларисі Михайлівні Голуб, Людмилі Наумівні Штанько, Зої Михайлівні Коцар та Миколі Кириловичу Усенкові. Усіляких вам гараздів, дорогі наші!
