40 днів без Олексія Лисенка…

Час не йде і навіть не біжить - він стрімко несеться. Ось уже 40 днів минуло з тих пір, коли отримав шокуючу звістку: Олексія більше немає з нами...

У житті трапляється всяке - люди народжуються, навчаються, працюють, закохуються, дружать, часом сваряться, ображаються, роблять помилки. Це ЖИТТЯ... Поки ти дихаєш, думаєш, рухаєшся, поки є сонце, небо, повітря, можливість боротися за себе, відстоювати свої переконання - багато можна виправити. Але часом трапляються незрозумілі, дикі, несправедливі події. Доля дає якийсь божевільний збій…

Пам’ятаю той сонячний лютневий день. Яскраве сонце, синє небо, святковий настрій, адже сьогодні, 17 лютого, мій день народження. Дзвінок однокласника, який зателефонував увечері, не віщував ніякої біди. Звичайна розмова: «Як справи? Все добре?». Пауза в телефоні, а потім: «Максиме, сьогодні загинув Льоша Лисенко…».

Не можу передати словами ті почуття, які я відчув у ту мить... Розпач, прикрість, горе, невимовна туга і розуміння того, що навічно втратив друга.

З Льошею ми провчилися 9 років у одному класі, товаришували. Потім наші життєві дороги розійшлися, але дружили і далі. Я вступив до Київського ліцею, а Олексій продовжував навчання у школі. Після закінчення Петрівської гімназії Олексій вступив до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, який успішно закінчив у 2014 році. Я, в той же час, навчався у Харкові. Приїжджаючи додому на вихідні або канікули, завжди чекав зустрічі з Льошею. З ним завжди було цікаво! Пам’ятаю наші безкінечні розмови на різні теми. Пам’ятаю, як танцювали на дискотеці, слухали однакову музику, любили «Тартак», їздили на мотоциклі, рвали черешні, парилися в лазні, яку власноручно облаштував Олексій. Пам’ятаю як, будучи провідником вагона (під час студенської практики), він приїжджав до мене у Харків, а минулого літа з армії приїжджав у Київ на моє весілля. Радощі і важкі хвилини ми завжди ділили на двох.

Згадуючи Олексія, у мене перед очима незмінно постає образ людини, яка завжди несла тепло всім оточуючим. Добрий, чесний, порядний, принциповий, всього завжди добивався сам. А особливо вирізнявся він скромністю. Ніколи ні перед ким не вихвалявся. Хоча і було чим хвалитися. Олексій гарно навчався у вузі, викладачі були задоволені здібним студентом. Паралельно з навчанням  пройшов військову кафедру, де отримав звання офіцера. Крім того - гарно співав, був активним учасником студентського концерт-хору «HORizma». Виступав на різних сценах і заходах, брав участь у телевізійних шоу «Битва хорів» та «X-фактор». Переглядаючи фото Олексія, нерідко бачу його поруч з різними знаменитостями: В. Зеленським, К.Скрябіним, М.Неліпою, В.Вірастюком, С. Селіним. Це, очевидно, є зайвим свідченням, що Льоша й сам теж був неординарною особистістю, з яким всі охоче йшли на контакт.

Олексій ніколи не нарікав на долю, у нього завжди все було добре. І навіть коли його призвали до армії, а згодом направили на Схід України в АТО, він стійко і мужньо переносив всі тяготи і злигодні військової служби. Будучи молодим офіцером, Олексій відповідально ставився до дорученої справи, ніколи не ховався за спини інших, цим самим завоювавши непересічний авторитет серед своїх товаришів по службі. Керівництво помітило в ньому здібного офіцера і незабаром призначило начальником інженерної служби 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї механізованої бригади. До повноважень даної служби було віднесено обладнання фортифікаційних споруд, будівництво загороджувальних ліній, а також розмінування. Під час роботи з розмінування в районі с. Піски на Донеччині Олексій Лисенко героїчно загинув від вибуху замаскованої міни-розтяжки.

Смерть Олексія виявилася сильним потрясінням для всіх нас і для мене особисто. Повірити в це і заспокоїтися поки немає можливості, занадто ще болить відкрита рана… Кажуть, коли ми плачемо після смерті наших близьких, ми жаліємо, передовсім, самі себе, відчуваючи, що осиротіли і залишилися самотнішими. Мабуть, це правда...

І ось я гордо іду нашим рідним селищем, вулицею Олексія Лисенка. Ця вулиця названа на твою честь, друже! Ось так петрівчани увічнили пам’ять про тебе! Я гордий, що знав тебе! Я гордий, що мій друг Герой!

Ідучи вулицею, мені на думку спадають слова із пісні «Мене вже немає» нашої улюбленої групи «Тартак», слова якої, на жаль, стали пророчими:

Я загинув у битві,

Я уже вбитий,

Довкола мене тіла ворогів.

Я пішов незборимим,

Грюкнув дверима,

Я за собою не лишив боргів.

Ще наостанок

Побачив світанок,

Сонячний промінь

І краплю роси.

Життя прожив гідно,

Хоч, може, й не видно,

Та я не боявся, не нив,

не просив…

Згідно з християнсько - православним переказом, на 40 -й день від дня смерті душа померлого остаточно залишає земний світ.

Царства небесного тобі, друже! Ти наш герой, герой України! Пам’ять про тебе назавжди залишиться у моєму серці та у серцях тих, хто тебе знав! Адже Герої не вмирають! Земля тобі пухом! А рідним - сили перебороти таке страшне горе…

Максим Мішура м. Київ