«Тримаю на долонях цілий світ» - каже маловідомий, але багатообіцяючий поет – Григорій Ліщенюк. І я йому вірю. Років три тому, коли я працювала в літературно-меморіальному музеї Карпенко-Карого, поет і журналіст Роман Любарський заніс мені туди подарунок-книжку Г. Ліщенюка з автографом. Пізніше ще не одну збірку передавали знайомі видавці, лист і рукописні вірші. Давно почуваюсь боржницею перед цим цікавим поетом, а, судячи з листа - й неординарною особистістю. Останнє відчуття проступає і з кожної його нової книжки, і майже з кожного вірша.
Минулого року подала присланий ним рукопис на конкурс «Сокіл степів» у літературне об’єднання «Степ». Пораділа, що став лауреатом.
І ось прочитала чергову його збірку «Жовто-цвіти». І не лише сама, хорошу книгу я не раз «транслюю» друзям-поетам і любителям поезії по мобілці. На цих «мобілкофорумах» не почула жодного негативного відгуку про його творчість. Кілька його віршів вдалось оприлюднити в обласній пресі. Прийняли вже поета і до обласного літоб’єднання «Степ», давала і я рекомендацію. На жаль, поки що жодного разу літературна громада поета-інкогніто не бачила й не чула. А дуже хотілось би. І навіть на літературні гастролі мене з друзями давно тягне в Петрове, у лісові володіння єгеря й поета з лісовим же й прізвищем – Ліщенюк (а я ж – полісянка!). Тим часом – надихалась його «Жовтоцвітами», які й надихнули, нарешті, на відгук, який давно рвався з душі.
Всі книжки поета схожі на лісові квіти. Ніби й непримітні, заховані в нетрях і хащах, або зібрані в хоровод десь на узліссі чи на поляні. Прикрашені росою зранку чи після дощу, а то й прибиті пилом, якщо скромно квітнуть, вибігши на стежку, чи присусідились до лісової дороги або просіки. А придивіться до кожної такої квіточки-скромниці. Скільки в ній прихованої краси, душевності, ніжності, любові, щемкої печалі від того, що її мало хто бачить, а вона ж старається, цвіте, з надією, що хоч один подорожній випадково на мить черкне об неї поглядом. А, може, яка дівчина-грибниця чи ягідниця, йдучи вже з лісу, додасть до лісового збору й букетик іван-чаю, горошку, медуниці, якихось колоскових трав. Мені ці букетики з чорниці, суниці, горобини, крушини та лісових дзвіночків... Пам’ятно-дорогі вони мені з дитинства, яке пройшло разом з юністю в Чернігівському Поліссі, у знайомому до болю Прозорівському змішаному лісі – частинкою безкінечних уже Брянських лісів. Може, це вже й готовий відгук на поезію Г.Ліщинюка? Але ж не всім степовикам доступно при слові «жовтоцвіти» відчути лісові їх пахощі та уявити їхні голівки кольору розлуки – за народними повір’ями.
Тому спущусь із неба над лісом на степову землю, яка дорога й автору – за народженням поліщуку – тернополянину, який, після кількох років життя на Миколаївщині, «осів» у нас і вже сорок літ як живе на Кіровоградщині. Працював художником-оформлювачем, водолазом на рятувальній станції. Нині – єгерем у Петрівському УТМР. Його рядок з біографічної довідки: «народився на хуторі поблизу селища Вишнівець, що розкинулось на мальовничих берегах річки Горинь», уже звучить як поезія.
Видана книжка, як і попередні, у Центрально-Українському видавництві 2014 року у типовій-фотоінтернетній обкладинці. Це зразу викликає запитання: чому Ліщенюк-художник-оформлювач не є співавтором поета Ліщенюка? Дарую цю ідею і сподіваюсь на її щасливе втілення.
Редактор Станіслав Янчуков зовсім мало, але таки пропустив переважно коректорські помилки. Книжка несподівано закінчилась чудовою прозовою казкою «Зелений камінчик», яка буде цікавою і дітям, і дорослим. Це, як поезія автора – різновид «лісової пісні». У книзі нема розділів, бо зміст її – це любов до України, рідного краю і природи. Поет із книги в книгу пише про це вірші – мініатюри, міні-новели про природу і людину.
З першої сторінки автор задає мінорний настрій і до кінця ніби плекає його, то втішаючись, то розкаюючись, то самоіронізуючи. Його головні «герої» - всі від природних стихій і явищ, серед яких на головного тягне вітер, який «втомився голосить», але якого він так всебічно вимальовує:
«Колючий вітер мокрими устами
Цілує листя жовтого уста»;
- Колючий вітер лисеням рудим
в сухій траві збирає роси стиглі.
- Хльоска вітер, немов батогом…
- Всю душу розтривоживши до сліз,
на комишині вітер грає соло.
- Вітри читають трави у степах…
На жаль, і тут підстерігає автора самоповтор: «Десь грає вітер на очеретині», а від експлуатації знахідка втрачає свіжість.
Щемке відчуття природи єднає автора з С.Єсеніним, але слід уникати його ритміки («Місяць кинув промені») та інтонацій.
Частинкою великої природи відчуває автор і себе, і листок, і дощ, і «знайомих» звірів, чия доля йому болить, як власна: «Як же довго я йшов до оцього мінливого світу». Знов і знов повертається він у край дитинного щастя. І так несподівано гостро нагадує нам, у який час живемо: «Та в минуле глибокі сніги блокпостами стоять на путі».
Гадаю, варто було б виокремити в розділ вірші, де людина на першому місці, а природа – на другому. Ці філософські роздуми про життя образно насичені, рясніють свіжістю висновків, які, на жаль, іноді знов повторюються в образах:
«Вночі сьогодні кленом обернусь
і надарую людям позолоти»;
«Жаль, те, що не болить, усім чуже»;
Часом ці висновки вдало афористичні:
«Як стане на душі нестерпно важко,
До лісу помолитися прийдіть».
Автор, осмислюючи власне і суспільне життя, бачить нас серед «вигнанців розтрачених років», які «стирають босі душі нанівець».
Цікаві авторські роздуми про роль митця в світі, який може бути і придворним холуєм, і світочем для людей.
На кожній сторінці впадають в око свіжі образи, гарні рими, лаконічність думок і почуттів (книга вся складається із восьмивіршів, яким і назву важко дати, тож їх і нема). Соковита, сільська, народна і в той же час кришталево літературна його мова, багата на розмаїття художніх засобів. Інколи поет сам собі суперечить, то не бачачи довкола див, то помічаючи грона цих скарбів. На жаль, частенько повторюється, обігруючи знайдений раз образ (це, де про стерню і босі ноги, або про різновиди «латання» природи). Але цікавий він тим, що «вслухається в зірок нічну розмову», підглядає, як стара груша «ховає у дупло свої літа». І вчиться жити у природи, і вчить нас бути людьми.
Антоніна Корінь, член НСПУ
Від редакції:
Дуже приємно, що творчість нашого земляка, вірші якого, до речі, регулярно з’являються на сторінках районки, нарешті помічена і за межами району – вона на це, безумовно, заслуговує. Радують навіть окремі критичні оцінки, не важливо, справедливі вони чи не зовсім, адже якщо у віршах знаходять повторення образів чи намагання бути схожим на визнаних класиків, - значить читають їх вдумливо, аналітично, що саме по собі вже є визнанням їх вартісності. Зауважимо лише, що «Жовтоцвіти» - це не найсвіжіша збірочка Г.Ліщенюка, в кількох номерах «Трудової слави» за минулий рік і вже на початку цього року ми познайомили наших читачів з поезіями його останньої збірки – «Золотінь», яка, на наше переконання, також заслуговує пильної уваги, оскільки за образністю і стилістичною оригінальністю не поступається своїй попередниці. А вже незабаром ми запропонуємо нашим читачам твори Ліщенюка в зовсім незвичному ще не лише для більшості любителів поезії Петрівщини жанрі, а й мало взагалі поки що освоєному українськими літераторами – вітчизняній інтерпретації японських хоку. Певне, ці сповнені глибокого філософського змісту твори навряд чи будуть палко сприйняті широкою громадськістю, та й літературні критики, мабуть, знайдуть там можливі недоліки. Однак для справжніх поціновувачів поетичного слова ця спроба, без сумніву, буде доволі цікавою, тож просимо вважати ці рядки чимось на кшталт анонсу оригінального поетичного явища, яке невдовзі з’явиться на наших сторінках.
