У вирі творчості
Наше знайомство з Григорієм Івановичем Морозовим відбулося у місцевому Маєтку country Club, де саме проходив фестиваль меду. Він тоді читав свої чудові вірші, більшість з яких були про природу, бджолярів та бджіл. Під час спілкування з’ясувалося, що він родом з Кіровоградщини, а його маленькою батьківщиною є село Верблюжка, Новгородківського району (яке, до речі, свого часу також входило до складу нашого Петрівського району). Журналістську освіту Григорій Іванович здобув у Львівському університеті імені Івана Франка. Затим працював у криворізькій газеті «Червоний гірник», а згодом повернувся на батьківщину. Там був прийнятий на посаду кореспондента місцевої районки. Після реорганізації ЗМІ, яка проходила ще в 60-ті роки, його було переведено до штату міжрайонної газети «Шляхом Ілліча». Та не судилося Григорію Івановичу повністю присвятити себе журналістиці, за проукраїнські настрої у публікаціях, які запримітила цензура, від роботи в редакції його було відсторонено. Дивом вдалося уникнути ув’язнення, однак переслідування ще довго тривали, тож на життя довелося заробляти вже в якості робітника Криворізького коксохімічного заводу. Поет встиг видати лише одну збірку своїх віршів «Заспів». Та все ж його поетичні твори неодноразово друкувалися у республіканських газетах та в журналі «Дніпро». Незабаром Григорію Івановичу виповниться 80 років. Сивочолий ветеран знову у вирі творчості, коли приходить натхнення - продовжує писати вірші, яких має в арсеналі вже не на одну збірку, і сподівається, що колись їх таки прочитають любителі поезії. До уваги наших читачів ми пропонуємо невеличку добірку його творів.
Сергій АНДРУСЕНКО, член спілки журналістів.
***
Внук дивується:
- Діду, ну й чудиш…
Не збагнути малому йому,
Що давно вже коней своїх люди
Войовничому вчили письму.
Він не вірить:
Що ж, коні письменні?
Так сказать можуть лиш диваки…
Тільки знаю я все ж достеменно:
Є в історії,є сторінки,
Що без коней ніхто написати,
Як би прагнув до того, не зміг.
І нерідко історії дати,
Хід історії – кінський лиш біг.
Звідки, як це усе почалося?
Запитальний знак різко повис.
Мабуть, з того, як коні гіксосів
Повалили Єгипет колись.
Вів на конях вояк Македонський,
Скіфи й половці гнали на них.
Відгомін тих походів і досі
Не замовк, не ущух, не затих.
Мчали кінські полчища Батия:
Попелища – пунктири шляху.
І, на жаль, не встояв тоді Київ
Перед лютим, жорстоким:
- Кху, кху…
***
Багато є в житті оманів.
Ось наведу лише один –
Зростають красені-тюльпани
Із некрасивих цибулин.
Хоч ніби див тут і немає,
Та завмирає серед дня,
Як диво-лебідь випливає
Звідки ще вчора каченя.
Пливло сіреньке і хирляве,
Що й гріш за нього не даси,
А нині лине величаво,
Як еталон ясний краси.
Йдуть переміни швидко, різко
І не спинити цей процес:
Було замурзане дівчисько,
А нині – краща із принцес.
Не вірю я, що час все старить,
Він юнь і мудрість лиш єдна.
І в цій гармонії все гарно,
І в цьому істина одна:
Краси все більшає в природі
Й це все так легко осягнуть,
Лиш бійся втратити нагоду
Красу до серця пригорнуть.
***
Чомусь ми місяцям віддавна звикли
Лиш чоловічі імена давать.
Невже сильніш природа чоловіча
І всемогутнім став патріархат?
Сушить тут голову – що за морока?
Подумати – ніяких тут проблем.
Та все ж прикиньмо – чому порам року
Ім’я жіночі в більшості даєм?
Отож, поближче підійдем до суті:
Ні, не скоривсь, не здавсь матріархат –
Зима схопила грудень, січень, лютий
І міцно їх продовжує тримать.
Весна така розкішна, ніжна… славна,
Про неї стільки співано пісень.
Та березень і квітень, теплий травень
Вона не відпускає ні на день.
Лиш з літом за свободу бились вперто
(Хоч літо – це ж дитя, середній рід)
Та червень, липень і гарячий серпень
Дитю скорились, скорені й цю мить.
І ось вже настає пора осіння –
Це вересень і жовтень, листопад,
Останні чоловічі сподівання.
Та крапку ставить тут матріархат.
***
У хаті свіжі м’ята та любисток,
Татарське зілля і терпкий чебрець.
І тиха радість досяга сердець,
І благодать, що між людьми повисла,
Теж ніжно так на кожне серце тисне,
Мов огортає в сонячний вінець.
Говорять, що у день оцей Творець
Апостолам з’явився з благовістом.
Упали з неба білі голуби
На кожного з апостолів:
- Іди.
Й правдиве слово людям проповідуй,
Будь сам взірцем, ніколи не гріши,
І стійко перенось страждання, біди,
Бо в цьому порятунок для душі.
***
Для мене вересень постійно милий,
В нім мудрості чимало й простоти.
Вже яблука достигли молодильні,
Лиш треба їх в природі віднайти.
Та все ж я відчуваю себе сильним,
Люблю життя бурхливу круговерть.
Ось поруч вже шумить вода живильна,
Що витязі долали нею смерть.
Все це таке прекрасне, світле, славне,
З казок, мов у тумані, все пливе.
Та тільки ж ні – не в оповідках давніх
Все залишилось. Воно тут живе
В моєму серці, поки йому биться,
Радію, що я в цьому світі жив,
Що досі не замулена криниця,
З якої я в дитинстві воду пив.
Живу водицю, яблука червоні
В житті своєму все ж я віднайшов.
Жаль, зраду знав, та більше пив любові,
Не зчувсь, як до фіналу підійшов,
Де повіває подихом могильним,
Та я його ніскільки не боюсь.
Я ще скуштую яблук молодильних,
З криниці юні ще води нап’юсь.
***
Планета в нас багата на таланти
І кожному з нас Бог вручив свій дар.
Є зодчі, є поети, музиканти.
Ми ж виділим з дарів один - бджоляр.
На славу світову не претендує,
В юпітерах світитися не звик,
На пасіці над бджілками чаклує
Задумливий, розумний трудівник.
До дідька еполети, позументи,
У нього праця зовсім не легка.
А десь там сподіватись монументів?
Та ні, нехай ще трохи зачека.
Тож я отут ще не скінчаю слова,
В запитанні новім воно стає –
Наш пасічник славетний Прокопович
Фігурою для пам’ятника є?
Адже до нього бортні ще бували
Навкруг містечок і маленьких сіл,
Де бортники за здобиччю рушали
І димом в дуплах знищували бджіл.
Наш славний українець з серцем чулим
З жорстокістю змиритися не зміг.
І він зробив простий скромненький вулик,
Й мільйони бджіл від смерті він зберіг.
А пошуків іще було багато,
Та мало хто нове пропонував.
Згадаємо хоча б Дадана-Блатта,
Який свій вулик теж сконструював.
Тут суперечки довгий час тривали,
Але Дадан все стишував свій біг,
Ідея ж Прокоповича верх брала,
Й Дадана Прокопович переміг.
… У вуликах гудуть спокійно бджоли,
Приносять людям сонця світлий дар.
Лише не знає спокою ніколи
На пасіці наш вдумливий бджоляр.
***
Не змовкає й на хвилину,
Шум у вулику буя.
Так живе бджолородина –
Трудових бджілок сім’я.
Своє місце кожен знає.
Хоч у вулику й пітьма,
Різночинства тут немає
І анархії нема.
Все розписано чин-чином,
У сім’ї панує лад,
Править матка-молодчина,
Бо в сім’ї матріархат.
І ніяких тобі сварок,
І ніяких протеже:
Той літає за нектаром,
Інший скарб цей береже.
Правда, водяться і трутні,
Ледарюги, що й казать,
Та сумне у них майбутнє,
До пори їх лиш терплять.
Поки матка - ще дівиця
У шлюбний гайне маршрут.
Тоді трутням моровиця,
Ледацюгам всім капут.
Решта ж бджілок із завзяттям,
Уникаючи біди
(Все в польоті може статься),
В стільники несуть меди.
Хвала бджолам-трудівницям,
Їх вітать з нас кожен рад.
Слава матці-керівниці,
Хай живе матріархат!
***
Люди, ви здоровими бувайте,
Сильні ви, сягли в космічну вись,
Але кирпу все ж не вигинайте –
Вам без нас ніяк не обійтись.
Ми, як всім відомо, невеликі,
Сім’ями дружненько живемо,
Ми вам щедро ласощі і ліки
На столи щоденно несемо.
Друзі ми вам в боротьбі із болем,
Тож не забувайте одного:
Багатьом потрібен наш прополіс,
Й ми вам постачаємо його.
В спокої сім’я в нас не куслива,
Хто подразнить – жде того біда.
Знайте: в груші, яблуні чи сливі
Є і частка нашого труда.
Щовесни сади в нас розквітають –
Радісний період це такий.
За нектаром тут ми промишляєм
Й водночас запилюєм квітки.
Щоб суцвіття розрослося плодом
І багатство в хату принесло.
Тож нехай дзвенить з ції нагоди
Радості дзвінкої джерело.
Ми - бджілки, ми чесну працю
любим,
Нам впадать у спокій не пора.
Тож того бажаєм і вам, люди, -
Чесності, любові і добра.
