Із циклу «Золотінь»

***

Насупив ранок брови,

Від хмари кинув тінь,

Кораблик паперовий

Поплив удалечінь.

Навколо небезпека,

Намокли вже борти.

Між хвилями нелегко

Самітником пливти.

Гудуть вітри вороже

(Вони такі давно).

Ніхто не допоможе –

Хоч каменем на дно.

 

***

Вікно сльотаве задивилось вдаль,

У димарі вітрисько завиває.

Тепер моїх років мені не жаль,

Хіба весни – її давно немає.

Пірнула в осінь за єдину мить,

Нічого не зоставила від літа.

Я знав, що швидко все перегорить,

Не думав, що так довго буде тліти.

***

Забутих мрій казкові береги

У пам’яті стоять, мов на сторожі.

Там вже давно лежать густі сніги,

Їх розтопить ніхто тепер не зможе.

В глибокий сон пірнеш на саме дно,

Але сова розбудить тишу криком.

Прокинешся - нікого за вікном.

Лише реальність, сіра і безлика.

 ***

Мої літа розбіглись по степах,

Мов дикі коні. Де їх відшукати?

Кружляє ввишині знайомий птах,

Здається, він усе повинен знати.

Спитаю – тільки пташка

промовчить,

Покличу – та ніхто не озоветься.

Прислухаюся на єдину мить,

Й почую, як підкови б’ють об серце.

 ***

Старі казки, забуті усіма,

Згубилися за сивими дощами.

Хатинок, де жили вони, нема,

Позаростали травами й кущами.

Така навколо тиша, аж дзвенить,

Під листям не знайти ніде стежини.

Лиш сойка скрикне і замре на мить,

Вдивляючись у зарослі ожини.

У пізню ніч, як спить навколо все,

Торкнеться сон змарнілого обличчя.

З років далеких спогад принесе

І вкотре у дитинство вас покличе.

 ***

Вже від літа немає і сліду,

Сиві хмари пливуть в високості.

Я сьогодні уранці поїду

До сльотавої осені в гості.

Перегіркле вино горобини,

Переллємо усе в одну чашу.

Час відмітить короткі хвилини

І спресує у прийдешність нашу.

Буде вітер ломитися в двері

(Дощ ніяк не вгамується нині).

Кілька строф на пожовклім папері

Я зоставлю в порожній хатині.

 ***

Відлітаю, вже немає літа,

І зима до мене в гості йде.

Мово рідна, мій вишневий цвіте,

Я тебе не зраджував ніде!

Все було: образи і провини,

Вік прожить – не поле перейти.

Від колиски і до домовини –

Тільки ти єдина. Тільки ти.

 ***

Танцювала осінь

Посеред завій.

На старім покосі

Білий танець свій.

Вчора, в платті жовтім,

Щиро, як завжди,

Посміхалась жовтню

В лузі край води.

Вітер грав сопрано

(Хто б подумать міг?),

Що впаде так рано

Серед ночі сніг.

 ***

В жовту безодню днів,

Капає неба синь.

Вітер вночі бубнів,

Мокрий весь від роси.

Птаха у небі, ген

Хмари наздоганя.

Золото сипле клен

Осені навмання.

Трави сухі сплелись,

Й ніби здалось мені:

Все це уже колись

Бачив я уві сні.

 ***

Пахнуть трави спогадами літа,

На покосі кинуті всіма.

Їм давно судилось відболіти,

Вже не налякає їх зима.

Тільки вітер, як мала дитина,

Тужить, поколовшись на стерні.

Обігрітись полум’ям калини

Він колись хотів, а зараз - ні.

 ***

Ледве сонце небо пофарбує,

І вітри розбудять тишу враз,

У дворі старенька щось мудрує,

Господарство годувати час.

 

Хай воно у неї невеличке:

Кілька курок, півень, сірий кіт,

Та старенька до роботи звична,

Змалечку, іще з дитячих літ.

 

Спина вже зігнулася від праці,

Тіло, наче рана, вже болить.

То на фермі, то в колгоспній ланці,

Не було спочинку ні на мить.

 

Візьме сапку, піде потихеньку

На город, що у росі дріма.

Вже нема куди спішить старенькій,

І сапати сили вже нема.

 

Відпочине трішки в холодочку

(Не дають спокою бур’яни).

Є у місті внуки, є і дочка,

Та не часті гості тут вони.

 

За ворота вийде босонога,

Гляне проти сонця з-під руки.

Начебто з далекої дороги

Виглядає молоді роки.

Григорій Василів.

смт Петрове.