Календарні свята являють собою найдавнішу обрядовість, яка корінням сягає первісних, язичницьких вірувань, та поєднує у собі раціональний досвід і релігійно-магічні вірування наших предків. Лиш значно пізніше церква визнала існуючу систему землеробських свят та надала їй християнського забарвлення. У аграрному календарі українців ніколи не було різкого розмежування між сезонами: зимова обрядовість поступово переходила у весняну, весняна - у літню тощо.

Новорічні свята 13-14 січня українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст “Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення. Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду, а часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору. В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

Так проводили свої свята справжні українці, які завжди шанобливо ставились до всіх звичаїв, обрядів та традицій. Пам’ятати про них повинні і ми, адже всі вони уособлюють не тільки дух нашого народу, а й його історію.