Пишу не від свого імені. Пишу від імені друга. Він не може цього зробити...Не вистачає сили висловити всі свої відчуття. Пишу і уявляю світ його очима.

Виходжу на подвір’я з портфелем. Скрізь темно та безбарвно. Дерева похмурі. Здається, що вони всім посміхаються, махають листочками, а від мене відвертаються.

З хати чується крик мами: «Ти вже дістав мене зі своїми витівками! Знову книжку забув!»

Я обертаю обличчя назад - бачу там її з книгою в руці і суворим поглядом. Забираю книгу і кладу в портфель. Виходжу з двору й ще довго чую докори в спину: «Отримаєш двійку - я вже тобі дам! І нехай мене ще раз викличуть до директора!» Йду й не обертаюсь.

Заходжу до школи й розумію, що тут все так само: ті ж погрози, ті ж побої, ті ж злі обличчя. Перший урок. Учитель викликав до дошки й знов горлопанить, дорікаючи за домашню роботу, начебто я нічого не вивчив... Але як там вивчиш, якщо вчора знову батько п’яним прийшов додому і почав маму гамселити. Я дивлюсь на нього й думаю: «Пожили Ви б моїм життям». Лише учитель історії розуміє мене, а, можливо, просто вдає, що розуміє.

Крики, плач, нецензурні слова змусили піти в парк. Я там завжди. Посиджу до сьомої, а потім повертаюсь додому. Ті ж крики, стусани, але вже не від однокласників, а від мами...

Важко говорити. Не хочеться звикати до грубощів....

Дитина - це маленька людина, яка потребує виховання без насильства, не окриків і покарання, а підтримки і мудрих порад батьків, не жорстокого і злого поводження, а добра, турботи і любові. Дитина ще не може і не вміє захистити себе. Але діти вчаться у батьків поведінці, манерам спілкування, крику, грубощів, жорстокості, якщо вони це демонструють.

Хотілося, щоб одного ранку, вже сьогоднішнього, батьки всіх дітей на світі починали ранок з теплих обіймів, постійно нагадували про те, що вони люблять своїх дітей, були їм підтримкою та опорою, вірним товаришем. Світ можна зробити кращим, варто цього лише захотіти.

Твір-роздум Оксани Дарчук, учениці Володимирівської ЗОШ І-ІІІ ст.