Нинішній жовтень є для нас приводом ще раз згадати про унікальну здатність українського народу боротися за свої права. 25 років тому у Києві, на тодішній площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), розпочалася акція протесту, організована українською молоддю, переважно студентами. Вони розбили на площі наметове містечко й оголосили політичне голодування. Акція отримала назву Революція (або Студентська революція) на граніті.

Її спричинили тривалі негативні настрої в суспільстві та критичне ставлення людей до тодішньої влади. Панування в СРСР (до якого Україна входила у статусі союзної республіки) Комуністичної партії, підпорядкування їй усіх сфер життя не відповідали потребам переважної більшості населення і були неспроможні змінити складну соціально-економічну ситуацію в СРСР, де існував великий дефіцит продуктів харчування та елементарних побутових речей. Найбільше нуртувала молодь, прагнучи до змін.

Окрім того, за результатами виборів до Верховної Ради УРСР, що відбулися у березні 1990 року, більшість у ВР утворили комуністи («група 239»), а демократи (Народна Рада) мали лише 126 мандатів. Після виборів їх громадянська активність помітно знизилась, натомість молодь вирішила активізувати свої дії.

Ідея проведення акції, основою якої мало стати студентське голодування, виникла влітку 1990 року в київському осередку Української студентської спілки. Її підхопили інші осередки УСС та «Студентське Братство Львівщини».

2 жовтня зранку кілька десятків студентів групами по двоє-троє стягнулись на площу Жовтневої революції (хтось прийшов прямо з поїзда, хтось – з університету) і оголосили про початок голодування, висловили свої вимоги. До студентів одразу прийшли представники міліції й попередили, що в разі встановлення намету їх «зметуть із площі». На сусідній вулиці Жовтневої революції (нині Інститутська) стояли десятки міліцейських автомобілів та автобусів. Студентам довелося пережити боротьбу нервів, і їм це вдалося, адже передбачалося, що, можливо, перший загін протестувальників заарештують, тому до нього входили лише психологічно загартовані активісти. Весь день вони просиділи на спальниках і матрацах, тримаючи в руках плакати, а рівно о 20-й годині на гранітних плитах протягом 2-3 хвилин були зведені намети. До кінця дня голодувати почали 108 студентів. Наступного дня їх стало 137, через декілька днів голодували вже 158 осіб із 24 міст України. До них приєдналася народна артистка України Неоніла Крюкова.

Головними вимогами студентів були: недопущення підписання нового союзного договору, перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, повернення на територію УРСР солдат-українців, які служили на інших територіях, та прийняття рішення про військову службу громадян УРСР виключно в межах республіки, націоналізація майна Комуністичної партії України та Ленінського комуністичного союзу молоді, відставка тодішнього голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола.

Голодуючих студентів активно підтримали депутати Народної Ради. 5 жовтня в наметовому містечку відбулася зустріч тодішнього Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука з лідерами студентського голодування. Консенсусу досягти не вдалося, обидві сторони залишились невдоволеними, але важливим наслідком зустрічі стало її транслювання по телебаченню, завдяки чому люди в усій країні зрозуміли, що в Києві зібралися не екстремісти, як про це розповідала комуністична верхівка, а звичайні хлопці та дівчата, що виступають за довгоочікувані зміни.

Акція протесту набирала розголосу як в Україні, так і за її межами. 15 жовтня інформацію про події в Києві заслухав Конгрес США.

На підтримку студентів застрайкували всі ВНЗ, технікуми, ПТУ Києва та старші класи шкіл. Протестні акції пройшли в багатьох обласних центрах. Наметове містечко відвідав відомий український письменник Олесь Гончар (на знімку), який повністю підтримав вимоги студентів і оголосив про свій вихід із лав КПРС.

Разом з тим, Верховна Рада, де панувала комуністична більшість, відмовилася включити до порядку денного обговорення вимог, висунутих студентами.

У відповідь мітингувальники, за підтримки демократично налаштованих народних депутатів, заблокували Держтелерадіо. Скориставшись технічною паузою, вийшли в прямий ефір та закликали однодумців до всеукраїнського страйку. Наступного дня до акції протесту були готові долучитися не тільки навчальні заклади, а фабрики й заводи.

15 жовтня стотисячна колона маніфестантів, прорвавши шеренгу міліції, прийшла до Верховної Ради. Частина студентів розпочали сидяче блокування сходів парламенту. Керівництво ВР змушене було відновити переговори.

Увечері того ж дня студенти мирно захопили червоний (головний) корпус Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Розуміючи, що народний протест стрімко поширюється, влада, нарешті, капітулювала.

17 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року». Вимоги студентів було виконано. А 23 жовтня парламент проголосував за відставку голови Ради міністрів Віталія Масола. Так студентська молодь довела, що може впливати на владу й відстоювати національні інтереси.

Революція на граніті, що відбулася у жовтні 1990 року, стала одним з перших кроків до здобуття Україною незалежності у 1991-му році. Організована силами студентства, вона не мала на той час аналогів у всій Європі, тому що «оксамитові революції» у Східній Європі в 1989 році проводили більш зрілі політики.

Студентська революція на граніті стала першим українським Майданом – успішним ненасильницьким політичним протестом проти чинної комуністичної влади в УРСР, який дав поштовх до демократизації всього українського суспільства. Акції громадянської непокори, що охопили Україну в жовтні 1990 року, заклали традиції демократичних форм протесту. Їх продовженням стали Помаранчева революція та Революція Гідності. Саме студентська революція стала переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління вже на початку 1990-х років засвідчило своє бажання і відстояло право жити у вільній демократичній державі. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, продемонстрував відчутний політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції.

Проте тогочасні політики не використали шансу здійснити комплексні політичні, соціальні та економічні реформи й піти шляхом країн Центральної та Східної Європи. Нерішучість лідерів національно-демократичного спрямування дорого обійшлася Україні. Тож молодь знову мусила виходити на Майдан Незалежності з новими протестами у 2004-му і 2013-му роках. І серед них була більшість із тих, хто брав участь у Революції на граніті. Учасники трьох майданівських революцій сьогодні знову борються за незалежність України. І знову вірять, що цього разу політики виправдають сподівання патріотичної молоді.

(За матеріалами газети «Дзеркало тижня» та інтернет-ресурсів)