Із циклу «Золотінь»
Сумно тут і непривітно,
Сірий день немов закляк.
Мокрий вітер б’ється в вікна,
Не вгамується ніяк.
В переораному полі
Не проїхати ніде.
Край дороги на тополі
Сонний ворон сум пряде.
Клена жовта сорочина
Дотліває вдалині.
Певно, є на те причина
Сумувати і мені.
* * *
Летіть, летіть, птахи мої малі,
До вирію понад ліси і луки.
Уже підготувався до розлуки
Короткий день, що губиться в імлі.
Про літечко і спогаду нема,
За вікнами блукають темні ночі,
Останнім часом бачу сни пророчі:
Сьогодні знов наснилася зима.
* * *
Пейзажі сонні ранньої весни,
Від криги позвільнялися вже ріки.
І капає живиця із сосни,
Гірка на смак, та для душі, мов ліки.
Біжать струмочки талої води,
Небесна голубінь немає краю.
Не скоро ще розквітнуть тут сади,
Але розквітнуть. Я це добре знаю.
* * *
Агов, мої коні-літа,
Вгамуйтесь бодай на хвилинку.
Вже бронзовий лист проліта,
І дзвонить в росу павутинка
Кричать журавлі в вишині,
В степу пересохло джерельце.
Мов скошені, падають дні
Прямісінько осені в серце.
Блукають ріллею граки,
Тумани розпушують гриви.
Біжіть, мої коні - роки,
Лише оминайте обриви.
* * *
Пізня пора осіння,
Серпень давно згорів.
Вже не знайти спасіння
Тут від сльоти й вітрів.
Морок снує розлуку,
Дощ, наче із відра.
Дай мені, мила, руку,
Нам відлітать пора.
Холодно в високості,
Небо не знає меж.
Прийдуть ще весни в гості,
Хай не до нас. Та все ж…
* * *
Перегірк горобиновий вечір,
Крутить вітер листочків рої.
Відлітають вервечки лелечі
В незнайомі, далекі краї.
Мерзнуть птиці, долаючи втому,
Їх за мить чужина проковтне.
Хай не всі повернуться додому,
Але вірять. І це головне.
* * *
Зів’ялі квіти щойно я скосив,
Вони упали мертвими додолу.
В краплинах прохолодної роси
Відбило небо порожнечу голу.
Їх разом з листям згріб в старе рядно
Та й викинув. (Коротке їхнє щастя).
Здається, їм було усе одно,
А я укотре з літом попрощався.
* * *
Ах, як багато золотіні
Вітри у двір мій нанесли.
Ночами тут блукають тіні,
Це перші осені посли.
Нехай вони не найщиріші,
Між ними є лукаві теж.
Але мені римують вірші:
Де друзів ще таких знайдеш?
* * *
Ніч, як безодня, навкруги
Німе вікно.
Упали спогадів сніги
Душі на дно.
Вона давно забула все
І не болить.
Хіба що пам’ять принесе
Щасливу мить.
Але розвернених років
Моїх нема.
Лише далекий дзвін підків –
Кругом зима.
* * *
Цей вересень рудоволосий,
В очах вже вицвіла блакить.
Ще мить чи дві - і він згорить,
Помилування не попросить.
Листочкам виплачеться в жмені,
Сльотаве небо накінець.
І теплий сонця промінець
Сховає осінь до кишені.
* * *
Скупався червень в голубій росі,
Він пташенят навчив уже літати.
Зелений день навпочіпки присів
Біля вікна покинутої хати.
І двері перехнябились набік,
І сліду не зосталось від порогу.
Давно хатина дожила свій вік,
Але стоїть сама не зна для чого.
Приляже сонце за далекий пруг
І тіні заснують дупляву грушу.
І вкотрий раз цвіркун - єдиний друг,
До сліз хатині розтривожить душу.
* * *
Вже зів’яли отави,
І в копицях лани.
Серпню, мій золотавий,
Листопаде сумний.
Зорі капали з неба,
Сонце рвало зеніт.
Шкодувати не треба
Марно втрачених літ.
Нас долали турботи
І забулось, коли
Ген за тим поворотом
Ми щасливі були.
* * *
За те, що зло чинили всюди,
За море крові і облуд.
Ні, не судитимуть вас люди,
Бо є на небі інший суд.
Ви в церкву ходите, до речі,
Цілуєте хрести й т.д.
Та в душах ваших порожнеча,
Як в барабані, аж гуде.
* * *
Вись ультрамаринова,
(А буде блакить).
В забуття порину я,
На єдину мить.
Спорожніла вулиця,
Тиша навкруги.
Цуценятком тулиться
Вечір до ноги.
Лампа ледве блимає,
(Світить як-небудь).
Ах, здається рима є,
Тільки б не забуть.
* * *
Максиму Громову
Пам’ять ніколи війни не забуде,
Вічно щемить і пече.
Знову зібрались криваві приблуди
В гості з вогнем і мечем.
Бронежилети і каски, і «хакі»,
Болі і смерть накінець.
Ах, як червоно цвіли у вас маки,
Просто навпроти сердець.
Вистоїм, хлопчику, вигоїм рани,
(Так вже бувало колись).
Глянь, вдалині, де блакитні тумани,
Сонце здіймається ввись.
* * *
Бавились дерева позолотою,
Що подарувала осінь їм.
Пташина летіла зі скорботою,
Гнізда покидаючи свої.
І високо, у холоднім небі,
Де з вітрами грається блакить,
Все когось гукав самотній лебідь,
Хоч і знав – ніхто не прилетить.
* * *
Тиранові
Ні, не тобі в лавровому вінку
Судилось на небеснім троні сісти.
Хоч мав посаду неабияку,
Тебе боялись і царі, й артисти.
Мужі всесильні, вбивці і кати,
Політик і шахрай, і держиморда.
Але таки не усвідомив ти –
Вінок терновий – вища нагорода.
* * *
Великий інквізитор Торквемада,
О, як він ревно Господу служив.
І нищив, і вбивав забави ради,
І владою безмірно дорожив.
А люди йшли, неначе божевільні,
Прив’язувались жертви до стовпів.
Мій світе, і буремний, і свавільний,
Невже ти все те бачив і терпів?!
Мінялися і папи, й кардинали,
Віки стікали воском по свічі.
На площах, де вогні колись палали,
Безликі тіні бродять уночі.
* * *
Синій вечір і тиша,
Сплять вітри молоді.
Втома човен колише
На сріблястій воді.
Похилився направо
І немає весла.
Певно, доля лукава
Здалини принесла.
Я і сам не тутешній,
Знав багато доріг.
Та сьогодні, нарешті,
Теж спочити приліг.
* * *
Давно посохла навкруги трава.
Ніч у кришталь заковує калюжі.
Ці хризантеми, ах, які дива,
Здається, ніби кволі і недужі.
Обсипалася з кленів пізня мідь,
Безлистий сад сумує у тривозі
Лише вони, ну що не говоріть,
Квітують на осінньому морозі.
* * *
Старезний ліс купається в росі,
Йому ночами вже давно не спиться.
Він пам’ятає поіменно всіх,
Хто у дитинстві тут збирав суниці.
О, як же це усе було давно!
Забутий голос у минуле кличе,
Поринувши у спогади на дно,
Знов бачить їхні радісні обличчя.
Я хочу знати: де вони тепер?
Згубилися? Чи так мені здається?
Байдужий час замів сліди і стер.
Кричи, гукай – ніхто не озоветься.
* * *
Блукають душі зірваних квіток,
В покинутих садах, що пахнуть плодом,
До вересня зостався тільки крок,
Дим з картоплиння стелеться городом,
Тут від села зосталось кілька хат,
Але й вони приречені на страту.
Над яром достигає виноград,
Його ніхто не буде обривати.
Йду навпростець, могили і хрести,
Обритий ровом цвинтар край дороги.
Мій краю, як змінився нині ти -
Скалічений, нещасний і убогий.
* * *
Відлюдником, відлюдником в ліси
Втечу, аби зневіру вгамувати.
Увечері напитися роси
З гілок сосни - зелених і лапатих.
А вранці взяти меду у джмеля,
Він буде знов кружляти біля мене.
Багато літ я йшов сюди здаля,
Аби упасти на мохи зелені.
Чи повернусь - не знаю того сам,
Хай буду жити бідно і убого.
Я вам цей світ ніколи не віддам,
Але й від вас теж не візьму нічого.
* * *
Відплакало небо холодним дощем,
Горять горобинові грона.
І душу раптово охоплює щем:
Ні захисту ні оборони.
Вином лікуватись уміла вона,
Та тільки вже більше не хоче.
Вдивляється в сірість безкраю вікна,
Ховає заплакані очі.
Сьогодні з душею нелегко мені,
Я ніч загортаю в фіранку.
Зоставлю для неї лиш вірші одні
І лампу настільну до ранку.
* * *
Тремтить мій світ на кінчику пера:
І рими, і метафори у ньому.
Вже і в політ збиратися пора,
Філософи говорять: «Це додому».
Не хочеться. Та осінь на дворі
І листопад постукався у двері.
Як холодно душі у цій порі,
Як замерзають строфи на папері.
* * *
Хатина старенька, віконця малі
Втопились у далеч безкраю.
Птахи відлітають у сивій імлі
Все далі від рідного краю.
Ночами б’ють морок холодний крильми,
Долаючи милі й хвилини.
У небо високе вдивляємось ми,
Вслухаємось в крик журавлиний.
Рве хмари на клапті вітрисько лихий
І листя пожовкле в міжвітті.
Хатина і ми, і крилаті птахи –
Немає рідніших на світі.
* * *
Ховається холод у кронах крислатих,
Навіяла снігу навколо зима.
І тулиться ніч до старенької хати –
Прийшла обігрітись – нікого нема.
Давно вже покинули люди хатину,
Пішли по світах - ні кола, ні двора.
Зосталися тільки удвох біля тину
Розлука і смуток, мов брат і сестра.
* * *
Час губить дні в років потік,
На трави, що в степах жовтіють.
І серпень зорі золоті
Знов трусить в зілля деревію.
І будуть осінь і дощі,
І горобина у намисті,
І ліс в багряному плащі
Вслухатиметься в шепіт листя.
І стане холодно мені,
Зів’януть квіти коло хати.
І за птахами в вишині
Я відлечу весну шукати.
* * *
Вже падають промені сонця останні,
На місто, що сни у долонях трима.
Ховається вулиця в тінях каштанів,
Дрімає бруківка, прохожих нема.
Зненацька у кронах прокинувся вітер,
Напевно, ще зранку заснув у дуплі.
І перший листочок згорілого літа
Монетою мідною впав до землі.
* * *
Як ти там, далекий щирий друже?
Чи живий, чи вже тебе нема?
В цьому світі, до всього байдужім,
Часто душі сковує зима.
І моя не виняток, як бачиш,
Ні листа, ані дзвінка. Авжеж.
Душ ніяк уже не переінакшиш
Ні моєї, ні твоєї теж.
* * *
Вечір по краплині
Цідить неба синь.
Вітер у долині
П’є кришталь роси.
Літо закотилось
У серпневу вись
Чи мені наснилось?
Чи було колись?
Ніби дні холодні
Снігом заміта.
Тож зимі сьогодні
Напишу листа.
* * *
О, ці сніги - ні краю, ні кінця,
Холодна втома наливає ноги.
Я вкотре витираю піт з лиця,
Але іду – така моя дорога.
Здається, ні душі на сотні верст,
Хіба лише птахи тренують крила
Не важко тій душі нести свій хрест,
Яка не обікрала і не вбила.
* * *
Констатую факти
І не перший раз.
Друже мій, ну як ти?
Нам зустрітись час.
Вип’єм, як бувало,
І завжди до дна.
Вже зосталось мало
Нам на двох вина.
Йде у гості вечір
Просто навпрошки.
І літа на плечах,
Ах, які важкі.
* * *
Холодна височінь не знає меж,
Вона сплелася з вічністю в’єдино.
Звідкіль прийшла ти і куди ідеш,
Ніколи не збагнуть тобі, людино.
Болить планета і тріщить по швах,
Рубцюються і кровоточать рани.
Усе, що нині бачиш – завтра прах,
Лиш мудрості ніхто не дав догани.
І над усім панує сивий час,
Йому ніколи не ставай супроти.
Він пілігрим і що йому до нас -
Ні радості не знає, ні скорботи.
* * *
Ах, осене, як сумно навкруги,
Яка ти анемічна і недужа.
Якби скоріше випали сніги,
Якби мороз замурував калюжі.
Усе: якби, якби, якби, якби...
Здається, цілий світ – суцільна нежить.
Як не проси і що ти не роби -
Від тебе тут нічого не залежить.
* * *
Я подумки завжди чекав листа.
Від кого? Нема значення від кого.
З отих чекань лиш смуток виростав
Й під серце часом упирався рогом.
Не пишуть. (Втрата неабияка).
Вже про листи і думати не хочу.
Але до скриньки тягнеться рука,
І до щілини прилипають очі.
* * *
Вечір хмурить брови,
Синь небесну ссе.
За селом корови
Пастушок пасе.
Вже пора додому
(Стежка ген біжить).
Сіно і солому
В ясла положить.
Цуценятко скаче,
Хоче помогти.
Ах, літа дитячі,
Де вас віднайти?
* * *
Поселитися тут серед жовтої, сонної тиші,
Утекти від людей чи від себе, чи то від зневір.
Хай змарніла душа вкотре вірші для себе напише,
Бо нікому вони не потрібні сьогодні. Повір.
Як прилине весна і прокинеться листя зелене,
Задзвенить джерело, й посміхнеться розкрилена вись.
Заберіть вірші ці й передайте на пам’ять від мене
Перелітним птахам, хай мене пригадають колись.
* * *
Вечір брови хмурить,
Вітер спати ліг.
Листя кучугури
Тліють край доріг.
П’ють тумани роси
В голубій імлі.
Ген лелека босий
Бродить по ріллі.
Ой, хто птаха знає
Каже: «Він завжди
Восени шукає
Милої сліди».
* * *
Втечу в дощі, під вимоклі тополі,
Та й побреду за ними вдалечінь.
Ген біля річки верби – парасолі,
Сховали мокру тишу в жовту тінь.
Укотре там зустріну сіру чаплю,
Вона стоїть весь час на мілині.
Тепер я вже у літо не потраплю,
Хіба, лишень, у вересневі дні.
Послухаю, як п’ють тумани воду,
Нарву квіток останніх про запас,
Бо знов душа хворіє на негоду,
Зроблю для неї ліків з рим та фраз.
* * *
Мандрую вдаль, пошарпані вітрила,
Обмілини і рифи на путі.
Мене ще поки доля не зломила,
Але борти і весла вже не ті.
Тече корма, і прогниває днище,
І хлюпає давно на дні вода.
А вітер дме і так надсадно свище,
І бриз солоний очі виїда.
Здається, доля роздала всі карти,
(Ховає чорні очі в комірець).
Я знаю, що життя чогось лиш варте
Тоді, коли збігає нанівець.
* * *
Цій вічності вже міріади літ,
Вона собою тисне мені скроні.
Космічний порох на моїй долоні
Спресовується у безмежний світ.
О, скільки буде в ньому ще планет,
Пульсарів, чорних дір, галактик клоччя.
Й розріже вмить холодну плазму ночі
Промінчик сонця – гострий, мов стилет
* * *
Піду в ліси, бо родом я звідтіль,
Та й заживу самотньо біля річки.
По тернику поплівся онде хміль,
Сховав гніздо знайомої синички.
До мене Ох прийде у гості сам,
Його я анітрішки не боюся.
Усе, що в мене є, йому віддам,
Як з давнім другом щиро поділюся.
Але коли постукає зима
У двері, що зробив я із соломи,
Скажу їй, що мене вже тут нема,
Давно утік від холоду додому.
* * *
День до руки щокою тулиться,
(Так восени завжди було).
За вікнами сльотава вулиця
Бреде неквапно за село.
Низеньке небо зовсім вимокло,
Ковтнувши заодно імлу.
Ген у степу, над самим вибалком,
Тумани топчуть ковилу.
* * *
Земля колує: то злітає ввись,
То падає в безодню до обмілин.
Ті люди, що жили до нас колись,
Жорстокий світ змінити не зуміли.
Напевно, не здолаєм його й ми,
Отак було і так довіку буде.
Допоки сновигають між людьми
Апостолами Каїни і Юди.
* * *
Загубилося літо
За межею дощів.
І не може зігріти
Клена в жовтім плащі.
Цілу ніч поторочі
Дзвонять в листя руде.
Вечір спати не хоче,
Аж до ранку гуде.
Помирає природа,
Плаче небо рябе.
Лиш птахів мені шкода,
І краплинку - себе.
* * *
Негода врешті вгомонилася,
Дощі скінчились накінець.
Й душі, що ждати притомилася,
Торкнувся теплий промінець.
Такі глибокі неба просині,
Хоч до весни пиши листи.
Та пролісків посеред осені
Ніде й ніколи не знайти.
* * *
З неба струшені зорі
Ніч ховала в рукав.
У далекому морі
Човен щастя шукав.
Берег ледве що мріє,
Протікає корма.
І малої надії
На спасіння нема.
Гострі скелі навпроти,
Хвиля кіль накрива.
Не загине від доти,
Поки віра жива.
* * *
Ах, заметіль, таке бувало
Нечасто й посеред зими.
Вже хуртовина поховала
Стежини, де ходили ми.
Час пролетить, немов лелека,
Обтрусять золото сади.
І голос рідний і далекий
Тебе покличе знов туди.
Пройдеш зболілими ногами,
Багато днів, багато літ,
Щоб відшукати під снігами
Давним-давно забутий слід.
* * *
Плати, народе, за усе плати.
За те, що гнув не раз в покорі спину.
За рабство, у якому нидів ти,
І за ярмо, що сам собі накинув.
Плати, бо в цьому є твоя вина,
Хай біль на клапті серце розриває.
Я знаю – зависока тут ціна,
Та виходу інакшого немає.
* * *
Затерті ролі і актори
Бездарні теж,
Ніколи в слави ореолі
Їх не знайдеш,
І не захопиш навіть грою –
Духовна лінь.
Немов горобчики весною:
Цвірінь, цвірінь.
А ще скажу я вам, до речі,
Що вже давно
Для них мистецтво – порожнеча,
Суцільне дно.
Григорій Василів
