Полум’яний патріот України
Пам’ятний знак у Ганнівці, що розташований на місці злиття вулиць Леніна та Жовтневої, був встановлений у 2008 році на честь 110-ліття із дня народження одного із військових діячів, нашого славного земляка - отамана Степової дивізії, головного отамана Холодноярського збройного повстання 1918 – 1921 років проти експансії більшовизму в Україні.
Костянтин Юрійович Пестушко (псевдонім – Кость Степовий – Блакитний) народився 14 (28) лютого 1898 року у волосному селі Ганнівка, на той час Криворізького повіту, Херсонської губернії. Батьки були заможними господарями, мали у веденні 25 десятин землі (1 десятина = 1.09 га). Крім Костянтина у сім’ї було ще три сини і три доньки. Усі діти до 1917 року закінчили Криворізьку гімназію. Навчаючись в гімназії, Костянтин виявив нахил до математики і тому у 1913 році вступає до механіко-технічного училища міста Олександрівська (нині Запорізький національний технічний університет). Але коли у 1914 році розпочалася І-ша Світова війна, Кость, не закінчивши навчання в училищі, у 1916 році добровольцем іде на фронт. Воював рядовим на Турецькому фронті. За хоробрість був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, пізніше закінчив офіцерську школу у місті Горі у Грузії. У ранзі підпоручика командував ротою на Західному фронті.
З 1918 року перебуває у армії УНР (Української Народної Республіки). Ось як оцінює у своїх мемуарах генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський роль повстанців: «На маргінесі вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог... та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів».
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки - Варварівки - Водяного - Петрового. Чекісти у своїх звітах зазначали, що лозунг Степового був «Самостійна Україна».
З 1918 року Блакитний стає командиром Середньодніпровської групи (2,5 тисяч багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Збільшивши Середньодніпровську групу до 5 тисяч багнетів, він перейменував її на Республіканське військо, що визначило його бойову самостійність.
У січні 1920 року повертається до рідного села, де його обирають Головою Волосного Революційного комітету і комісаром волості села Ганнівка. На цих посадах він перебуває до травня 1920 року.
Уже на початку 1920 р. в розпорядженні повстанської організації Костя Пестушка-Степового була, як пізніше зазначали катеринославські чекісти, «крупная реальная сила». Та підпільникам не вистачало озброєння.
Щоб вирішити цю проблему, використали оголошену червоними мобілізацію. Від неї завжди ухилялись українські юнаки, бо зовсім не хотіли проливати кров за диктатуру російського пролетаріату. Та на цей раз, отримавши наказ українського підпілля, сільська молодь Криворізького повіту рушила на мобілізаційний пункт до повітового центру, приховавши на возах обрізи та рушниці.
Більшовики теж своєрідно готувалися до призову: розставляли кулемети на дахах будинків, на перехрестях вулиць, навіть будували барикади - на випадок заколоту новобранців: як не як тисячі козаків збиралися у Кривому Розі...
Найгірші сподівання червоних виправдались: 12 травня 1920 р. після семигодинного бою повсталі «новобранці» повністю звільнили місто.
Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. Народ всюди святкував перемогу. «За весьма непродолжительный период времени, - зазначлося у звітах червоного командування, - отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при двух орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны».
Степовий – Блакитний став одним з найяскравіших керівників повстання центрально-українських земель, яке діяло у період із весни по осінь 1920 року у Херсонській, Катеринославській та Київській губерніях, зокрема на Чигиринщині у Холодному Яру. Він був командиром 1-ї Олександрійської повстанської армії, після того, як його дивізія об’єдналася із холодноярівськими збройними силами. Костя Степового-Блакитного 24 вересня 1920 року на конференції повстанців у містечку Медведівка обрано Головним отаманом Холодного Яру. Під його керівництвом тепер була сила 30 тисяч багнетів, сотні кулеметів і артилерійський дивізіон.
Повстанський рух під проводом Степового-Блакитного охоплював все більше і більше територій, їх дії були досить успішними. На півдні більшовикам теж доводилось несолодко: Врангель захопив у полон 21 тисячу їхніх бійців. Начальник штабу Південно-західного фронту Петін у доповіді Реввоєнраді заявив: «Власть советов накануне ґибели. На фронте полный развал, в тылу - разруха». Дійсно, повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю дезорганізували запілля Червоної Армії. Далі повстання у 1921 році мало перекинутися у Єлисаветград під час першотравневої демонстрації, очолити яку мав намір генерал-хорунжий Андрій Гулий-Ґуленко. Отож для нейтралізації повстанських дій і самого Блакитного чекісти розробили спеціальну операцію. 29 квітня 1921 року ЧК заарештувало понад 50 чоловік, причетних до повстанського штабу Блакитного. А головним чином плани українських підпільників перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Завдяки його злочинній необережності, а потім і зраді, почалися численні арешти. Зрадник виказав і місцезнаходження Костя Блакитного.
Під час перестрілки із чекістами Кость був поранений. Не бажаючи потрапити до рук чекістів, він пустив собі кулю у скроню. Його останніми словами - за свідченнями чекістів - були: «Вмираю за рідну Україну».
Загинув Костянтин Пестушко 9 травня 1921 року у рідній Ганнівці, похований таємно земляками тут же – на центральному кладовищі села. На даний час за його могилою узяла шефство козацька сотня Криворізької паланки. Дякуючи їх діям, виготовлений і встановлений пам’ятний знак легендарному герою.
Має рацію вислів нашого видатного філософа Юрія Липи: «Одне святе є в світі - кров людей хоробрих. Нагородою для них є пам’ять про них нині живущих. Вони зараз у могилі, але залишаються полум’яними патріотами своєї Батьківщини!».
Із якою радістю ми зараз відкриваємо невідомі сторінки нашої героїчної і сумної історії. Рядом з нами сьогодні Священні Образи, які надають нам допомогу у скрутну годину. Це Ігор, Святослав, Хмельницький, Сірко, Гонта, Петлюра, Гальчевський, Степовий-Блакитний та багато-багато інших відомих і невідомих героїв України.
Іван Сердюк, краєзнавець.
(За матеріалами з історичних джерел)
