Дата, що залишилася в пам’яті назавжди
22 червня всі країни пострадянського простору схиляють голови в скорботі: рівно 74 роки тому з нападу Німеччини на СРСР розпочалась Велика Вітчизняна війна, напевне, найстрашніша подія в історії нашого народу. Ця біда торкнулась родинної історії майже кожного з нас. Наші діди поклали свої життя, здоров’я та молодість задля того, аби їхні діти та онуки зростали під мирним небом, ніколи не знали лихоліть війни. Здавалося б, що це страшне лихо мало дати людству гарний урок гуманізму, навчити берегти мир як найбільшу цінність та здобуток цивілізованого суспільства.
Проте сьогодні на теренах нашої держави знову йде війна: неоголошена та підла; війна уже не з далекою та лихою нацистською Німеччиною – тепер по іншу сторону барикади опинився наш давній і, як ми ще донедавна гадали - добрий сусід – «братська» Росія.
Пропагандисти ворожої держави мають звичку спотворювати історію. Росіяни тепер називають лише себе визволителями Європи та переможцями у війні, до якої ми, українці, як виявляється, маємо нібито абсолютно дотичне відношення.
Проте реальні історичні факти та статистика говорять протилежне: загальні втрати України сягають близько 14 млн. осіб – найбільша кількість серед усіх країн-учасниць. Для порівняння наведу офіційну цифру втрат країни-капітулянта Німеччини: загальна кількість загиблих там не сягнула і 6 млн. осіб. Під час війни було зруйновано 720 українських міст та містечок (тобто більше 40% усіх знищених міст Радянського Союзу); 28 тисяч сіл; 16,5 тисяч промислових підприємств… Страшну статистику можна продовжувати довго. Проте помилково буде вважати, що всі ці жахи – діло рук лише нацистів. Радянські війська під час відступу також заподіяли чимало горя мешканцям територій, які вони покидали. Багато українців, поляків, євреїв тощо було репресовано: розстріляно, вислано до Сибіру і Казахстану. Найяскравішими прикладами «тактики випаленої землі», що активно використовувалась радянським військом, стало знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу, спалення нив та сіл.
Після війни радянська шовіністична влада не припинила знущань над українським населенням. Близько 500 тис. українського населення з «визволених» в 1939 році територій Галичини, Волині та Закарпаття було репресовано; з них 134 тис. заарештовано, понад 203 тис. виселено за межі України, і понад 153 тис. було знищено: розстріляно або закатовано в застінках каральних органів.
Тому цей день є особливо скорботним для нас, адже він знаменував початок нового етапу страждань нашого народу. А відтак нам варто добре пам’ятати події тих років, аби не дозволити іншим знову переписати нашу історію, спотворити факти, позбавити нас памят’і.
Євгенія КІФЕНКО
(за матеріалами з історичних джерел)
На жаль, більшість із тих, чиї обличчя ви бачите на цих знімках, уже залишились лише в нашій пам’яті. Але ми ніколи не повинні забувати, що їм довелося пережити в своїй непростій біографії, та назавжди зберегти пам’ять про їхній величний подвиг.
Фотодобірка Сергія Андрусенка.
