«Мати я, моя мета ясна,
їй ніколи не згоріть в огні.
І скажу я: «Згине хай війна,
Син потрібен людям і мені...»
Листи на фронт, на передову, і з фронту в тил... Ці хвилюючі документи по праву завжди займатимуть почесне місце в історії Великої Вітчизняної війни, в історії великого подвигу народного. До них звертатимуться покоління, які не знатимуть, що таке війна. З цих нетлінних свідчень мужності вони черпають стійкість, високий моральний дух, переконаність у непереборній силі ідей, що виховали людей, які в годину найжорстокіших, вогневих випробувань не здригнулися, здолали ворога і перемогли.
«Привет с фронта!
18.04.44 года
Добрый день мама, Зоя!
Примите привет и найлучшие пожелания в Вашей жизни и работе.
От Вас письма получаю редко, причина не известна.
Недавно получил от Гриши Бакуна.
Я от папы писем не получаю.
Напишу о своей жизни.
Живу отлично, здоровье тоже хорошее.
Вам, вероятно, известно, что сделано прорыв обороны немцев на Керченском полуострове. В этом прорыве в числе первых участвовал и я. Остался живым и невредимым. Сейчас преследуем врага, гоним дальше к Румынии, немцы сдаются пачками, бросают технику и вооружение.
В общем, мама, жди скорой победы и встречи в родном доме.
Да, мама, я забыл тебя поздравить с 16 апреля.
Тот день я встречал в походе на привале. Об этом дне расскажу при встрече. Интересный случай. Пишу письмо также на привале.
В общем, за меня не беспокойтесь.
Напишите, получили ли вы деньги 500 руб., которые я выслал?
Справку выслал.
Пишите подробно о жизни своей и жизни всех родных, соседей и знакомых.
Пишите почаще. Мне писать часто теперь не представится случая, а вы пишите часто, я буду очень рад.
Привет Зое, тете Дуне, …….тете и дяде Кислицам, Щербакам, Литовченкам, Бакунам, Стулиям, Митькам всем друзьям и знакомым. Привет Сене Д. и Рае Р.
До скорой встречи.
Целую. Всеволод.»
Лютий 1945-го
«…Живу добре, тільки голова вже зовсім білою стала. Одягнений тепло, не мерзну… Хороші мої, пишіть мені частіше. Це ж війна, не прогулянка: сьогодні живий, завтра – ні. Вітаю вас з Новим роком, бажаю провести свята якнайкраще…
…Дуже скучив за вами. Отримав від Гриші листа, з якого дізнався, що йому відрізали ногу. Заплакав… Але чого не зробиш заради Батьківщини…»
( уривок з листа невідомого)
«Здрастуй, дорога матусю!
Зараз ось сиджу в окопі, недалеко від «фріців», і пишу ці рядки. Нам тут ходити не можна, навіть висовуватися й то потрібно дуже обережно, інакше можуть помітити, і тоді буде погано, так би мовити.
Ми від Дніпра в 20 км, але, мабуть, скоро будемо біля нього, а, можливо, й далі. Ну, яке моє життя, ти можеш зрозуміти, якщо врахуєш, що снаряди й кулі з’являються щохвилини. Але це проте, я запевняю, не перешкодить мені повернутися до вас, матусю.
Матусю, я тобі довго не писав і в цьому дуже-дуже винен перед тобою.
О, матусю! Вибач мене, я винен.»
До побачення. Твiй син Леонiд. 11.09.43 р.
Якими дорогими є оті пожовклі солдатські трикутнички, клаптики листівок для наших земляків, адже це історія нашої Батьківщини, героїзму наших дідів, батьків, братів та сестер.
У народі недаремно кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово «війна», вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче - життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.
(За матеріалами експозиції і фонду музею)
Світлана Сапок, директор Петрівського районного музею історії
