Якраз цими днями Україна відзначає першу річницю від подій, які докорінно змінили не лише розвиток і спосіб життя в нашій державі, але й загалом її місце і роль на геополітичній карті світу. Значною мірою завдяки саме цим подіям з’явилося нове державне свято – День Гідності та Свободи, з приводу чого видано відповідний Указ Президента України. Однак чи залишиться в свідомості народній цей день назавжди справді визначною святковою датою, а чи навпаки - символізуватиме початок однієї з найтрагічніших сторінок в історії нашої країни – сьогодні, здається як ніколи, залежатиме від кожного з нас, від того,наскільки нам усім вистачить мужності, сміливості та рішучості, а разом з тим – мудрості, розсудливості та поміркованості, аби своїми послідовними, наполегливими, але водночас і по-хірургічному зваженими діями довести й світовій спільноті, і, в першу чергу, самим собі, що акції протесту, розпочаті рік тому на столичному Майдані, а потім численні жертви, до яких спричинила агонія злочинного конаючого режиму, не були даремними.
Словом, сьогодні Україна вже вкотре переживає один з найвідповідальніших етапів у своїй історії, коли має вирішитися остаточно – чи бути їй в осяжній перспективі самодостатньою цивілізованою спільнотою, з чітко окресленими і гідними європейської країни перспективами розвитку, а чи вже вкотре дати недругам підставу, аби стверджувати, що українці – така собі недонація, яка не заслуговує мати власну державність, як це уже робив неодноразово президент нашої північно-східної сусідки, усі тези котрого, в тому числі й зухвало-агресивного характеру, добре сприймаються широкими прошарками сьогоднішнього російського суспільства.
Відтак давайте пригадаємо, з чого почалися ці події, які, безумовно, в історії України посядуть особливе місце, як одні з найбільш трагічних і найбільш величних, події, які, дали новий шанс Україні на якісно інший стан в своєму розвитку, і яким вона або скористається, або… Втім, не будемо про сумне.
Отож увесь 2013 рік в Україні пройшов під знаком неминучої інтеграції в європейські і світові структури. Конкретно для нашої країни він мав бути оформлений у вигляді підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, процедура якого передбачалося на саміті «Східного партнерства», що був призначений на кінець листопада у м. Вільнюсі. Впродовж цілого року представники правлячої на той час Партії регіонів усіляко налаштовували суспільство на те, що європейський вибір є безальтернативним для України, їх спікери у Верховній Раді, зокрема Володимир Олійник, Олена Бондаренко та й сам керівник фракції Олександр Єфремов неодноразово на усіляких брифінгах, політичних ток-шоу та прес-релізах для ЗМІ підкреслювали незмінність такого курсу, - більше того - постійно наголошували, що саме Партія регіонів є справжнім провідником ідеї євроінтеграції в суспільстві на відміну від помаранчевих «попередників», які , мовляв, за словами того ж Олійника, лише на словах декларували свій європейський вибір, а насправді практично нічого не зробили, аби цей вибір реально впровадити в життя. Активно євроінтеграційну риторику своїх старших колег використовували й «Молоді регіони» упродовж усього року проводячи усілякі акції, флеш-моби й інші тому подібні заходи, які мали б недвозначно вказати суспільству, хто здатен вивести українську спільноту на якісно новий рівень життя і характер суспільних стосунків.
Показово, що ще на початку жовтня 2013-го, під час проведення Всеукраїнської агропромислової виставки «Агроекспо-2013», що відбулася в нашому обласному центрі, почесний гість заходу – тодішній Президент України Віктор Янукович в ході брифінгу перед представниками засобів масової інформації Кіровоградщини так само демонстрував і відвагу, і рішучість, запевняючи, що альтернативи європейському вибору немає і бути не може, що питання Угоди про асоціацію вже вирішене і жодних дискусій навколо її підписання чи непідписання також вже не вестиметься. Пригадується, як переконливо Віктор Федорович тоді доводив усім нам переваги такого вибору, як предметно аргументував, що асоціація відкриє перед нашими сільгоспвиробниками та представниками переробної промисловості чудові перспективи розвитку, тож тоді ніхто з нас не мав і краплі сумніву у щирості його слів. Ну, чи майже не мав... Відтак пропонуючи своїм читачам репортаж про виставку, кожен теж уже був майже впевнений, що почутому, а відтак і написаному слід вірити (у нас ця публікація вийшла в №77 за середу, 9 жовтня, під назвою «Агроекспо-2013» - крок до формування цивілізованого сільськогосподарського ринку»).
А вже наприкінці місяця Янукович раптом чомусь опинився в Сочі, де провів незаплановану раніше зустріч зі своїм російським колегою, після чого вся «послідовність і впевненість» бозна-куди поділися. Що такого сказав ВВП своєму васалу, чим він його так настрахав – можна тільки здогадуватися. Офіційні ж пояснення про «взаємозалежність і нерозривність економік та багатьох виробничих процесів» навряд чи сьогодні кимось сприйматимуться всерйоз, адже подібні аргументи вже багато років до цього неодноразово наводили противники євроінтеграції, тож вони начебто були ретельно досліджені і враховані. Натомість, за аргументами тих же представників влади, кількість переваг, які надала б економіці України інтеграція в євроспільноту значно б перевищила усі негативи, з якими цей процес, безумовно, також неминуче був би пов’язаний. Тож що ж спонукало насправді Віктора Федоровича змінити свою точку зору на протилежну впродовж буквально кількох годин – можливо, ми й дізнаємось колись в майбутньому. За різними припущеннями Володимир Володимирович дещо привідкрив нашому невдатному гаранту завісу оцих процесів, що ми їх маємо нещастя відчути на собі сьогодні в Криму і на Донбасі (гадаю, вже ніхто не має сумніву в тому, що вони планувалися і готувалися заздалегідь). А, можливо, були використані й погрози безпосередньо на адресу самого Януковича чи членів його родини в плані їх матеріального благополуччя або й взагалі безпеки життя. Якщо врахувати попередні сторінки біографії обох президентів, то легко припустити, що у Володимира Володимировича щодо Віктора Федоровича залишалися доволі потужні важелі впливу, які він дочасно не хотів «світити», але які довелося продемонструвати, коли Віктор Федорович уявив себе аж занадто самостійною політичною фігурою і спробував вести політичну гру, незалежну від кремлівського впливу.
Зрозуміло, з огляду на таку пафосну підготовку до підписання Угоди, на гучні заяви з цього приводу з різних трибун і майданчиків, тепер абсолютно незрозумілі дії і кроки владної верхівки викликали обурення в суспільстві і відверту образу за те, що з громадою не ведуть щирий, відкритий діалог. Адже всі щойно згадані рішення були прийняті підкилимно, фактично як наслідок змови двох осіб. І якщо більшість із нас вчергове «проковтнули» гірку пігулку від влади, хіба що тихцем пообурювавшись на домашніх кухнях, то студентство, як самий прогресивний і небайдужий до долі країни прошарок суспільства, такої образи не стерпіло, і вже 21 листопада на столичний Майдан з акцією протесту вийшли студенти Києво-Могилянської академії. Ще за кілька днів до них доєдналися студенти Київського Національного університету, а затим і студенти та викладачі інших столичних і вже не лише столичних вузів.
Що сталося далі – певне більшість із нас добре пам’ятають, адже окремі криваві кадри студентського побиття, залишаться перед нашими очима назавжди. Власне, потужний революційний сплеск спричинило не лише криваве насильство, а й лицемірство, дволикість влади. Адже ще за пару днів до побиття той же Віктор Янукович, відповідаючи на запитання журналістів з приводу того, що він особисто думає про студентські протестні акції, зазначив, що гордиться свідомістю і активною життєвою позицією вітчизняних студентів, водночас пообіцяв найближчими днями зустрітися з представниками протестувальників, аби роз’яснити мотиви своїх дій у Вільнюсі, довести, що зрив підписання Угоди про асоціацію був вимушеним кроком. Натомість сталося те, що сталося: ріки крові на засніжених вулицях столиці, озвірілі правоохоронці, які, очевидно, забули, що давали присягу служити народу України, адже мутузили кийками молодих представників цього народу не гірше, ніж досвідчені співробітники гестапо: буквально по троє-четверо «молотників» на одного лежачого (!) активіста.
І вже в подальших коментарях Віктор Федорович (ніби це й не він ще кілька днів тому переконував про почуття гордості активністю студентства) вже раптом заявив, що насправді це студенти-екстремісти напали на мирних і доброзичливих представників «Беркуту».
Отож маски було зірвано: вже ніхто у владі й не намагався вдавати людяність та прагнення почути свій народ. Фактично, влада перейшла до останнього аргументу в стосунках зі своїми громадянами – до практики терору і залякування. До честі українців – така тактика дій щодо них виявилася помилковою, хоча й стверджувати, що всі ті жахіття, які розпочались рік тому, вже закінчилися – теж, на жаль, передчасно. Схоже, що й день сьогоднішній готує нам ще чимало випробувань. Хотілося б вірити, що кров Героїв Небесної сотні, кров захисників єдності і неділимості держави на буремному Сході стануть вже останніми жертвами на шляху до розбудови справді незалежної України. Хоча, звичайно, підстав для такого сподівання, з огляду на відверто ворожі дії країни-сусіда, вчорашнього «брата» - не так вже й багато. І все ж – будьмо оптимістами, зрештою, незалежність – це стан, який навряд чи кому в цьому світі діставався легко й безкровно. Певне, й нам доведеться платити за неї високу ціну.
Володимир КІФЕНКО.
