Жбурнула осінь перевесла у листопадову печаль
Сьогодні ми вирішили влаштувати невеличке свято для справжніх поціновувачів поезії – пропонуємо вашій увазі добірку нових ліричних творів нашого земляка Григорія Василіва (під таким псевдонімом віднедавна дарує нам свої вірші Григорій Васильович Ліщенюк). Зізнаємося, секрет псевдоніму ми розкрили без його на те згоди, оскільки для тих наших читачів, хто відчуває і шанує майстерність високохудожнього поетичного слова, ця таємниця вже давно стала «секретом Полішинеля». Надто ж бо вже виразною і неповторною у Григорія Ліщенюка є образність та філософічність творів, аби їх можна було сплутати з кимось іншим. А їх тематика як завжди актуальна – про неповторність, буденність і швидкоплинність життя, про кохання і журбу, про надії і розчарування, що супроводжують будь-кого з нас упродовж земного буття, про ще дуже багато важливих та хвилюючих речей, які кожен для себе зможе знайти в цих щирих і лаконічних рядках…
Словом, читайте і насолоджуйтесь!
* * *
Літечко зосталось хтозна-де...
Знову я розлук не омину.
Осінь листя спалює руде,
Вітер грає музику сумну.
Ще не раз тут зацвітуть сади,
Ще птахи розбудять сонну вись
Ще весна повернеться сюди -
Ти ж не обіцяй і не клянись.
* * *
Вигнанці ми розтрачених років
Бродягами блукаєм по землі.
Здригаємось вві сні на дзвін підків,
Що вже давно розтанув десь в імлі.
Отак бездумно проживаєм дні,
Не відаєм, де знайдемо кінець,
Та об шляхи тернисті, кам’яні
Стираєм босі душі нанівець.
* * *
Летять лелеки над рідним краєм,
Купають ранки зірки в росі.
Маестро-вітер на дудці грає,
Жбурляє листя під ноги всім.
А дні короткі все холодніші,
Туман блукає, мов пілігрим,
Збирались ночі писати вірші
Та тільки марно – немає рим.
* * *
Апостоли, філософи, митці,
Що жити без гріхів людей учили,
Робіт неперевершених творці -
Невже вони ніколи не згрішили?
Сура Корану й Біблії рядок,
Напевно, тільки для душі підніжка,
Бо як від грішних вберегтись думок,
Коли гріхам відпущені всі віжки?
* * *
Жив піїт у гордій самотині,
Іскру словом викресати міг.
Тільки всі його забули нині.
А чому? Додумайтесь самі.
Щоб для вас це не було секретом,
Розповім усе вам так, як є:
Згодом став придворним він поетом,
А простіше – царським холуєм.
* * *
Ще у дитинстві свинопасом був -
Душею підлий і, як змій, лукавий.
З якого роду-племені - забув,
Схотілося йому багатства й слави.
Він думав, ніби Богом став тепер,
Чужі вершити долі часто брався,
Але невдовзі цар отой помер
І катом в людській пам’яті зостався.
* * *
Коли дотліє полум’я руде,
Яке нікого ще не обігріло,
То сірий птах за обрій упаде,
І холоди скують безсиле тіло.
Тоді ти пошкодуєш за тим днем,
Що в річку сипав сонця філіграні,
Де вітер над калиновим вогнем
Палив про літо спогади останні.
* * *
Віки рокам трухляві кості мелють
З байдужістю німою на лиці.
Руйнує час міцну, гранітну скелю:
Од кирки відлітають камінці.
Бреду у вічність млявою ходою,
Бо поспішати вже нема причин.
І чую: як плететься хтось за мною.
То сива старість. Спробуй - утечи!
* * *
Здається, гину в цьому сірім світі,
У ньому вже давно немає див.
Нарву сьогодні жовтих сухоцвітів,
Отих, що досі вітер не спалив.
Зігрію руки жаром горобини
(До краплі душу випила сльота).
Із болем відчуваю, як хвилини
Летять у вирій крізь мої літа.
* * *
Німа нудьга покинутої хати,
До неї сум притиснувся грудьми.
Хатина ця втомилася чекати:
Вона забута Богом і людьми.
Абстракція малюнків стін обдертих,
Їх тільки час так розписати міг
Нема нікого - лише вітер впертий
У сінях щойно відпочити ліг.
* * *
Задумалася осінь на хвилинку
І задивилась у барвисту даль.
В сріблястій павутиночці росинка
Дзвенить на вітрі, начебто кришталь.
Давно в копиці складені покоси,
У багряниці одяглись кущі.
І вересень біжить стернею босий,
Несе в торбині смуток та дощі.
* * *
Пропахла далеч спогадами літа,
Торкає хмару сірий птах крилом.
Сьогодні вже немає де зігріти
Замерзлих рук - так холодно кругом!
Сховало сонце десь протуберанці,
Вітри з дерев зривають листя мідь.
Похукаю на посинілі пальці -
А чим же можна душу обігріть?
* * *
Закутався у тишу сонний вітер:
Іти не хоче від моїх воріт.
Неквапно так поклав мені на плечі
Важкі долоні перетлілих літ.
Стаю поволі схожим на дитину,
З усім змиряюсь – виходу нема.
І відчуваю, як мені у спину
Розлуками вже дихає зима.
* * *
Жбурнула осінь перевесла
У листопадову печаль.
Я крізь літа в човні без весел
По жовтих снах мандрую вдаль.
Вертаюся до свого краю,
Що весь мелісою пропах,
І пам’ять спогадом латаю,
Мов рідної хатини дах.
* * *
Окраса осені, багрянці,
Листків опалих жовтий сум...
Я бачив позавчора вранці,
Як вітер пив дзвінку росу.
Він цілу ніч блукав лугами,
Сховавши холод під полу,
А потім босими ногами
Топтав край поля ковилу.
* * *
Життя з буденностей сплелося
І без прикрас.
Пофарбував мені волосся
Цирульник – час
Загримував моє обличчя
Й сказав: «Дивись,
Коли до себе я покличу,
То не барись»
* * *
Захлинулася тиша вином,
Перегіркла уся полинами.
Сині ночі стоять під вікном,
Ледь сумують за дивними снами.
Опадають листки з жовтих крон.
Пригорнувся до неба лелека.
І лиш пам’яті сивої схрон
Зберігає дитинство далеке.
* * *
Кудись втекло моє дитинство:
В торбині зошити й книжки,
А день яскраво-золотистий
Мені на спогади важкий.
Чомусь їх нині забагато
(Зійшлися ніби на біду),
Прийду туди, де була хата,
І навіть місця не знайду.
* * *
Пряжа бабиного літа
Намоталася на сук.
Ніч, ніким не обігріта,
П’є з цикорію росу.
Вкотре сич не буде спати
І під вітру полонез
Рахуватиме карати
Зір, що падають з небес.
* * *
Відлечу у вирій, відлечу,
Осені для цього тільки треба.
Я сьогодні вранці ніби чув,
Як птахи кричали в синім небі.
За вікном стоять липневі дні,
Тож будити рано ще тривогу.
Певно, хтось нагадує мені,
Що пора збиратися в дорогу.
* * *
Зумій усюди бачити красу:
Твори її у камені чи слові.
Підглянь, як вітер струшує росу,
І полічи всі фарби веселкові.
На світі є багато добрих справ,
Я вірю: ними серце ти спокусиш.
Як Бог тобі талант подарував -
За це йому відпрацювати мусиш.
* * *
Перегоріла осінь, аж до тла.
Вітри туману чешуть мокру гриву.
Напевне, вже не діждеться тепла
Стара береза на краю обриву.
Розлук порожні гнізда налились,
Гойдаючись у кронах, наче діти.
Наївно вірять, що й вони колись
Вслід за птахами зможуть відлетіти.
* * *
Марную час: за днем проходять дні -
Ані строфи на білому папері.
Вітри сьогодні стукали у двері,
Осінню пошту принесли мені.
В дворі листків - цілісінька гора!
Всі без адреси й жодного конверта.
Я відпишу, та поки що уперто
Чекаю, щоб скінчилася хандра.
* * *
Який же ти, мій дивовижний світе,
В тобі є все: потворність і краса.
Сюди мене приніс космічний вітер,
А звідкіля - цього не знаю сам.
Як прийде час, і я заплющу очі,
Щоб назавжди у вічність відійти.
Не вірю, що моя душа захоче
Шукати інші землі і світи.
* * *
В дерев’яну діжку із водою
Вечір зорі кинув - аж на дно!
Я вже не сумую за весною,
Бо надворі вересень давно.
Відпилося і відтанцювалось,
Відлетіли вдалечінь роки.
Спогади, що в пам’яті зостались,
Кленові продам за мідяки.
* * *
Ночі темної тінь
Все кругом огорнула,
Обняла мене лінь
І в минуле вернула.
Скоро біль принесе
Всі гріхи перелічить,
Та об місяця серп
Вкотре душу скалічить.
* * *
Ця рання осінь, очі, повні суму,
Уже птахи зібралися в політ.
Старезний дуб поринув у задуму,
І не полічить, скільки має літ.
Сухі гілки на порваному вітрі
Скриплять постійно
(Все йому не так).
І вересень на місяця палітрі
Перемішав із охрою краплак.
* * *
Отак сидіти мовчки край вікна
І на папір вичавлювати душу...
Твоя робота, друже мій, марна,
Я це давно тобі сказати мушу.
Ридають хмари, ніби хтось помер,
Колючий вітер їх порвав на клоччя.
Кому потрібні вірші ці тепер?
Пожовкле листя цілу ніч шепоче.
* * *
Як добре, що не заздрю я багатим,
Що душу цей хробак мою не ссе,
Що затісні мені чужі палати
І землю я люблю понад усе.
Зимою в мене срібла є багато,
Насипле осінь золота, без меж,
Як добре, що не заздрю я багатим,
І що вони мені не заздрять теж.
* * *
Із циклу «Перекотиполе»
Тумани сивогриві, наче коні,
Над яром п’ють шипшиновий вогонь.
Малий метелик на моїй долоні
Ось-ось помре від холоду либонь.
Його до хати я забрати мушу,
Аби від нього відвести біду,
Можливо, і мою врятують душу,
Як я колись на землю упаду.
* * *
Вітер осінь спалює руду,
Поколовшись на ожину плаче:
- Я сюди вже більше не прийду
І тебе ніколи не побачу...
Згодом все, що буде після нас,
Не діждавшись, поки завесніє,
Плугом долі переоре час
І травою забуття засіє.
* * *
Душе моя, розгнуздана, хмільна,
Побудь ще трішки щирою зі мною.
І вип’ємо укотре аж до дна
Цю чашу із горілкою гіркою.
Залишились тепер ми тільки вдвох:
Ще крок чи два - і ти злетиш до неба.
Якщо тебе судитиме там Бог -
Я всі твої гріхи візьму на себе.
* * *
Перекотиполе, ти куди?
Ще зі мною побалакай трішки.
Плачуть хмари краплями води,
Рвуть вітри туманам мокрі віжки.
І женуть тебе через поля,
Стежать за тобою скрізь недремно,
Непривітна і чужа земля -
Прихистку шукати тут даремно.
* * *
Отак живи, без мрій і сподівань,
Самотньою билиною край поля.
Тоді не буде ні розчарувань,
Ані образи на нещасну долю.
Або ж борися, та у краще вір,
І за свої ідеї стій горою.
Але коли прийде пора зневір -
Зумій піти красиво з поля бою.
* * *
Мені зима наснилася жорстока:
Хурделиці кружляли навкруги,
Здавалося, наскільки бачить око -
Усе повимерзало, до ноги.
В моїм саду вітри читали прозу,
Сніжинок забавляючи рої,
І цілу ніч об гострий ніж морозу
Калина вени різала свої.
* * *
Коли на землю вечір упаде -
Такі сумні осінні ці пейзажі.
Стоять дерева чорні, наче в сажі,
Густо туман долиною бреде.
Під вікнами рудий блукає звір,
Настільна лампа знов не відпочине,
Напевно, в неї є на те причина
Яка? - Лиш знають ручка і папір.
* * *
Ах, скільки срібла нині в полі!
Лише прийди і подивись.
Йому, як птахові на волі,
Летіти хочеться увись
Ще зранку заховався вітер
Над вибалком у бур’яні.
Він в сільця бабиного літа
Ловити буде теплі дні.
* * *
Визнання я не прагну ні на краплю,
І ваша слава теж мені чужа
Мене болить, мов рана від ножа,
Як на байдужість людську враз натраплю.
Вона уся липка, неначе з глею,
Жорстока, сіра, безтілесна стать.
Душі пухлину марно лікувать,
Не дай вам Боже захворіти нею.
* * *
Спочив нарешті вітер біля тину.
Ген по снігу чиїсь біжать сліди.
Мороз на шибці створює картину
З кришталиків замерзлої води.
Ховає місяць промені в солому,
Що у дворі покинута лежить.
І сонний крук на кленові старому
На зорях знову буде ворожить.
* * *
Туманами сумує осінь,
Плюється листям навсібіч,
І дмуть вітри дзвінкі, мов оси,
В розбиту шибку цілу ніч
Скрипучі двері, вікна, стеля:
Від них не дінешся ніде.
В мою незатишну оселю
Ніхто, крім віршів, не прийде.
* * *
Розлогі клени край старих воріт,
Листки опалі полічити хочуть.
Із хмар свинцевих дощ важкий, мов шріт
У вікна барабанить цілі ночі
Так швидко насувається зима,
Лисицею блукає мокра тиша.
Зігрівся б я, але тепла нема,
Вогонь калини для наївних лише.
* * *
На сірім полотні дощів
Я напишу вам осінь,
Де ранок в жовтому плащі
Збирає стиглі роси.
І наїжачений будяк
Нарешті зрозуміє,
Що повернутися ніяк
У літо не зуміє.
* * *
Ми зграя, ми вовки голодні,
Ми згусток зла.
Та доля зрадила сьогодні -
На кпин взяла.
Здається, кепські наші справи,
Хоч круть, хоч верть:
Червоні прапорці направо,
Наліво - смерть.
* * *
Жовта пляма листя і дощу,
Ранками блищать холодні роси.
Нині я тебе не відпущу,
Осене моя рудоволоса.
Вип’ємо вина з тобою ми,
Про минуле заведем розмову:
Вже зосталось близько до зими
Хтозна, чи побачимося знову.
Григорій Василів.
