У подружжя Віктора і Ніни Вендрових я була другою, доволі пізньою дитиною. Бувало, коли я крихіткою прогулювалася з татом у парку, знайомі приязно запитували, що то, мабуть, мій дідусь. Бо було йому вже за 40, хоч мав ще гарну статуру і густі каштанову чуприну з сивиною на скронях. Підрісши, я зрозуміла, що тато - доволі знаний журналіст, поважний і авторитетний. Я не зважилася б писати про нього, але в нашій квартирі під сидіннями двох диванів зберігалися десятки журналів: «Радио», «Журналист», «Советское фото», між аркушами яких і просто в пакетах лежали сотні фотознімків. Там же я знайшла й біографію тата, деякі протоколи комсомольських зборів. Отже, народився він в м. Синельникове Дніпропетровської області. У 1935 році його батько з дружиною і трьома синами був направлений на посаду бухгалтера в Петрівське споживче товариство. Дізналася, що в 15 років став комсомольцем, через рік його призначили піонервожатим, у 9 класі обрали редактором загальношкільної стіннівки. Мав намір вступити до Київського інституту кіноінженерів або Одеського інституту зв’язку, бо в 14 років змонтував саморобний радіоприймач, рано навчився фотографувати. Втім, не вступив за станом здоров’я, став на комсомольський облік в місцевому колгоспі, був обраний секретарем. Як активного комсомольця якось його запросили на зустріч з доволі відомим свого часу працівником районної газети І.Я.Литвиновим, який закликав молодих ставати позаштатними кореспондентами. Згодом почав працювати фотографом у побуткомбінаті, разом з тим став подавати до газети знімки, з підписами до них. За старанну роботу, хорошу поведінку обрали побутовці його головою товариського суду. Наставником був відомий в той час суддя І.М.Маленко.
Справжнім поворотом у долі став для тата 1966 рік: у квітні його затвердили фотокореспондентом «Трудової слави», а в жовтні того ж року обрали профоргом. Додаткові обов’язки були почесними, але й вимагали окремих зусиль. Наприклад, в ті роки більшість творчих працівників заочно навчалися, мали додаткові відпустки, тож був клопіт з наданням основних відпусток у теплу пору року.
Які ж знімки, зроблені за кілька десятків, слід вважати найважливішими?
До 1954 року в Петровому була єдина двоповерхова споруда – школа. Не минуло й 10 років, як з’явилися чотириповерхові житлові будинки по вулиці Ілліча та поруч дві двоповерхівки по вул. Жовтневій. Майже одночасно будувалися готель, Будинок зв’язку. Невпізнанним ставав торговельний центр по вул. Кірова, особливо в роки, коли головою райспоживтовариства був. С.Кирильчук.
У 1963 році Петрове стало селищем міського типу, і це прискорило будівництво споруд для державних установ і організацій.
Створена в Петровому Міжколгоспна будівельна організація сприяла будівництву нових виробничих приміщень, разом з тим виготовляла вікна, двері, що активізувало будівництво приватного житла.
Великі зміни принесла електрифікація району. Щоб максимально механізувати процеси на тваринницьких фермах, доводилося будувати нові або капітально реставрувати наявні корівники, будувати кормоцехи, лабораторії. Поступово з’явилися Будинки тваринника, медичні профілакторії.
Великий обсяг будівельних робіт було виконано на честь 50-річчя Великого Жовтня. Навіть в неперспективних селах Жуганка, Снігурівка, Вовчанка були збудовані сільські клуби з бібліотеками, магазини. А в Петровому в ті роки збудували унікальну птахофабрику і три дитячі садки та бригадний відділковий клуб в колгоспі «Дружба», а в колгоспі ім. Леніна – млин і олійницю, крупорушку, ковбасний цех, мінімолокозавод та два дитсадки. Звісно, усі ці події не залишалися поза увагою татового об’єктива.
Електрифікація району внесла вагомі зміни і в рільництво. Дедалі більшало дощувальних агрегатів, комплексів з виготовлення вітамінних кормів. Працівники редакції намагалися побувати там, де брукували і асфальтували шляхи, впорядковувалися парки і сквери. Не обминали увагою вуглерозріз «Балахівський» і саме селище, писали про кращих екскаваторників і транспортників, фотографували їх і, звичайно, дали репортаж про збудований консервний завод, а згодом – про міжгосподарський комбікормовий завод.
Тато завжди намагався бути в курсі усіх важливих подій, а таких тоді в районі було чимало. Це і кількаразові приїзди в Петрове учасників визволення району, і візити члена Уряду, Героя Соціалістичної Праці Г.Т.Новікова та письменника П.А. Загребельного, яких ми обирали до Верховної Ради. Гостями району були науковці-земляки, відомі співаки і кіноактори. І доволі часто автором ілюстрацій про такі події був В.Вендров. Багато місця зайняли б розповіді про фестивалі, творчі звіти художньої самодіяльності, про виставки сільськогосподарської продукції, відзначення свят урожаю, Дня Петрового…
Тато був дуже відповідальним журналістом, якщо намічене не встигав зробити вдень, писав і друкував фото вночі. Було, що його прикував до ліжка радикуліт, то писав, лежачи на животі і поклавши перед собою аркуш картону. Я тоді відносила рукописи до редакції.
В лютому 1981 року тата, на його прохання, призначили кореспондентом-організатором районного радіомовлення. Почалися нові труднощі і випробування: примітивна студія, зношена апаратура, нестача плівки. Але нова робота дуже подобалася, і він самотужки долав недоліки. Директор школи Г.Л.Москалець позичив під розписку магнітофон, інший на таких же умовах надав селищний голова М.Ф.Савицький, однокласниця К.Я.Деркач поділилася «беушними» стільцями, інший однокласник М.О.Копань дав дві банки фарби, в райкомі комсомолу подарували благеньку друкарську машинку.
У липні 1987 року тата призначили завідуючим відділом радіоінформації. Однак фінансування лишалося убогим, навіть на зарплату часом не вистачало. Нові проблеми принесла «оксамитова революція», що знаменувала розпад СРСР. Знайшлися «патріоти», які вважали, що в ЗМІ не місце «комунякам». Однак вони працювали, бо інших не було, хоч в районі з’явилося багато партій і недолугих політиків, які рвалися до мікрофонів, агітуючи за своїх «вождів». З ініціативи фронтовика, голови районної організації ветеранів України І.М.Запеки було відновлено райком КПУ. Інформація про цю подію прозвучала по радіо, за що тата суворо попередили, крім того приховано погрожували звільненням за спробу відновити членство в партії.
З 24 квітня 1998 року редакція радіомовлення стала окремою юридичною особою, тата призначили редактором-директором, а я, після кількох років роботи позаштатним диктором, стала штатним працівником, його правою рукою. Популярність радіопередач була величезною, так само величезною була кількість радіослухачів, для яких ми їх готували. Однак над головою тата почало хмаритися, і на те були причини. Якось порядний учасник Великої Вітчизняної війни П.В.Коновалов прийшов до студії, щоб сказати добре слово про В.І.Леніна з нагоди дня його народження. Зокрема, вжив такий вислів, що олігархи повинні дякувати Леніну, за те, що створив таку могутню державу, в якій і досі є що вкрасти. Іншим разом П.В.Коновалов прийшов привітати побратимів з Днем Радянської Армії і згадав слова популярної в роки війни пісні: «Выпьем за Родину, выпьем за Сталина». Відтоді батькові вже за кожної нагоді говорили, що має звільнитися з посади «по-хорошому». Тож він пішов «у відставку» у віці 70 років, хоч ще мав творчий потенціал і потужний голос. Згодом почав дописувати до газети, виконував обов’язки керівника прес-служби в раді ветеранів. Вважаю, що найкращі свої твори з елементами публіцистики він написав саме в останні роки. Гордиться, що троє вже дорослих онуків з погонами на плечах захищають інтереси держави, і всі вони не вживають хмільного, не палять, не лихословлять. Вважає найкращими своїх внучок Оксану і Юлю, які успішно навчаються, займаються спортом. Каже тато, що заради них він «тримається в сідлі». Хоч часто підводить здоров’я, погіршився зір, але ще має творчі задуми, мріє їх здійснити. Скільки пам’ятаю тата, він ходив на службу в білосніжній або блакитній сорочці з кольоровою краваткою, напрасований і напахчений офіцерськими парфумами, в охайному взутті, завжди коректний і приязний в стосунках з оточенням.
Не вистачить слів, щоб розповісти, який він батько і дідусь. А ще бракує слів, щоб висловити йому побажання з нагоди ювілею! Будь здоровий і бадьорий, дідусю і тату, на радість твоїм рідним і близьким.
Наталія Сохач, дочка і колега ювіляра.
