Відбиток буремного сьогодення в творчості поетів-земляків

Григорій Василів

Впасти на землю навзнак,
Погляд у небі втопить:
«Боже, навіщо ж ти так?
Чом не зумів захистить?»

Кров’ю Майдан весь пропах,
Болем зійшов нанівець
Сотні Небесної Шлях –
Вічний на серці рубець.

* * *

Коли настане правди час,
І світ жорстокий
схаменеться,
Тоді у кожному із нас
Росток любові враз проб’ється.

І вкотре ми замолим зло
(Бо стане каменем провина),
Щоб навіть Бога й не було -
Його придумала б людина.

* * *

Звідкіля ми прийшли сюди -
Нам сказати ніхто не може:
Ніби зіткані всі з води,
Але зовні такі несхожі

Річ не втім, де взялися ми,
І яку хто займає нішу,
Бути скрізь і завжди людьми –
Ось що в світі найголовніше.

* * *

Жовтоцвіти мої жовтоцвіти,
Сірий день на морозі зачах.
Нині пізньої осені квіти
Помирають у вас на очах

Кануть в лету і болі, і втрати,
І цвітіння зів’яне за мить.
Що прийдеться колись помирати -
Намагайтеся не говорить.

* * *

Сонний день відскрипів на морозі,
Першим снігом стежки замело,
Сірий птах у старечій знемозі
Опустив перебите крило.
Ще не раз він злетить в високості,
Ще веселі зустрінуться дні,
Ще запросить весна його в гості...
Жаль, що буде це тільки вві сні.

* * *

Розкину руки і впаду в траву,
Заслухаюся у вечірню тишу,
Напевне, я лише тому живу,
Що крихту віри у собі залишив.
Вона то ледве тліє, то горить,
То іскрою спалахує в зеніті:
Допоки не прийде остання мить -
Потрібно вірить, попри все на світі.

* * *

Далекі екзотичні береги
Фортеці, неприступні і високі,
Морські бродяги, де сьогодні ви?
В яких широтах віднайшли свій спокій?
Вітрильника старого час добив,
Десь тут на дні лежать його герої.
Біля корми зелений спрут зробив
Собі хатину з чаші золотої.

* * *

Вдивляюся у височінь безкраю,
Тримаю на долонях цілий світ.
Хоча його ваги не відчуваю,
Та знаю, що йому мільярди літ.
Не оминути, не переверстати
Отої миті, що колись прийде.
Тож тягарем йому боюся стати,
Як він мене в долоні покладе.

* * *

Я сам собі і блазень, і король,
І хочу вам сказати, поміж іншим,
Що з нас тут кожен грає свою роль,
Але моя для мене наймиліша.

Не вимагаю в глядача визнань,
Не лину ввись й не кочуся в долину.
Мені б лише маленьку крихту знань,
Таланту трішки й мудрості краплину.

* * *

Чужина довкола, чужина,
Дні короткі тонуть у журбі.
Тут мене і радість омина -
Чи коли отак було тобі?

І чи зрозуміти можеш ти,
Як по смерті хочеться мені
Навесні барвінком зацвісти
Не в чужій, а в рідній стороні?!

* * *

Здається, дощ іти не перестане,
Холодна ніч від мороку густа.
Колючий вітер мокрими устами
Цілує листя жовтого уста.
Моя душа, вся зболена до краю,
Тепер втекти не в силі від зневір.
Із пригорщ долі сивий сум ковтаю:
Отак живу собі наперекір.

* * *

Україна

Не впала наша Україна -
її не побороли.
Не стала рідна на коліна -
її не розкололи.
Зібравшись разом, вся родина
Змінила враз закони.
То не Майдан, то Україна
Змела всі перепони.
Небесна сотня воєдино,
Як янгол охорони,
До Бога разом відступила
Й зібрала міліони.
Минула й ця лиха година:
Гудуть за ними дзвони,
Бо не забуде Батьківщина
Своїх синів-героїв.

Анастасія Гринчишина, учениця Червонокостянтинівської ЗШ І-ІІІ ст.

* * *

Журавлі

Майданить знову стародавній Київ,
І знову смута душі спопеля…
А журавлі несуть уже у Ірій
Безсмертя тих, кого з нами нема.
Уже нема тих мучеників честі,
Які в житті служили маяком…
А журавлі летять, летять у Ірій –
Благословляють землю миром і добром.

Іван Сердюк.

* * *

Крик української душі

Борімося-поборемо
Заклятого грифона,
Що хоче вирвать душу з нас
Ще з маминого лона.

Вклонімося загиблим,
Не згасне свічка хай.
Живі ж і ненароджені,
Не рвіться в руський «рай».

Чекає вас там панщина,
І пазуристі лапи
Зімкнуться на горлянці вам,
І змусять задихатись.

Та схаменіться ж, людоньки!
Погляньте правді в очі -
Чи тридцять тисяч коштує
Душа вкраїнська, Отче!

Вам краще прапор з горизонтом,
Де вже сідає сонце,
Ніж лан, залитий золотом
Із небом у віконці?!

Як так,то гетьте з світу ви,
Із «Богом вільні» люди.
І мріть в паскудній чужині,
А в нас ще далі буде...

Ольга Чорнобривець, студентка 4 курсу Дніпропетровської державної фінансової академії.

* * *

Матері про війну

Немов раптово впало небо:
«З Росією у нас війна!»
Й кому така подія треба,
та щоб з Росією вона?
Щоб йшов війною брат на брата,
на Київ біг солдат Москви,
щоб він палив селянські хати,
свого племінника давив?
Бо скільки бувших українців
у Білокам’яній живуть!
Наші батьки громили німців,
а їх сини війною йдуть.
Хіба не буде в нас братання?
Хіба ми хочемо війни?
Спитайте матерів бажання,
чи для війни росли сини?

Володимир Паладько.