Пронеслися літа

Пронеслися літа наші, наче сполохані коні,
Й не повернуться знову ніколи й на мить,
Бо нам інеєм вже запорошило скроні,
І літа ті ніяк не догнать, не спинить.

Забіліли сніги на короткім нерівному полю,
По котрому ми маєм зійти за межу.
Там лиш вітер гуляє, колючий до болю,
Та гуде, наче пісню мугиче чужу.

Звісно, пісня чужа, не з привітного отчого краю,
А з-за тої межі, де ні сонця, ні зір.
За межею там – хто чого вартий, я знаю,
Я в це вірю, і ти, любий друже, повір.

Все відійде, бо все воно тут на Землі тимчасове,
Так було і так буде, без краю й кінця.
Лиш одна ти не вмреш, чиста й світла любове,
Будеш вічно жива, щоб бентежить гарячі серця.

І настане гнітюча хвилина гіркої розлуки.
Може, десь серед літа, чи серед зими...
Та залишаться тут наші діти й онуки
І завершать все те, з чим не впорались ми.

Леонід Меделян.