Тамара СакараНайгучнішим інформаційним приводом останніх днів стала звістка про призупинення Урядом процедур підготовки до підписання нашою державою Угоди про асоціативне  членство в Євросоюзі та різнобічна реакція на цю подію, здебільшого, емоційна й далеко не завжди зважена. Часом робляться спроби трактувати позицію влади як відмову від ще недавно проголошеного курсу на євроінтеграцію, від прагнення домагатися омріяних нашими громадянами євростандартів життя, суспільного облаштування. Чи так це насправді - пробуємо з’ясувати у найближчого до нас представника влади,  голови райдержадміністрації Т.Сакари.

- Отже, Тамаро Вікторівно, нашим європрагненням і євросподіванням кінець? Чи, можливо, ажіотаж, який нагнітається з приводу урядового рішення, є невиправданим? 

 

- Я б сказала навіть не просто невиправданим, а скоріше спекулятивним. Україна йде і далі йтиме незмінним курсом на євроінтеграцію, стратегічною метою цього курсу є завдання, неодноразово проголошуване Президентом нашої держави – створити європейські стандарти життя для кожного українця. Чому вирішено взяти паузу перед тим, щоб, так би мовити, формалізувати наші взаємини з Європою? Я гадаю, що з суто тактичних міркувань. Ми свого часу у нашій молодій державі вже наробили чимало, як нам тоді здавалося, прогресивних кроків, які визнавали згодом поспішними, помилковими, непродуманими. Згадайте, як нас підганяли відмовитися від ядерної зброї, а пізніше – вступити до Світової організації торгівлі… Мова не йде про те, що ми не повинні були робити цих кроків, але як і коли їх слід було здійснити – ось тут питання залишаються. Скажімо, за той же без’ядерний статус ми могли б отримати вагомі матеріальні компенсатори, а найголовніше – реальні гарантії безпеки, недоторканості кордонів і таке подібне. А говоритимемо відверто, - маємо їх сьогодні? Хіба що на папері… Значить десь у чомусь наша влада тоді недопрацювала, не врахувала усі можливі чинники і нюанси. Ось і в даному разі: потенційні втрати від розриву торговельних стосунків з країнами СНД та адаптацією до норм, стандартів і директив Євросоюзу становлять близько 160 млрд. євро, в той час, як запропонована Україні допомога - всього 600 млн. євро. Маємо погоджуватися на такі умови? Чи, можливо, краще все ж продовжити переговорний процес, аби майбутнє долучення до омріяної сім’ї європейських народів не стало для наших громадян гірким розчаруванням, руйнуванням ілюзій про райдужне і безпроблемне життя у євроспільноті?

До речі, на адаптацію до стандартів ЄС Угорщині свого часу виділили 51 млрд. євро, Чехії – 8 млрд. євро, дещо співмірній з Україною за розмірами і за чисельністю населення Польщі – взагалі 83 млрд. євро! А 46-мільйонній Україні пропонують 600 млн. євро, при тому, що нас таки ж на 7 мільйонів більше, ніж поляків! То невже це погано, що ми хочемо домогтися для себе більш прийнятних умов, ніж маємо їх сьогодні, рівних партнерських стосунків? Адже вже очевидно, що Європа зацікавлена в Україні не менше, ніж Україна в Європі. Ті ж поляки свого часу торгуватися не соромилися, тому й мають серед усіх нових членів Євросоюзу – країн так званого Східноєвропейського партнерства – найкращі соціальні і економічні показники, на відміну, скажімо, від  Болгарії, яка свого часу за рівнем економічного розвитку мало чим різнилася від Польщі. А тепер погляньте: де Польща і де Болгарія, хоча вступили вони обидві до Євросоюзу майже одночасно? Певне, серед болгар, як і серед багатьох наших нинішніх «євроромантиків», домінувало відчуття, що поняття «Євросоюз» уже саме по собі наблизить щасливе майбуття. Тепер доводиться розчаровуватись.

- Серед обивателів побутує думка, що визначальним чинником відмови від асоціації стала позиція Росії. А як Вам здається, наскільки таке твердження є об’єктивним? 

Звичайно російський чинник ми також не повинні залишати поза увагою, хоча заяви, нібито Президент піддався російському впливу, вважаю абсурдними. Я гадаю, що Президент неодноразово довів і ще доводитиме, що є абсолютно самостійною політичною фігурою. Разом з тим (і з цим важко не погодитися) Президент вважає, що інтеграція України в європейські, а значить – і в загальносвітові структури, не повинна означати зведення на території України новітньої «Берлінської стіни», яка розділятиме Європу й так званий Євроазіатський простір. Хіба ми зацікавлені в тому, щоб поруч з нами знаходилася велика, потужна, з багатющими природними ресурсами, але недружня нам країна? До того ж, країна, в якій мешкають багато наших друзів, родичів, добрих знайомих, зрештою, населення якої ментально є дуже близьким нам? А відтак, невже ми, зближуючись з Європою, маємо відмовлятися від чималої кількості масштабних спільних проектів з Російською Федерацією в тому ж таки авіабудівництві, ракетно-космічний галузі, енергомашинобудуванні, атомній енергетиці, сільському господарстві, суднобудуванні, решті інших галузей, що забезпечують розвиток української економіки? Маючи таке геополітичне розташування, яке має наша держава, було б нерозсудливо, а, можливо, й просто злочинно не скористатися ним в якості своєрідного містка, який би об’єднав два цивілізаційних простори – Європу та Росію. І якщо в Росії не всі ще розуміють, що наш європейський вибір зовсім не означає відмову від дружніх, партнерських стосунків з нашими учорашніми співгромадянами, то в цьому, певне, є значна частка і нашої відповідальності. Значить ми недостатньо попрацювали ще над роз’ясненням нашої зовнішньополітичної стратегії, не завжди були зрозумілими і прогнозованими для сусідів. Ось над цим і маємо попрацювати. Адже, на моє глибоке переконання, поглиблення євроінтеграційних процесів не повинно означати чиєїсь перемоги і чиєїсь поразки. Виграти від цього мають усі сторони, лише за таких умов зможемо вважати підписану нами Угоду важливим зовнішньополітичним успіхом України.

- Гаразд, тоді наостанок ще про таке: як Ви ставитеся до протестних акцій, що розгорнулися сьогодні багатьма містами  України, зокрема до студентського страйку, що проходить у столиці та ще в ряді обласних центрів нашої держави?

- Як Вам сказати… До учасників цих протестних акцій, зокрема до молоді, ставлюся з симпатією, але водночас і з співчуттям. Десь емоційно здається, що і сама в студентські роки могла б доєднатися до їх проведення. Однак засмучує, що часом цей романтичний студентський запал прагнуть використати на свою користь недобросовісні політики, надавши акціям протесту політичного забарвлення. Разом з тим, сьогодні наша країна, можливо, як ніколи раніше, єдина в одному: в прагненні збудувати державу, в якій права людини, рівність усіх перед законом, право вибору, соціальний захист є найвищими цінностями для всіх, незалежно від того, в якому регіоні ти проживаєш і на який майдан виходиш. Єдина відмінність: одні на цьому шляху послуговуються запальними емоціями, хоча й вірю, що досить щирими, а інші – тверезим прагматичним розрахунком. Втім, можливо, й парадоксально мені говорити про це як представникові влади, але я також вбачаю деякий позитив від проведених протестних акцій. Принаймні в тому, що увесь світ побачив нашу єдність, нашу прихильність загальнолюдським цінностям. І це може стати для нас вагомим козирем при можливому підписанні Угоди, скажімо, навесні 2014 року, в разі, якщо євроспільнотою таки будуть враховані максимально усі інтереси української сторони. Підсумувати ж нашу розмову хотіла б, підкресливши принципову позицію Президента України Віктора Януковича: «У нас ніхто не вкраде мрію про Україну рівних можливостей, про європейську Україну. Так само як ніхто не зіштовхне нас з праведного шляху, що веде до нашої мрії». Як на мене – дуже вичерпні слова, до яких важко щось додати.

Спілкувався Володимир КІФЕНКО.