9 листопада - День української мови та писемностіВпродовж 14 років в незалежній Україні на державному рівні відзначається День української писемності та мови, запроваджений відповідно до Указу Президента України від 6 листопада 1997 р. № 1241/97, «враховуючи важливу роль української мови в консолідації українського суспільства». Відзначення Дня української писемності та мови 9 листопада обрано невипадково, у цей день відбувається вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця

Витоки української писемності

З приводу винайдення глаголиці і кирилиці у вчених існують різні думки, але всі погляди  об’єднувались навколо двох людей - Кирила та Мефодія.

Кирило і Мефодій - слов’янські просвітники, творці слов’янської азбуки, проповідники  християнства, перші перекладачі богослужебних книг з грецької на слов’янську мову. Кирило отримав освіту при дворі візантійського імператора Михайла III в Константинополі. Він добре знав слов’янську, грецьку, латинську, єврейську і арабську мови. Відмовившись від запропонованої йому імператором адміральської кар’єри, Кирило став патріаршим бібліотекарем, потім викладав філософію. Мефодій рано вступив на військову службу та 10 років був керівником однієї з областей, населених слов’янами. Потім подався у монастир.

Ситуація в Візантії в період життя Кирила та Мефодія не була спокійною. Піднімалось  незадоволення всередині країни, вона ще відчувала і значну загрозу з боку зростаючої сили слов’янських племен. Спасінням для Візантійської імперії могло бути тільки залучення язичників до християнства. Візантія прийняла декілька невдалих спроб запровадити християнство на Русі. В Константинополі було вирішено, що краще буде піднести слов’янам християнство на їхній рідній мові. В 860 році Кирило був відправлений до Херсонесу для перекладу богослужебних книг. Крим в той час являв собою перехрестя доріг де зазвичай проходило спілкування між Руссю і Візантійською імперією. Кирило повинен був вивчити слов’янський алфавіт та перекласти з його допомогою християнські молитовники. Його основною метою було підготувати підґрунтя для християнізації всієї Русі. 

Кирило провів в Криму чотири роки, після чого був відправлений разом з братом Мефодієм до моравського правителя Ростислава, якому, згідно літопису, він привіз молитовники, які були написані глаголицею. Можливо, цей факт дозволив зробити висновок, що глаголиця стала винаходом Кирила на приморських берегах Херсонесу. Щорічно 24 травня весь слов’янський світ урочисто відзначає релігійне і одночасно державне свято - День слов’янської писемності та культури. За рішенням ЮНЕСКО 863 рік, перший рік перебування Кирила і Мефодія в Моравії, визнаний роком створення слов’янської абетки.

Висловлювання українських класиків про мову

Наша мова-калинова

Єдиний скарб у тебе - рідна мова,
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства. 

П. Куліш

Мова - найбільший скарб будь-якого народу. Тисячоліттями, віками, роками плекала її земля предків, передавала з покоління в покоління, вкладаючи дедалі більше народну душу і водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що занепад мови - це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається насамперед національною елітою - сильною і високорозвиненою стає нація і держава.

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Панас Мирний

Мова - це серце нації і канва, на якій людина вишиває узори свого буття. Мова – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, своє минуле і майбутнє. Мова - це невичерпна духовна скарбниця, до якої народ безперервно докладає свій досвід, розум і почуття.

Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізнявся від других людей... 

Панас Мирний

Поглянути на історію свого народу, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів. Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Українська мова була ще до того, як українські князі (починаючи від Аскольда та Діра) почали об’єднувати руські землі. Ще в 448 році візантійський мандрівник та історик Пріск Палійський записав у таборі гунів три слова: мед, страва, квас.

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.

Олесь Гончар

Шлях її розвитку - це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких століть пережила невмируща українська мова, мужньо витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Перетерпіла вона і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх, і ганебний Емський указ 1876 року, який заборонив друкувати книги українською мовою. Нараховують 22 заборони української мови, 8 з них - у радянський час.

Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема. 

Володимир Сосюра

Українська мова - це велика культура та історія. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос - більш нічого.
А серце б’ється - ожива,
Як їх почує!.. 

Тарас Шевченко

книгиУкраїнська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше: перший голос немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній розпачливий зойк прощання людини з білим світом, голосний сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, невимовний біль чумака в далекій дорозі і тягар каторжника на важкій підневільній праці, солодке задоволення від творчої праці та побратимської вірності і велике розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золотого сонця пшеничних ланів, сяйво світлого місяця і ясних зір, багрянець світанкових заграв і срібло цілющо-перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і оспіваного в піснях тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації і мінливо-веселкові переливи хвиль Чорного моря, тихий шепіт шовкових трав і таємний шум замріяних смерек, красу опоетизованої червоної калини та хрещатого зеленого барвінку, гіркоту поневіряння на чужині і відчуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов»їну. 

Володимир Сосюра 

Хочеться стати на коліна перед рідною мовою - мовою Матері  - і благати її повернутися до рідної хати, возродитися, забуяти нетлінним скарбом, віщим і вічним Словом від лісів - до моря, від гір до степів...

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми - українці? 

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься. 

І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість - в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна. 

Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати? 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога? 

Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»? 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?.. 

Віктор Баранов